— Для того, щоб вона росла християнкою, — рішуче відповідав Герхардт. — Вона повинна знати молитви. Якщо вона не почне тепер, вона ніколи їх не вивчить.
М-с Герхардт посміхалася у відповідь. Чимало релігійних химер чоловіка тільки потішали її. У той же час їй подобалось, що він так близько бере до серця виховання внучки. Якби тільки він не був часом таким суворим, таким упертим. Він мучив і себе, і всіх, що оточували його.
Знову настала весна, і рано-вранці, з першим сонечком, Герхардт почав виводити Весту, щоб вона подивилася на білий світ.
— Ну, — говорив він, — підемо трошки погуляти.
— Гуляти, — щебетала Веста.
— Так, гуляти, — повторював Герхардт.
М-с Герхардт одягала дівчинку в гарнесенький капор (в цей час Дженні подбала про те, щоб у її дочки було вдосталь убрання), і вони рушали в дорогу. Веста невпевнено перевалювалася, а Герхардт, дуже задоволений, вів її за руку, ледве пересуваючи ноги, щоб пристосовуватися до її ходи.
Якось, коли Весті було чотири роки, чудового травневого дня вони пішли на прогулянку. Природа раділа весні, розпускалися бруньки на деревах; щебетали птахи, святкуючи свій поворот з півдня; різноманітна мошка поспішала натішитися своїм коротким життям. Горобці цвірінькали на дорозі; вільшанки стрибали в траві; ластівки звивали гнізда під стріхами будинків. Герхардт відчував величезне задоволення, показуючи Весті чудеса природи, і вона жваво на все відгукувалася. Все, що вона бачила й чула, цікавило її.
— О-о! — крикнула вона, помітивши червону плямку, що промайнула невисоко, коли з гілки поблизу злетіла вільшанка.
Вона підняла руку, очі в неї зробилися зовсім круглими.
— Так, — сказав Герхардт, такий щасливий, ніби він і сам уперше в житті побачив таку чудову пташку. — Це вільшанка. Пташка. Вільшанка. Скажи: віль-шан-ка.
— Ві-й-шан-ка, — луною відгукнулася Веста.
— Так, вільшанка, — повторив Герхардт. — Вона полетіла шукати черв’яка. А ми спробуємо знайти її гніздечко. Я, здається, бачив гніздечко ось тут, на дереві.
Він неквапливо ступав, оглядаючи гілля дерев, на одному з яких він нещодавно помітив покинуте гніздо.
— Ось воно! — сказав він нарешті, підходячи до невисокого, ще не одягнутого в листя деревця, серед гілок якого видно було залишки пташиного житла, напівзруйнованого зимовою негодою. — Ось, іди сюди, дивись! — І він, високо піднявши дівчинку, показав їй жмут сухої трави. — Дивись, гніздо. Це пташине гніздечко. Дивись!
— О-ой! — протягом вимовляла Веста, також показуючи пальчиком. — Ой-ой! Ніздечко!
— Так, — ствердив Герхардт, знову опускаючи її на землю. — Це гніздо пташки, яку звуть воловим очком. А тепер усі з нього вилетіли й більше не повернуться.
І вони пішли далі; він показував їй нові чудеса, а вона по-дитячому дивувалась зі всього. Пройшовши ще кварталів зо два, він повільно повернув назад, ніби вони вже прийшли на край світу.
— Нам треба додому, — сказав він.
І так Веста росла до п’яти років, роблячись все милішою, кмітливішою й жвавішою. У Герхардта викликали захоплення її запитання й загадки, якими вона сипала без ліку.