Безтурботний

— А що, коли я ось це надіну? — запитала Беате з гіркотою в голосі, відкрила шухляду столу й дістала звідти наплічну ко-буру. — Що, коли я закриюся з Расколем у кімнаті для побачень і потім заявлю, що він напав на мене й мені довелося стріляти з метою самооборони? Помститися за свого батька і заразом паразита уколошкати — це, по-твоєму, моральний вчинок? —Вона шпурнула кобуру на стіл.

Харрі відкинувся на спинку стільця і заплющив очі, слухаючи, як її прискорене дихання поступово заспокоюється.

— Питання в тому, Беате, що ти вважаєш моральним. Мені невідомо, навіщо ти взяла з собою кобуру, але в мене і в думках немає спробувати утримати тебе від будь-чого.

Він підвівся:

— Дій так, щоб батько пишався тобою, Беате.

Харрі взявся за ручку дверей, але тут почув за спиною ридання Беате. Він обернувся.

— Ти не зрозумів! — крізь ридання викрикнула вона. — Я думала, що зможу, думала, це своєрідний… розрахунок, адже правда?

Харрі не рушив із місця. А потім присунув стілець, сів і приклав руку до її щоки. Вона говорила, а теплі сльози зрошували огрубілу долоню Харрі:

— Ти йдеш працювати в поліцію, тому що хочеш, аби в усьому панував порядок, рівновага, вірно? Розплата, справедливість і все таке інше. І раптом одного прекрасного дня у тебе з’являється шанс звести рахунки, про що ти, власне, тільки і мріяла. Але тільки для того, аби зрозуміти, що це все ж таки не по тобі, — вона шморгнула носом. — Моя мати одного разу сказала, що гірше незадоволеного бажання в житті є тільки одне — відсутність усяких бажань узагалі. Відчуття ненависті начебто останне, що залишається, коли загублене все решта. Але і його у мене відібрали.

Вона змела зі столу кобуру, і та з глухим стукотом ударилася в стіну.

Було вже зовсім темно, коли Харрі підійшов до воріт будинку на Софієс-гате і сунув руку до кишені піджака за ключами. Коли він сьогодні вранці добровільно з’явився в Управління поліції, одним із перших пунктів у розпорядку дня у нього значився похід до криміналістичної лабораторії за речами, які туди доставили з будинку Албу. Але перш за все він вирушив до кабінету Б’ярне Мьоллера. За словами шефа Відділу із розслідування вбивств, особливих проблем у Харрі немає, доведеться тільки почекати, раптом надійде заява з приводу злому на вулиці Харелаббен, 16. Крім того, протягом дня буде ухвалено рішення у зв’язку з тим, що Харрі приховав своє перебування у квартирі Анни в день її вбивства. Харрі заявив, що якщо буде почато розслідування, він, природно, буде вимушений послатися на домовленість між начальником Управління поліції й Мьоллером про надання йому широких повноважень по розшуку Забійника й їхню згоду на поїздку до Бразилії в обхід бразильських властей.

Мьоллер криво посміхнувся і зауважив, що, за його прикидками, розслідування не почнуть, оскільки для цього немає ніяких підстав, та і взагалі реакції з боку начальства не буде.

У під’їзді було тихо. Харрі зірвав захисні стрічки перед квартирою. Замість вибитого скла в двері було вставлено шматок фанери.

Він увійшов до кімнати й озирнувся. Вебер говорив, що вони спершу все сфотографували і лише після цього приступили до обшуку, так що потім усе поставили на місце. Та все ж Харрі не міг звільнитися від неприємного відчуття, що чужі руки чіпали його речі. Загалом, не так багато у нього було того, що не призначалося для чужих очей — кілька палких, але зовсім давніх любовних послань, розкрита пачка презервативів із напевно минулим терміном користування і конверт із фотографією трупа Елен Єльтен — зберігати таке вдома, напевно, визнали збоченням. І крім того, два порножурнали, платівка Бонні Тайлер і книжка Сусанне Брьоггер[62].

Харрі довго дивився на миготливе червоне вічко автовідповідача і тільки потім натиснув кнопку. Знайомий дитячий голос наповнив усе приміщення:

— Привіт! Сьогодні був суд. Мама плаче, сказала, щоб я тобі подзвонив.

Готуючись до гіршого, Харрі зробив глибокий вдих.

— Завтра ми будемо вдома.

Харрі затримав дихання. Він не помилився? Завтра ми будемо вдома?

— Ми перемогли. Ти б бачив, Харрі, батькових адвокатів. Мама каже, вони були упевнені, що ми програємо. Мама. Ти хочеш… ні, вона просто плаче. Ми зараз ідемо в «Макдоналдс» святкувати успіх. Мама просить дізнатися, чи зможеш ти зустріти нас завтра. Бувай.