— Збираюся, — відповів він, — і найближчого часу. Справді ж, я давно хотів до вас зайти. Але ви знаєте, як зараз стоять мої справи?
— Знаю. Я багато чула. Тому я й хочу, щоб ви прийшли. Нам треба поговорити.
Через десять днів він до неї прийшов. Йому хотілося побачити її; він сумував, не знаходив собі місця; після довгих років, проведених під одним дахом з Дженні, життя в готелі здавалося йому нестерпним. Треба було вилити комусь душу, а де ж шукати співчуття, як не тут? Летті тільки про це й мріяла, щоб його втішити. Коли б її воля, вона обняла б його і почала гладити по голові, як дитину.
— Ну от, — сказав він, після того як вони за звичкою обмінялися жартами, — яких пояснень ви від мене чекаєте?
— Ви спалили свої кораблі? — запитала вона.
— Ох, не знаю, — відповів він замислено. — І взагалі не можу сказати, щоб все це мене особливо втішило.
— Я так і думала, — зітхнула м-с Джералд. — Я ж вас знаю. Можу уявити собі все, що ви пережили. Я стежила за кожним вашим кроком і хотіла тільки одного — щоб ви знайшли душевний спокій. Такі речі завжди даються важко, але я й зараз переконана, що це на краще. Те було не для вас. І все одно ви б не витримали. Не можна вам жити, як слимаку в черепашці. Ви не створені для цього, так само як і я. Ви шкодуєте за тим, що зробили, але коли б ви цього не зробили, то шкодували б ще більше. Ні, жити далі так вам було б неможливо, — хіба ви не згодні зі мною?
— Справді не знаю, Летті. Адже я давно хотів до вас прийти, але вважав, що не маю права. Зовні боротьба закінчена — ви мене розумієте?
— Розумію, — сказала вона лагідно.
— Але всередині вона все ще триває. Я не зовсім уявляю, наскільки мене зв’язує моє фінансове становище. Скажу вам одверто, я навіть не знаю, чи кохаю я її. Але мені її шкода, а це вже немало.
— Вона, розуміється, добре забезпечена. — Це прозвучало не як питання, а як побіжне зауваження.
— Звичайно. Але Дженні людина особливого складу, їй багато не треба. Вона по натурі домосідка, зовнішній блиск її не приваблює. Я найняв для неї котедж у Сенд-вуді, це на озері, на північ від Чикаго; але вона знає, що може жити, де їй хочеться; грошей в її розпорядженні цілком досить.
— Я розумію, як їй тепер, Лестер. І розумію, як вам. Перший час вона буде дуже страждати, — всі ми страждаємо, коли змушені розлучитися з тими, кого кохаємо. Але все минає, і люди живуть собі далі. І з нею так буде. Спочатку буде дуже тяжко, а потім вона заспокоїться і не затаїть на вас образи.
— Дженні мені ніколи не докорить, це я знаю, — заперечив він. — Я сам дорікатиму собі, і ще довго. Така вже я людина. Зараз я, хоч убий, не можу сказати, чи викликана моя теперішня тривога силою звички, чи глибшим почуттям. Іноді мені здається, що я найтупіша людина в світі. Я надто багато думаю.
— Бідний Лестер! — сказала вона ніжно. — Я вже вас розумію. Тоскно вам жити самому в готелі?
— Дуже, — відповів він.
— Чому б вам не поїхати на кілька днів до Уест-Бадена? Я також туди їду.
— Коли? — запитав він.
— У наступний вівторок.
— Хвилинку, — сказав він. — Зараз подивимось. — Він перегорнув записну книжку. — Я міг би приїхати в четвер на кілька днів.