Після смерти великого князя Ярослава Володимировича залишилося троє синів його — Ізяслав, Святослав і Всеволод Ярославичі. Ізяслав-бо, як найстарший, сів на престолі отчому, на великому княжінні київському. Святослав же сів у Чернігові, а Всеволод — у Переяславі. Після довгих літ княжіння їхнього помер спершу чернігівський князь Святослав Ярославич, його ж син Олег, або Ольг, пізніше був князем Чернігова, а від Олега народився цей, про якого в нас слово, — Ігор блаженний. Тоді помер і київський великий князь Ізяслав Ярославич, залишивши після себе двох синів — Ярополка і Святополка. Після його смерти Всеволод Ярославич, князь переяславський, прийняв велике княжіння київське. Братаничам своїм, Ярополку і Святополку Ізяславичам, дав одному град Володимир Волинський, а другому — Турів. Сина ж свого Володимира, прозваного Мономах, посадив на княжінні чернігівському, але після того Володимир Мономах відступив княжіння чернігівське Олегу Святославичу, а сам сів у Переяславі. Коли закінчив тимчасове життя великий князь київський Всеволод Ярославич, прикликав Володимир Всеволодович Мономах на велике княжіння київське Святополка Ізяславовича. Після кончини Святополкової сів у Києві Володимир Мономах. Після Володимира Мономаха був старший син його Мстислав, тоді другий син — Ярополк, тоді третій — В"ячеслав. Всі один по одному, по кончині попереднього брата, княжіння київське приймали (у той час четвертий син Мономаха — Юрій Володимирович, прозваний Довгоруким, у Москві княжив). У Чернігові ж після кончини Олега Святославича княжив Всеволод Ольгович. Його братами були цей блаженний Ігор, Святослав й инші Ольговичі. Той Всеволод, син Олега, бажаючи собі більшої влади, зібрав велику силу війська, пішов на В"ячеслава Володимировича Мономаховича, князя київського, щоб вигнати його з престолу, а самому на більшому княжінні сісти. В"ячеслав же, боячись Бога і не хочучи кровопролиття, послав до нього митрополита Михаїла (який був другий того імени), просячи миру, — і відступив йому княжіння київське, сам же пішов у Турів.
Всеволод Ольгович прийняв велике княжіння київське, а брат його, цей блаженний Ігор, залишився на чернігівському княжінні. Княжив Всеволод Ольгович у Києві десь шість років, розхворівся до смерти і, скликавши братів своїх, князів руських і киян, звелів їм цілувати хрест й обіцяти, що після нього посадять на княжінні київському Ігоря, брата його, князя чернігівського, а Ігор цілував хрест, що любитиме братів і нікого не ображатиме. Всеволод Ольгович помер, і поховали його у Вишгороді в церкві Святих страстотерпців Бориса і Гліба. Кияни ж, хоч і хрест цілували під примусом, проте не любили Ігоря і не хотіли мати його собі за князя, але зразу послали таємно до Переяслава до князя Ізяслава Мстиславовича, внука Володимира Мономаха, і просили його, щоб на княжіння київське прийшов. Також і всі князі руські не любили Ігоря і всіх Ольговичів, і не мав Ігор однодумців, лише брата свого Святослава Ольговича, братанича Володимира Давидовича, князів чернігівських, та Святослава Всеволодовича, княжича київського, внука Олегового, свого братанича. Ізяслав же Мстиславич, князь переяславський, зібрав велику силу свою і, з князів руських декого прикликавши, пішов до Києва. А кияни потай вістки йому посилали. Ігор же, князь київський, чуючи, що Ізяслав іде на нього, зібрався також із братом Святославом Ольговичем і з братаничем Святославом Всеволодичем і пішов проти Ізяслава. І зійшлися, билися сильно, проте Ігорове військо знемогло і було переможене. І втік Святослав Ольгович, брат Ігорів, князь чернігівський, з битви, а Святослава Всеволодовича взяли в полон. Ігор же сховався в болото. Через чотири дні знайшли його і привели до Ізяслава. Так позбувся блаженний Ігор великого княжіння київського, заледве два тижні пробувши на ньому.
