Знаю,— перебив Зих.— Ви билися з ними потім і забрали їхнє добро і слуг. Все розказав мені пан з Тачева.
Вийшов німець в світ за зиском, А сховали з голим писком, Гоп! Гоп!
І почав веселими очима оглядати Збишка, який в свою чергу з великою цікавістю дивився на його довгу, як тичка, постать, на худе обличчя з величезним носом та круглими, повними сміху очима.
О! —сказав він.— 3 таким сусідом, аби тільки, бог повернув дядькові здоров"я, нудьгувати не доведеться.
Краще мати веселого сусіда, бо з веселим не може бути сварки,— відповів Зих.— А тепер послухайте, що я вам по-доброму й по-християнськи скажу. Ви давно не були вдома і ніякого ладу в Богданці не знайдете. Я не кажу — в господарстві, бо абат господарював добре... лісу шмат викорчував і хлопів оселив... Але сам він тільки наїжджав у Богданець, отож у коморі там нічогісінько нема, та й у домі хіба якась лава стоїть та оберемок горохвиння замість постелі,— а хворому ж треба якоїсь вигоди. То знаєте що? Їдьте зі мною до Згожелиць. Побудете якийсь там місяць чи два, мені це буде до душі, а Ягенка за той час про Богданець потурбується. Ви тільки звіртесь на неї, і нехай вас ні про що голова не болить... Збишко наїжджатиме господарства пильнувати, а я ксьондза абата теж вам до Згожелиць припроваджу, то ви з ним одразу й поквитаєтесь... Нас, Мацьку, дівчина доглядатиме,
як рідного батька, а при хворобі жіночий догляд кра-
щий за всякий інший. Ну, дорогі мої, зробіть же так, як я нас прошу.
— Річ відома, що ви добрий чоловік і завжди були таким, — трохи схвильовано відповів Мацько,— але, знаєте, коли я вже-маю вмерти від тої гемонської залізяки, що сидить у мене між ребрами, то хочу вмерти в своїй розвалюсі. До того ж удома, коли людина й хвора, багато про що спитає, багато чого догляне, дещо влаштує. Якщо бог каже вибиратись на той світ, то вже нічим не зарадиш! Чи краще тебе доглядатимуть, чи гірше — однак не викрутишся! До всяких злигоднів ми звикли на війні. Тому, хто кілька років спав на голій землі, й оберемок горохвиння гожий. Але за ваше добре серце щира вам подяка, і якщо не я віддячу, то, дасть бог, Збишко віддячить.
Зих із Згожелиць, який справді славився своєю добротою та зичливістю, почав знов наполягати й просити, але Мацько уперся: коли вмирати, то в своєму обійсті! Довгі роки ввижався йому той Богданець, і тепер, коли він був уже недалеко, Мацько нізащо не відмовиться від нього, хоч би це мав бути його останній нічліг. Бог і так милостивий, що дав йому сили дотягтися сюди.
Він витер кулаком сльози, що набігли йому на очі, оглянувся навколо і сказав:
Якщо це вже ліси Вілька з Бжозової, то після полудня доїдемо.
Тепер вони не Вількові з Бжозової, а абатові,— зауважив Зих,
Почувши це, хворий Мацько усміхнувся і трохи згодом сказав?
—Якщо вони абатові, то, може, колись будуть наші. — Ого! Тільки що говорили про смерть, — весело
вигукнув Зих, — а тепер хочете абата пережити.
—Не я його переживу, а Збишко.
Дальшу розмову їм перервали звуки рогів у лісі, що залупали десь далеко попереду. Зих одразу спинив коня й почав слухати.
Тут хтось, мабуть, полює,— сказав він.— Зачекайте.
Може, абат. От було б добре, якби ми оце зустрілися,
—Помовчіть-но!
ebooksa