Зих, який уже був добре напідпитку, побачивши все це, остаточно розчулився, підсунув до себе глека, пригорнув його до грудей і, мабуть, гадаючи, що то Ягенка, став говорити:
Ой доню ти моя! Ой сирото-небого! Що я, бідний та нещасний, робитиму в Згожелицях, коли тебе заміж віддам?.. Що я робитиму?..
А доведеться незабаром віддати! — вигукнув Збишко.
Почувши це, розчулений Зих вмить розвеселився й почав сміятися:
Хо! Хо! Дівчині п"ятнадцять років, а їй вже до хлопців кортить!.. Як забачить якого-небудь хоч здалека, то аж коліно об коліно тре!..
Татусю, я піду,— сказала Ягенка.
Не йди, нам з тобою добре...
Потім Зих почав таємниче підморгувати Збишкові.
Занадилось їх тут двоє: один молодий Вільк, син старого Вілька з Бжозової, а другий Чтан з Рогова. Якби вони тебе тут застали, то одразу почали б гарчати, як і один на одного гарчать.
Овва! — сказав Збишко.
Потім звернувся до Ягенки на «ти», як наказав Зих: — А тобі котрий з них подобається?
—Ні один, ні другий.
Вільк — запальний хлопець! — зауважив Зих. — Нехай в інший бік виє.
А Чтан?
Ягенка почала сміятися.
—Чтан,— промовила вона, звертаючись до Збишка, — обріс весь кудлами, як цап, що й очей не видно, а сала на ньому, як на ведмедеві.
Збишко рантом щось пригадав, ударив себе по голові і сказав:
Ага!.. Коли ви вже такі добрі, то я ще вас про одну річ попрошу: чи нема у вас ведмежого сала, бо дядькові на ліки треба, а в Богданці не міг напитати.
Було,— відповіла Ягенка,— але хлопчаки винесли на подвір"я змащувати луки, а собаки все чисто з"їли... От шкода!..
Нічого не лишилось?