Ізяслав же Мстиславович, внук Володимира Мономаха, перемігши Ігоря, увійшов до Києва славно, і прийняли його кияни з радістю. Святослава Всеволодича, внука Олегового, княжича київського, у битві взятого, відпустив, бо сестрінком йому був, ще ж і гради йому дав — Бузько і Межибож. А Ігоря Ольговича, закувавши, посадив в поруб у Переяславі. Тієї ж осені Ігор, сидячи в порубі, розхворівся і просив постригти його в чин чернечий. Великий же князь київський Ізяслав Мстиславич звелів відпустити його з порубу й постригти — і був Ігор пострижений у чернецтво в Переяславі від єпископа переяславського Євфимія. Після постригу одужав, і привели його до Києва в монастир Святого Теодора, який збудував великий князь Мстислав Володимирович Мономашич, — і в тому монастирі схиму на Ігоря наклали. Святослав же Ольгович, князь чернігівський, зжалився вельми над Ігорем, братом своїм, — посилав прохання до Ізяслава, щоб відпустив Ігоря до Чернігова. Але Ізяслав не хотів відпустити, через те бунт великий піднявся серед князів, і було битв і кровопролить багато. І коли Ізяслав стояв з військом на Супої, сповіщено було, що Святослав Ольгович, князь чернігівський, з иншими князями збирається воювати на нього за Ігоря, брата свого. Зразу послав у Київ до Володимира Мстиславовича — брата, і до митрополита Клима, що став після Михаїла, і до киян, потребуючи допомоги, і наказував київським людям, аби прийшли до нього на Супій, бо хотів раттю піти на Чернігів на Святослава Ольговича.
Кияни ж мовили: "Раді ми були з дітьми нашими піти битися за князя нашого, але пильнуємося, щоб не сталося тут чогось поганого, як же раніше було при великому князі Ізяславі Ярославичі, коли, висікши з порубу Всеслава, посадили його на княжому престолі. А ось нині ворог князя нашого і наш — Ігор — не в порубі, а в монастирі святого Теодора ходить на волі". І, скликавши всіх, пішли вбивати Ігоря. Володимир же Мстиславич, брат княжий, сказав їм: "Браття і дружино, цього брат мій, а ваш великий князь, не наказував вам. Ви ідіть проти ворогів його, а Ігоря пильнує сторожа, і митрополит, і Ладар, тисяцький". Але кияни, не послухавши його, побігли з гнівом у монастир Теодорівський, і ніхто не міг їх спинити, хоч митрополит з великими погрозами боронив, і двоє бояр були від великого князя, і два тисяцькі, Ладар і Рагуйло, боронили, зупиняючи і завертаючи людей, бунт народний вгамувати намагалися — проте нічого не досягли.
Довідався блаженний схимонах Ігор, що хочуть його вбити, побіг швидко до церкви і впав перед іконою Богородичною, зі сльозами молився. Збунтований же людський натовп прибіг в монастир під час Божественної літургії. Володимир, брат княжий, гнав за ними конем, хотівши не дати їм Ігоря вбити, але не встиг — вже бунтарі з великим галасом і криком до церкви вбігли, збентежили всіх, що в церкві були, і, схопивши Ігоря, виволокли геть, б"ючи, і зірвали з нього мантію, і схиму, і весь чернечий одяг на ньому розшматували до нагого, і з монастиря вели. Володимир же зустрів їх у воротах монастирських. На нього глянувши, страждалець Ігор сказав: "Ох, брате, куди мене ведуть?" І зразу Володимир, з коня зіскочивши, почав захищати його від рук убивць, кажучи до людей: "Брати мої, не чиніть зла цього". І повів його до двору матері своєї. Розлютовані ж люди били Ігоря, вдарили й Володимира. Те бачив князь Михалко, скочив з коня, хотівши допомогти Володимиру, і почав захищати Ігоря й Володимира. Тим часом Володимир зайшов з Ігорем у двір матері своєї і замкнув ворота — вони ж і на Михалка руки наклали, б"ючи його. Обірвали на ньому утвар князівську, і хрест, і золоту гривну, і ланцюги. Тоді виламали ворота двору того, двері сіней вирубали, виволокли преподобного й убили немилостиво. Після того, зачепивши його шнуром за ноги, волочили по вулицях, насміхаючись, і кинули на торжищі мертвого й нагого. Так помер блаженний Ігор, князь чернігівський і київський, у п"ятницю, — співстраждав з Христом Господом, що за нас постраждав. І багато добрих і чесних людей приходило, покривало наготу мертвого тіла, плачучи над невинним його убієнням. Брат же княжий, Володимир Мстиславич, послав домашніх своїх спорядити і взяти тіло убитого. Спорядивши його, поклали в церкві Святого Михаїла. Тої ж ночі проявив Господь над ним знамення таке. У церкві, де лежало тіло, запалилися всі свічки самі по собі, і сповіщено про те було митрополитові. Він же заборонив про те розповідати, звелів приховувати чудо. Коли світала субота, митрополит прикликав ігумена Теодорівського Ананію і послав його, щоб поховав тіло убитого князя. Ігумен же пішов, побачив тіло преподобного, кров"ю змочене, вельми плакав й одягнув його у монаший і схимницький одяг. Коли почав відспівувати його звичними поховальними співами, був грім страшний, і блискавиця велика — і раптом явився стовп світловий над церквою, і затряслася земля, і всі люди вжахнулися й воскликнули: "Господи, помилуй!" Взявши ж тіло мученикове, віднесли до монастиря Святого Симеона — був то монастир діда його, князя Святослава Ярославича, і там у кам"яному гробі поклали в церкві чесно й поховали. Бог же, прославляючи святих своїх, прославив і цього нового страстотерпця. Одного-бо святкового дня, коли зійшлися люди до святого храму, свічки, що були над гробом преподобномученика, коли всі дивилися, самі від себе запалилися (як же й раніше в церкві святого Михаїла), і світло велике засяяло, і пахощі дивні розійшлися. І всі, що бачили це, прославили Бога.
