— Ти чарівна, — сказав він з посмішкою.
Вона опустила очі, на душі в неї було важко й неспокійно. Їй довелося стільки хитрувати, говорити неправду, хвилюватися, щоб зіграти свою роль, — все це давалося нелегко. Обличчя в неї було стомлене, змучене.
— Невже ти журишся? — запитав Лестер, уважно дивлячись на неї.
— Н-ні, — відповіла вона.
— Н-ну, дитинко, не треба так. Все буде гаразд.
Віє обійняв її й поцілував, і вони зійшли вниз. Він був вражений, коли побачив, яка вона гарна навіть в цьому скромному одязі, найкращому з тих, які їй будь-коли доводилося одягати.
Вони швидко доїхали до вокзалу. Кейн замовив місця заздалегідь, щоб приїхати до самого відходу поїзда. Вони сіли в купе пульманівського вагона, і Лестера охопило почуття величезного задоволення. Життя постало перед ним у яскравому рожевому світлі. Дженні поруч. Він домігся того, чого хотів. Добре, коли б завжди у всьому так щастило.
Поїзд рушив, і Дженні почала замислено дивитись у вікно. За вікном потягнулися безмежні поля, мокрі й сірі під холодним дощем; по-осінньому оголені ліси; серед плоских рівнин мелькали ферми, — будиночки з невисокими дахами неначе намагались міцніше притиснутись до землі. Поїзд мчав мимо маленьких сіл, — це були просто купки білих, жовтих, рудих халуп, їхні дахи почорніли від дощу та негоди. Один будиночок нагадав Дженні старий будинок Герхардтів у Колумбусі; вона закрила очі хусткою й тихо заплакала.
— Ти плачеш, Дженні? — сказав раптом Лестер, відриваючись від листа, який він читав. — Тихше, тихше, — став далі говорити він, бачачи, що вона вся тремтить. — Так не годиться. Будь розумною. Який толк у сльозах?
Вона не відповідала, і Лестер мимоволі поспівчував, цьому глибокому німому горю.
— Не плач, — заспокоював він. — Адже я сказав тобі, все буде гаразд. Не турбуйся ні про що.
Дженні насилу опанувала себе й почала витирати очі.
— Не треба так журитись, — заспокоював її Лестер. Від цього тільки гірше. Я розумію, тобі важко їхати з дому, але слізьми тут не допоможеш. Адже ти не назавжди їдеш. Ти ж скоро повернешся. І ти мене любиш, правда, дитинко? Я що-небудь для тебе важу?
— Так, — відповіла Дженні, намагаючись посміхнутися.
Лестер знову почав читати листи, а Дженні задумалась про Весту. Їй було ніяково від усвідомлення, що в неї є така таємниця від людини, яка вже стала дорога їй. Вона знала, що повинна розповісти Лестеру про дитину, але сама думка про це примушувала її тремтіти. Може, коли-небудь вона знайде в собі досить мужності, щоб признатись йому. «Я повинна йому сказати, — хвилюючись, думала вона; її раптом охопила свідомість усієї серйозності цього обов’язку. — Якщо я одразу не признаюсь і почну з ним жити, а потім він про все дізнається, він ніколи не пробачить мені. Він може мене вигнати — а куди я піду? У мене немає більше домівки. Що мені тоді робити з Вестою?»
Вона обернулася і подивилась на Лестера, охоплена страшним передчуттям, але перед нею був всього лише поважний, випещений чоловік, заглиблений у читання листів, — ні в його свіжопоголених рожевих щоках, ані в усій постаті, яка так і дихала достатком, не було нічого войовничого, що нагадувало б розгнівану Немезіду. Тільки-но Дженні встигла одвести очі, Лестер у свою чергу подивився на неї.
— Ну що, оплакала всі свої гріхи? — весело запитав він.
Вона відповіла млявою посмішкою. Натяк мимоволі влучив у ціль.
— Сподіваюсь, — сказала вона.
Він заговорив про інше, а Дженні дивилася у вікно й думала про те, як їй хотілося б сказати йому правду — і от нічого не виходить. «Не можна відкладати надовго», подумала вона, втішаючи себе думкою, що, може, незабаром збереться з духом і все йому розповість.