Хрестоносці

Ух!

Кожен кректав, як дужий дроворуб, коли перший раз заміриться сокирою, а потім уже починав голомшити, скільки вистачало духу.

Гомін і крик піднеслись аж до неба.

Король з пагорка керував усією битвою і аж охрип, даючи розпорядження. Побачивши, що все військо вже в дії, він і сам став рватися в бій.

Побоюючись за священну особу короля, придворні не пускали його. Жулава схопив за поводи його коня і не пустив навіть тоді, коли король ударив його списом по руці. Інші заступили йому дорогу, просячи, благаючи і доводячи, що вони вже не вирішать долі бою.

Тимчасом над королем і всім його почтом нависла величезна небезпека.

Наслідуючи приклад тих, котрі повернулися після розгрому литвинів, і хотівши також вдарити на поляків, збоку, магістр надав круга, внаслідок чого всі шістна дцять його добірних корогов мали пройти неподалік від того пагорка, на якому стояв Владислав Ягелло.

Небезпеку помітили одразу, але відступати вже не було часу. Згорнули тільки королівський прапор, а в цей час королівський писар Збігнєв з Олесниці, скільки кінь міг вискочити, помчав до найближчої корогви, яка під проводом рицаря Миколая Кєлбаои якраз готувалася зустріти супротивника.

—Король в небезпеці! На допомогу! — крикнув Збігнєв.

Але Кєлбаса, що загубив перед цим шолом, зірвав з голови мокру від поту й крові мисюрку і, показуючи її гінцеві, закричав з шаленим гнівом:

—Дивись, як ми тут байдикуємо! Шалений! Невже ти не бачиш, що ця хмара йде на нас і що ми якраз навели б її на короля? Так що забирайся геть, інакше я тебе прохромлю мечем.

І, не пам"ятаючи, з ким говорить, захеканий, розпалений гнівом, він справді замірився на гінця, а той, бачачи, з ким має діло, а ще більше тому, що старий воїн мав рацію, поскакав назад до короля і повторив йому те, що чув.

Королівська сторожа стіною стала попереду, щоб своїми грудьми захистити короля. Проте цього разу король не дав себе стримати і став у першому ряду. Та поки вони встигли вишикуватись, німецькі корогви вже настільки наблизились, що можна було виразно побачити герби на щитах. Їхній вигляд міг сповнити трепетом найвідважніші серця, бо то був цвіт добірного рицарства. Всі вони були в прекрасних панцерах, на величезних, як тури, конях. Не зморені боєм, в якому вони досі не брали участі, корогви летіли, як ураган — з гучним тупотом, з гуком, з шумом знамен і стягів, а сам великий магістр летів перед ними в білому широкому плащі, що розвівався на вітрі, як величезні орлині крила.

Магістр уже поминув королівський почет і мчав до місця головної битви, бо що для нього означала якась купка рицарів, котра стояла збоку, серед яких він не сподівався знайти й недобачив короля! Але від одної корогви відокремився велетень-німець і, чи то впізнавши Ягелла, чи злакомившись на його сріблястий королівський панцер, чи, нарешті, хотівши похвастати рицарською відвагою, похилив голову, виставив списа й поскакав прямо на короля.

А король вдарив острогами коня і, перш ніж його встигли вдержати, також поскакав до нього. Ї вони неминуче були б зіткнулися в смертельній сутичці, коли б не той самий Збігнєв з Олесниці, молодий королівський секретар, однаково вправний як в латині, так і в рицарській справі. Маючи в руках лише уламок списа, він підскочив до німця збоку і, гепнувши його по голові, розтрощив йому шолом і звалив на землю. «В цю мить сам король ударив його вістрям у лоб і власноручно зволив його вбити».

Так загинув славетний німецький рицар Діпольд Кікеріц фон Дібер. Коня його спіймав князь Ямонт, а сам він лежав, смертельно вражений, у своїй білій яці і в позолоченому паску поверх сталевого панцера. Очі його потьмарились, а ноги ще деякий час совались по землі, поки найвища заспокоювачка людей, смерть, не огорнула мороком його голову й не заспокоїла назавжди:

Рицарі хелминської корогви вискочили були, щоб помститися за смерть товариша, але сам магістр перепинив їм дорогу і з криком «Herum! Herum!» погнав їх туди, де мала вирішитись доля цього кривавого дня, тобто до місця головної битви.

І знову сталася дивна річ. Миколай Кєлбаса, що стояв найближче до поля, впізнав ворога, але інші польські корогви недобачили його в хмарах куряви і, вважаючи, що то Литва повертається в бій, не поспішили його зустріти.

Тільки Добко з Олесниці, що вискочив навпроти великого магістра, впізнав його по плащу, по щиту й по великому золотому ковчежцю, який він носив на грудях поверх панцера. Проте польський рицар не насмілився вдарити списом у ковчежець, хоч незмірно переважав магістра силою, через що той підбив вістря його списа вгору, трохи поранив коня, після чого вони, розминувшись і завернувши коні, поїхали кожен до своїх..

— Німці! Сам магістр! — крикнув Добко.