Прийшла ж вістка до Святослава Ольговича, князя чернігівського, що Ігоря вбито. І, скликавши дружину свою, плакав плачем великим за братом своїм. І були того року й наступного війни великі в князів чернігівських із київським Ізяславом за вбивство Ігоря блаженного. Тоді прийшов з Москви князь Юрій Володимирович Мономашич, прозваний Довгоруким, з великою силою — це ж на прохання чернігівських князів. Об"єднавшись, пішли на Ізяслава Мстиславича, князя київського, помщаючись за вбивство Ігоря, і вигнали Ізяслава з Києва. І сів на великому княжінні київському Юрій Володимирович Довгорукий. Тоді Святослав Ольгович переніс мощі блаженного мученика Ігоря, брата свого, з Києва до Чернігова з великою честю і поклав у церкві Святого Спаса в єпископії у вежі красній. І шанували люди мощі Ігоря як мученичі, і поклонялися їм, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа, одного в Тройці Бога, якого все творіння славить навіки. Амінь.
Коли забрали велике княжіння київське від Ігоря блаженного і прийняв його Ізяслав Мстиславович, внук Володимира Мономаха, а святіший митрополит Київський Михаїл, другий того імени, переставився до Господа не забагато днів перед убивством Ігоря, — великий князь Ізяслав вибрав після нього на престол митрополії Київської одного ченця вельми книжного — Клима Філософа, який був у схимі, його ж привів зі Смоленська. Захотів же, щоб освятили його свої руські єпископи в Києві, — не посилав через якісь перепони по благословення до вселенського патріярха в Царгород, як же від початку був звичай. Зібрав для цього собор єпископів Руської землі і звелів їм освятити Клима-схимомонаха на митрополита Києва. Одні єпископи не погоджувалися, не сміючи святити без благословення патріярха Царгородського, инші ж, догоджуючи князеві, освятили Клима головою святого Климента, папи Римського, яку святий Володимир з Херсона до Києва приніс. Про той собор і поставлення митрополита написано в Житії преподобного Нифонта, єпископа новгородського. Він-бо з поставленням тим неправильним не погоджувався. Юрій Володимирович, син Мономаха, прийнявши княжіння київське після Ізяслава Мстиславича, не захотів мати Клима на престолі Київської митрополії як неправильно освяченого. Тоді, на прохання великого князя, прийшов із Царгорода від святішого вселенського патріярха до Києва цей, про якого тут слово, митрополит Константан.
Константан владою, від патріярха йому даною, відсторонив зі ступеня архиєрейського і престолу митрополичого Клима і всіх тих, кого той у духовні сани ставив. Небагато ж минуло літ, і великий князь київський Юрій Володимирович переставився. І були серед князів руських як через князювання київське, так і щодо митрополитів великі незгода та збентеження. Одні Константина, правильного пастиря, трималися, инші ж знову Клима хотіли. Найбільше не приймав Константина син колишнього великого князя Ізяслава Мстиславича, що називався Мстислав Ізяславич, правнук Володимира Мономаха, казав-бо: "Не хочу Константина через те, що проклинав батька мого за Клима". І треба було князям руським відставити обох митрополитів — і Клима, і Константина. Послали тому в Царгород до святішого патріярха, просячи, щоб иншого їм прислав митрополита. Святіший патріярх, хотівши серед князів руських збентеження те вгамувати, послав до Києва митрополита иншого — на ім"я Теодор. Тоді блаженний Константан, бачачи різноголосся серед князів й уникаючи бунту, покинув престол перед приходом иншого митрополита, вийшов з Києва, пішов до Чернігова і там розхворівся до смерти. Пізнавши кончину свою, написав грамоту, запечатав її, дав єпископові чернігівському Антонію і під присягою взяв з нього слово, що після переставлення його той відкриє печать, прочитає і вчинить все, що написано в грамоті, обов"язково.
