коні вже почали приставати. Але зубр здоровенний— бачили?.. В ньому, мабуть, зо три стріли моїх, а упав він від останньої.
— Упав він від останньої, та не від твоєї: його застрелив оцей рицарик.
Ягенка відгорнула рукою волосся, що спадало їй на очі, і швидко й не дуже зичливо глянула на Збишка. Знаєш, хто це? — спитав Зих.
— Не знаю.
— Не дивно, що ти його не впізнала, бо він виріс. Але, може, старого Мацька з Богданця впізнаєш?
Боже мій! То це —Мацько з Богданця! — вигукнула Ягенка і, підійшовши до воза, поцілувала Мацька
в руку.
—То це ви?
— А я. Тільки от на возі, бо мене німці підстрелили.
Які німці? Адже війна була з татарами? Я це знаю, бо немало попросила, татуся, щоб мене з собою взяв.
Війна була з татарами, та ми на ній не були, бо
воювали перед тим із Збишком у Литві.
А де ж Збишко?
То ти не впізнала Збишка? — сказав, сміючись
Мацько.
— Оце Збишко? вигукнули дівчина, знов глянувши на молодого рицаря. — Атож!
— Поцілуйтеся ж як знайомі,— весело сказав Зих. Ягенка швидко обернулася до Збишка, але раптом відступила назад і, затуливши рукою очі, сказала: — Як мені соромно...
— Та ми ж знаємо одне одного ще змалку! — озвався Збишко.
—Ага! Добре мені знаємо! Пам"ятаю я, пам"ятаю. Років з вісім тому приїхали ви до нас із Мацьком, і покійна мати принесли нам горіхів з медом. А коли старші вийшли з кімнати, ви мене зараз кулаком у ніс, а горіхи самі поїли.
—Тепер би він цього не зробив! — сказав Мацько.— Він бував у князя Вітольда і в Кракові в замку, так що знає придворні звичаї.