Безтурботний

— Гроші! — пронизливим фальцетом пискнув він. — Відчиняй двері!

Всі на екрані завмерли, ніби хтось раптом натиснув на кнопку «Пауза» на пульті. Лише транспорт, який рухався за вікном, свідчив про те, що час не зупинився. Та ще секундна стрілка годинника Харрі, згідно з якою минуло десять секунд. Стіне натиснула кнопку під стойкою. Із дзижчанням спрацював електронний замок; низенький розчинив двері й притиснув їх коліном до стіни.

— У кого ключ? — запитав він. — Жвавіше,- ми не можемо чекати цілий день!

— Хельге! —- не обертаючись, покликала Стіне.

— Що? — обізвались із прочинених дверей єдиного в усьому приміщенні кабінету.

— До нас прийшли, Хельге!

У дверях з’явився чоловік в окулярах, із краваткою-мете- ликом.

— Хельге, ці панове хочуть, аби ти відчинив банкомат, — мовила Стіне.

Хельге Клементсен тупо вперся очима на одягнених у комбінезони чоловіків; під той час обидва вже були за стойкою. Високий кидав знервовані погляди на вхідні двері; низенький пильно, не відриваючись, дивився на управителя відділенням банку.

— Авжеж, звичайно, — знічено витиснув із себе Хельге Клементсен, мовби щойно згадав про давно забуту домовленість.

Харрі завмер, стараючись не проґавити ані найменшої деталі того, що відбувається; очі його пожадливо ловили кожний рух, помічаючи навіть мізерні зміни міміки. Двадцять п’ять секунд. Продовжуючи фіксувати час за годинником над вхідними дверима, боковим зором він усе ж таки бачив, як управитель відмикає банкомат, дістає звідти дві довгасті металеві касети для грошей і передає їх чоловікам. Усе відбувалося швидко і в цілковитому мовчанні. Пять-десять секунд.

— А це тобі, старий! — Невисокий вийняв зі свого кейса дві точно такі ж касети і простягнув Хельге Клементсену. Судомно глитнувши слину, управитель кивнув, узяв касети і вставив їх у банкомат.

— Приємних вихідних! — побажав низенький, із задоволенням потягнувся всім тілом і взяв свою валізу. Півтори хвилини.

— Гей, послухай-но, не поспішай, — зупинив його Хельге.

Невисокий завмер.

— А квитанція?

Повисла пауза. Деякий час ті, що ввійшли, мовчки дивилися на щуплого сивого управителя, потім, як по команді, розсміялися. Сміх був тоненький, гучний, із верескливими, ледве не істеричними нотками — викапані наркомани.

— Ти що, серйозно думав, що ми так і підемо? Ось просто так оддамо тобі два мільйони без усякої квитанції?!

— Ну-у… — зам’явся Хельге Клементсен. — Минулого тижня один із ваших мало не забув.

— Зараз в інкасації стільки новеньких. — Низенький і Клементсен по черзі розписались у квитанції, і кожний узяв собі по копії — жовтій і рожевій відповідно.