Коли ж переставився блаженний Константин, єпископ, взявши ту запечатану митрополитову грамоту, пішов з нею до князя чернігівського Святослава Ольговича, відкрив її і прочитав перед усіма. І було написано таку страшну річ: "Після смерти моєї не ховайте тіла мого, а зчепіть за ноги шнуром, виволочіть з града і киньте псам на поїдання, бо я згрішив і через мене бунт. На мені нехай буде рука Господня, нехай я постраждаю, щоб відвернув Господь збентеження від людей своїх". Те чувши, всі здивувалися і вжахнулися. І сказав князь до єпископа: "Як же хочеш, так і зроби". Єпископ, боячись не послухати веління митрополитового і написаних за непослух проклять, зробив те, що було йому наказано в грамоті: виволік тіло померлого за град і кинув його в полі. І лежало так кинене митрополитове тіло три дні. Був же на всіх страх і жах через таку дивну річ. На третій день князь Святослав Ольгович, страху Божого сповнившись, жах-бо великий напав на нього через дивне те діло, звелів з належною честю поховати кинене тіло Божого архиєрея. І принесли його в град з великою честю, і поклали в церкві Святого Спаса в теремі красному, де лежав новий страстотерпець князь київський блаженний Ігор, убитий від киян. У ті ж три дні, коли тіло за градом Черніговом лежало, у Києві потьмяніло сонце і така настала буря страшна, що й земля затряслася. Також і блискавка, і спалахи, і громовиця страшна була, що всі люди в Києві принишкли від страху. У той час грім одним ударом убив восьмеро людей — двох священиків, двох дияконів і чотирьох звичайних людей. Князь же київський Ростислав Мстиславович, внук Володимира Мономаха, стояв тоді в Поварах біля Вишгорода, і поламала буря шатро навколо нього. Сповнився князь страху і, про смерть митрополитову згадавши (сповістив-бо йому гінцем князь чернігівський), послав у Київ до Святої Софії і до всіх соборів, щоб влаштовували нічні чування в церквах. "Ось-бо, — казав, — за гріхи наші послав Бог на нас кару цю". Було ж це лише в Києві, а в Чернігові у ті три дні сяяло сонце ясно і страху не було ніякого. Вночі ж над тілом блаженного митрополита Константина, за містом киненим, з"явилося три стовпи вогненні сяючі, що неба сягали. Коли поховали чесне тіло, тиша настала в Києві — і всі з подивом славили Бога. Йому ж і від нас нехай буде слава нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Місяця червня в 6-й день
Великий отець Вісаріон був народжений і вихований у Єгипті, з юности полюбив Бога, і світло благодаті Божої засяяло в його серці. І беріг себе чистим від усілякої гріховної нечистоти, не забруднив одягу духовного, який прийняв при святому хрещенні. Відвідав святі місця в Єрусалимі, бачив преподобного Герасима, який при Йордані пустельне постницьке провадив життя, йому ж служив лев. Також й инших багатьох отців, що там у різних місцях жили і в чеснотах просяяли, бачив і розмовляв з ними — велику від них здобув душі своїй користь. Повернувшись, знайшов собі духовного отця — преподобного Ісидора Пилусійського, і часто до нього приходив, і з корисних його повчань наставлявся, на суворе заохочувався життя. Роздав же маєток, що залишився йому від батьків, убогим і монастирям, відрікся світу і став ченцем. І в одне пустельне місце пішов безмовствувати, виснажуючи себе багатьма трудами й умертвлюючи тіло своє постницькими подвигами, — уподібнювався в тілі безтілесним. Піст його був безмірний, часом і цілий тиждень нічого не куштував, а часом і чотирнадцять днів без їжі і пиття проводив. Одного разу став на відкритому місці посеред терня, руки ж і очі, разом і ум, до неба підніс — пробув так чотирнадцять днів і чотирнадцять ночей у богомисленій молитві непорушний, стояв, наче стовп, анітрохи тілом з місця не зрушився, ані нічого не їв у ті дні, ані не сказав