Безтурботний

Дочекавшись, коли інкасатори вийдуть, Харрі знову зиркнув на годинник. Дві хвилини десять секунд.

Крізь скляні двері він бачив, як білий інкасаторський автомобіль із фірмовою емблемою «Нордеа» від’їхав од будівлі філії банку.

Розмови у приміщенні поновилися. Харрі міг би й не перераховувати всіх тих, хто в цю мить перебував усередині, одначе він усе ж таки зробив це. Семеро. Троє за стойками і троє перед ними, включаючи немовля, а також хлопець у штанях від робочого комбінезона, він щойно ввійшов і став біля столика в центрі, щоб переписати номер рахунку в платіжну квитанцію, видану, Харрі це знав, туроператором «Саги Сульрайсер».

— Адьйо, — попрощався Август Шульц і зачовгав до виходу.

Годинник показував 15.21. Отут усе й розпочалося.

Харрі помітив, що, коли двері відчинилися, Стіне Гретте стрепенулася було, але тут же знову поринула в читання своїх паперів. Потім вона знову підвела голову, цього разу значно повільніше. Харрі перевів погляд на вхідні двері. Чоловік, який увійшов, розстебнув блискавку свого глухого комбінезона й дістав довгастий оливково-зелений предмет із воронованою вставкою, що виявився не чим іншим, як автоматичною гвинтівкою АС-3. Темно-синя вовняна шапочка приховувала все обличчя чоловіка, за винятком очей. Харрі знову почав відлік від нуля.

Зовсім як у ляльки, шапочка заворушилася в тому місці, де мав бути рот:

— This is a robbery. Nobody moves[1].

Говорив він неголосно, та все ж у тісному приміщенні його слова пролунали як гарматний залп. Запала мертва тиша. Харрі подивився на Стіне. Чоловік пересмикнув затвор гвинтівки — дзвінке клацання добре змащених механізмів заглушило далекий шум автомобільних моторів. Ліве плече Стіне ледь помітно опустилось.

«Хоробра жінка, — подумав Харрі. — А може, просто скам’яніла від страху». Еуне, професор психології, що викладав у них у Школі поліції, говорив, що коли людину як слід налякати, вона перестає думати й починає діяти запрограмовано, так, як її навчали. У момент пограбування більшість банківських службовців натискають безшумну тривожну кнопку в стані, близькому до шокового, стверджував Еуне, посилаючись на те, що потім під час опитування багато хто з них не можуть згадати, вмикали вони сигналізацію чи ні. У цей час вони діють на автопілоті. Точнісінько як і грабіжник, який заздалегідь запрограмував себе стріляти в кожного, хто спробує його зупинити. Чим дужче грабіжник наляканий, тим менша ймовірність змусити його одуматися. Харрі спробував розгледіти очі грабіжника. Блакитні.

Грабіжник зняв із плеча чорну сумку і шпурнув її на підлогу між банкоматом і чоловіком у штанях від робочого комбінезона, який так і застиг у ту мить, коли його ручка дописувала останню петлю у вісімці. Потім одягнений у чорне нальотчик зробив решту шість кроків, що відділяли його від низької стойки, всівся на неї й одним махом переніс ноги на протилежний бік. Там він став за спиною у Стіне, яка сиділа нерухомо, дивлячись прямо перед собою. «Відмінно», — подумав Харрі. Вона явно знала інструкцію й не провокувала грабіжника, намагаючись розгледіли його краще.

Тим часом бандит приставив сЛол гвинтівки до потилиці Стіне і, нахилившись, прошепотів їй щось на вухо.

Судячи з усього, Стіне ще не почала панікувати всерйоз, хоча Харрі було видно, як важко здіймаються її груди. Здавалося, жінці бракує повітря, а легка біла блузка, незважаючи на худорбу, раптово стала їй надто тісною. П’ятнадцять секунд.

Стіне кашлянула. Раз. Удруге. Нарешті на плівці почувся її голос:

— Хельге. Ключі від банкомата. — Голос був низький і хрипкий, зовсім не схожий на той, яким вона вимовляла майже ті самі слова три хвилини тому.

Хоча Харрі й не було цього видно, він знав, що Хельге Клементсен стояв у дверях свого кабінету й чудово чув усе, починаючи з першої репліки грабіжника.

— Швидше, інакше… — ці слова вона мовила ледве чутно. В паузі, що настала потім, єдиним звуком, який порушував тишу, було човгання підошов Августа Шульца. Здавалося, хтось у страшенно повільному ритмі раз у раз шурхає щітками по барабану. — …він мене застрелить.

Харрі спробував крізь вікно оглянути вулицю. Імовірно, десь там було припарковано автомобіль із увімкненим мотором, одначе звідси його не було видно. Тільки потік транспорту й люди, що снують в обох напрямках із більш чи менш безтурботним виглядом.

— Хельге… — в її голосі з’явилися благальні нотки.

«Ну виходь же, Хельге», — подумав Харрі. На сьогодні йому вже було відомо чимало про літнього управителя філії банку.