Хрестоносці

—Боже милий! Що ж це таке? Чи я осліп, чи мені

ввижається...

Один на воронім коні попереду,— сказав Збишко. Раптом Зих вигукнув:

Господи милосердний! Та то ж, здається, Ягенка! І почав гукати:

—Ягно! Ягно!..

Потім Зих рушив уперед, але перш ніж він зірвав коня вчвал, Збишко побачив найдивніше в світі видовисько: на вороному коні, сидячи по-чоловічому, до них скакала дівчина з самострілом в руках і рогатиною за плечима. В розпатлане від швидкої їзди волосся на билися шишки хмелю; обличчя її пашіло, як зоря, сорочка на грудях розхристалась, а поверх неї метлялася шкіряна безрукавка догори вовною. Прискакавши, вона осадила на місці коня; з хвилину на її обличчі відбивався сумнів, здивування, радість — нарешті, коли не можна вже було не вірити своїм очам і вухам, вона закричала тонким, майже дитячим голосом:

—Татусь! Любий татусь!

І вмить зсунулася з коня, а коли Зих також зіскочив, щоб привітатися з нею, кинулась йому на шию. Збишко довгий час чув тільки звуки поцілунків та два слова: «Татусь! Ягуля! Татусь! Ягуля!», що повторювались у радісному захваті.

Під"їхали обидва загони, під"їхав на возі Мацько, а вони все повторювали: «Татусь! Ягуля!» та обіймалися. І коли, нарешті, наобіймались, Ягенка почала розпитувати:

—Значить, з війни повертаєтесь? Здорові?

—З війни. А чого б мені не бути здоровим? А ти? А менші хлопчаки? Сподіваюсь, що й вони здорові? Еге-ж? Бо інакше ти не гасала б по лісі. Але що ж ти тут робиш, дочко?

Полюю, як бачите,— відповіла, сміючись, Ягенка.

В чужих лісах?

—Абат мені дозволив. Ще й прислав навчених мисливства слуг та собак.

Тут вона звернулась до своєї челяді:

—Відженіть собак, бо шкуру порвуть. Потім знов заговорила до Зиха:

Ой, рада ж я, рада, що вас бачу!.. У нас все гаразд.

А я хіба не радий? — відповів Зих. — Дай же, дочко, я тебе ще поцілую.

І вони знов почали цілуватись, а як перестали, Ягна сказала:

—Додому звідси далеко... Аж ось куди ми за тією бестією загнались. Мабуть, миль зо дві гнались, аж