Хрестоносці

Правда, побачивши, що знамено впало, польське військо також крикнуло в один голос, але це був крик не розпачу й не страху, а крик шаленства. Можна було подумати, що на панцери впав вогонь. До місця, де лежало знамено, наче розлючені леви, кинулися рицарі обох військ, і здавалося, що коло нього завирувала буря. Люди й коні збилися в один страшний вир, а в тім вирі миготіли руки, бряжчали мечі, хурчали сокири, скреготіла сталь об залізо, а стогін і зойк вражених на смерть воїнів злилися в один моторошний крик, немов усї грішники раптом озвалися з глибини пекла. Знялася курява, а з неї вискакували тільки засліплені від страху коні без верхівців, з налитими кров"ю очима й дико розвіяними гривами.

Але це тривало недовго. Жодний німець не вийшов живим з цього виру, і через деякий час над польським військом знову замаяло відбите знамено. Вітер ворухнув його, розгорнув, і воно пишно розквітло, як величезна квітка, як символ надії, як знак гніву божого проти німців і перемоги для польських рицарів.

Ціле військо привітало своє знамено криком тріумфу і з таким самозабуттям ударило на німців, немов кожній Корогві прибуло вдвоє більше й сили і воїнів.

А німці, биті нещадно, невпинно, безперервно, приперті з усіх боків, невблаганно рубані мечами, топірцями, сокирами, товчені келепами, знову подались назад і стали відступати. То тут, то там лунали голоси, благаючи пощади. То тут, то там з тлуму вискакував якийнебудь іноземний рицар з блідим від страху і здивування обличчям, і втікав, мов ошалілий, туди, куди його ніс не менше ошалілий кінь. Більшість білих плащів, що їх носили поверх панцерів хрестоносці, вже лежала на землі,

І серця орденських воєначальників охопила глибока тривога, вони зрозуміли, що їх порятунок залежить тільки від магістра, який досі стояв у резерві на чолі шістнадцяти готових до бою корогов.

А він, дивлячись згори на битву, зрозумів, що час настав, і погнав у бій свої залізні загони, як вітер жене чорну, руйнівну градову хмару.

Але ще раніш, перед третьою польською лінією, яка досі не брала участі в бою, з"явився на розпаленому коні Зиндрам з Машковиць, який пильно стежив за ходом битви.

Там серед польської піхоти було кілька рот найманих чехів. Одна з них завагалася була ще до початку битви, але її вчасно присоромили, і вона, прогнавши свого командира, залишилася на місці й тепер рвалася в бій, щоб хоробрістю спокутувати своє хвилинне вагання. Але головні сили становили польські полки, що складалися з верхових, не панцерованих бідних влодик, з міської, а також найчисленнішої селянської піхоти, озброєної рогатинами, важкими списами та косами, сторчма прилаштованими до ратищ.

—Приготуватися! Приготуватися! — кричав могутнім голосом Зиндрам з Машковиць, як блискавка пролітаючи вздовж шеренг.

—Приготуватися! — повторили підлеглі командири.

І кмети, зрозумівши, що надходить їхня черга, повмирали ратища списів, ціпів та кіс у землю і, перехрестившись, почали попльовувати" у величезні працьовиті долоні.

І це зловісне попльовування чути було по всій лінії, потім кожен схопив свою зброю і набрав у груди повітря. В цю мить до Зиндрама прискакав від короля гонець з наказом і задиханим голосом прошепотів йому щось на вухо, а Зиндрам, обернувшись до піхоти, махнув мечем і крикнув:

—Уперед!

—Уперед! Лавою! Рівно! — залунали вигуки командирів.

—Пішли! На псявір! Бий їх!

Рушили. Щоб не ламати рядів, вони почали повторювати хором:

— Бо-го-ро-ди-це ді-во, ра-дуй-ся!..

І вони йшли, як повідь. Ішли наймані полки і городяни, йшли кмети з Малопольщі й Великопольщі, йшли люди з Шльонська, які перед війною знайшли притулок у королівстві, йшли мазури з-під Елька, котрі втекли од хрестоносців. Від наконечників списів та від кіс заблищало все поле.

Нарешті вони дійшли.

Бий їх! — закричали командири.