Хрестоносці

Він цокнувся із Збишком келихом меду й запитав: — Може б, ти нам щось заспівав?

Ні,— відповів Збишко,— мені цікаво вас послухати.

Згожелиці колись дістануться ведмежатам, аби тільки вони за них не погризлись...

—Яким ведмежатам?

— А хлопчакам, Ягенчиним братам.

—Ну, їм не доведеться лапи взимку смоктати.

—Що ні, то ні. Але й Ягенці в Мочидолах буде що в рот укинути...

— Певно, що так!

— А чого ти не їси і не п"єш? Ягенко, налий нам

обом!

— Я їм і п"ю, скільки можу.

А як не зможеш, то розпережися... Гарний пас! Ви, мабуть, на Литві взяли добру здобич?

Не нарікаємо,— відповів Збишко, користаючись з нагоди показати, що й власники Богданця не якісь там злидні.— Частину здобичі ми продали в Кракові і взяли сорок гривень срібла...

—Бійся бога! За них же можна купити село!

Там був один міланський панцер, якого дядько продав, сподіваючись смерті, знаєте...

Знаю! Ну, значить, в Литву варто йти. Я свого часу хотів, та побоявся.

—Кого? Хрестоносців?

—Е, хто б їх там боявся! Поки тебе не вб"ють, то чого ж боятись, а як уб"ють, то вже нема й часу боятись. Боявся я отих поганських божків або чортів. По лісах їх, кажуть, як тих мурах.

— А де ж їм сидіти, коли їхні божниці попалили?..

Колись вони жили в достатку, а тепер тільки мурахами та грибами живляться.