Вона тяжко зітхнула, стримуючи ридання, і жагучі сльози виступили в неї на очах. Потім вона встала.
«Так треба, — подумала вона. — Давно треба було з цим покінчити. — І тут же згадала: — Яке щастя, що тато вмер, що він не дожив до цього дня!»
Розділ LIII
Розмова, яку Лестер не вважав більше за можливе обминути, незалежно від того, чи приведе вона до розриву чи до узаконення їх зв’язку, відбулася дуже скоро після відвідин м-ра О’Брайєна.
У день самих відвідин Лестер їздив до Хегевіша, невеликого промислового міста у Вісконсіні, куди його запросили на випробування нового мотора для ліфтів, — він подумував про те, щоб зробитися пайовиком компанії, яка виробляла такі мотори. Коли він наступного дня повернувся до Хайд-Парку, готуючись, за звичкою, хоч би й зараз, незважаючи на свій намір розлучитися з Дженні, розповісти їй про свою подорож, — його вразив смуток, що панував у домі; Дженні, хоч і прийшла до розумного й твердого рішення, не мала сили приховати своїх почуттів. Вона журливо обмірковувала свої плани, весь час пам’ятаючи, що поїхати від Лестера треба, але побоюючись, що в неї не вистачить мужності для розмови з ним. А поїхати, не поговоривши з ним, не можна, — він повинен погодитись на розрив. Дженні була глибоко переконана, що це був єдиний вірний вихід. Думка, що заради неї Лестер міг піти на таку величезну жертву, просто не вкладалася у неї в голові. Її вражало, як він міг мовчати до цього часу, коли все його майбутнє вже так давно висіло на волосинці.
Почувши, що він зайшов у дім, Дженні спробувала зустріти його своєю звичайною посмішкою, але це їй не вдалося.
— Все гаразд? — запитала вона, як запитувала кожного дня.
— Розуміється, — відповів він. — А в тебе як справи?
— Та як завжди.
Вони разом пройшли до бібліотеки, і Лестер, підійшовши до каміна, поворушив кочергою вугілля. Був холодний січневий день, о п’ятій годині вже стемніло. Дженні спустила штору на вікні. Коли вона повернулася до Лестера, він допитливо поглянув на неї.
— Щось ти сьогодні не така, як завжди, — сказав він, одразу відчувши в ній зміну.
— Та ні, я нічого, — відповіла вона, але губи в неї затремтіли, і це не сховалось від його погляду.
— Мені здається, ти щось приховуєш, — сказав він, не зводячи з неї очей. — Що з тобою? Що-небудь трапилось?
Вона одвернулася, щоб перевести подих і зібратися з думками. Потім знову звела на нього очі.
— Так, трапилось, — вимовила вона. — Мені треба тобі дещо сказати.
— Я бачу.
Він посміхнувся, хоч відчував, що за її словами сховане щось дуже серйозне.
Вона ще трохи помовчала, кусаючи губи, не знаючи, з чого почати, і, нарешті, заговорила:
— Тут учора був один чоловік — містер О’Брайєн, з Цинциннаті. Ти його знаєш?
— Так, знаю. Що йому було треба?