нічого ні до кого, не задрімав, ані не знеміг природною неміччю, ані ума свого не схилив до земного, але весь спрямувався до Бога, душевними очима дивився на Нього неухильно, наслідуючи безтілесних. Тому ж і благодаті великої від Нього сподобився: такий великий отримав дар чудотворення, що й до давніших святих пророків був подібний. Уподібнився Мойсею: як же бо Мойсей давно гіркі води в пустелі вказаним йому від Бога деревом перетворив на солодкі, щоб напоїти спраглий Ізраїль, так преподобний Вісаріон гіркість морської води молитвою і знаменням хресним посолодив, щоб напоїти знеможеного від спраги учня свого, коли йшов з ним пустелею біля моря. Спраглий-бо вельми був учень від труду дороги і від сильної спеки і казав святому: "Авво, спраглий я дуже". Преподобний же, помолившись і море знаком хреста знаменувавши, сказав: "В ім"я Господнє, зачерпни і пий". Учень же глеком, у якому носили воду, з моря зачерпнув і скуштував — відчув, що солодка, і смачна, і холодна, наче з живого джерела витікала, і пив досить, й охолодився, і набрав у посудину в дорогу. Бачив же те старець, сказав до учня: "Нащо ти наповнив посудину водою, дитино?" Відповів учень: "Пробач мені, отче, взяв я на дорогу води, щоб не захотіти пити знову". І сказав старець: "Бог, що є на цьому місці, і на иншому місці є, як і тут, так і на кожному місці може солодку воду спраглому подати". Було ж ім"я учневі Дула.
Уподібнився преподобний Віссаріон й Ісусові Навину: як же бо той колись, перемагаючи Аморея, повернув сонце, так і цей зробив. Коли-бо йшов він з учнем до иншого старця, прийшло сонце на захід, а був шлях ще далекий, і помолився старець до Бога, кажучи: "Молюся до Тебе, Господи, звели, щоб зупинилося сонце, поки прийду до раба Твого". І було так. Не зайшло сонце, поки не дійшов преподобний до старця того.
Подібний був і до Іллі святого: у час посухи дощ достатній з неба на землю звів, це ж не один раз, і не двічі, а багато разів.
Ще ж і до Єлисея-пророка уподібнився, бо як же той, плащем Іллі розділяючи води, переходив ріку Йорданську, так і цей молитвою постелив ногам своїм воду, як битий шлях: Ніл, ріку велику, перейшов, наче по сухому. І де б не траплялися йому ріки, переходив їх, не замочуючи ніг. Коли перебував якось преподобний у скиті, привели до церкви чоловіка біснуватого, і молилися за нього в церкві, щоб визволився він від духа нечистого. Але не виходив з чоловіка біс, лютий був дуже. І говорили між собою клирики: "Що зробимо біснуватому цьому?" Инші ж казали: "Ніхто не може вигнати біса цього, окрім авви Вісаріона. Але, якщо почнемо просити його про те, він не захоче прийти. Тому зробімо так. Він рано-вранці швидше від усіх прийде до церкви, ми ж, випередивши прихід його, на місці його посадімо біснуватого чоловіка і скажемо старцеві: "Отче, розбуди сплячого". І зробили так клирики. Коли увійшов преподобний до церкви, за звичаєм своїм, побачив на місці своєму чоловіка і став близько нього — не хотів виганяти його зі свого місця. Коли починалося церковне правило, сказали клирики до старця: "Отче, збуди сплячого". Отець підійшов до чоловіка, торкнув його, кажучи: "Встань і йди звідси". І зразу біс вийшов з чоловіка, словом святого вигнаний. Чоловік же, вставши, почав дякувати Богові, що визволився від біснування, і був здоровий з того часу. У такий спосіб клирики зрушили святого на те чудо, щоб вигнав біса. Не хотів-бо цей преподобний отець явно чуда чинити, щоб не бути славним серед людей, й уникав похвали людської, смиренний, і грішним себе вважав.
Брат один у скиті впав у якесь прогрішення. І звелів йому пресвітер, щоб вийшов геть із церкви, бо не достойний з братами в соборі церковному бути. Преподобний же Вісаріон, вставши, виходив разом з тим, що прогрішився, кажучи: "І я грішний". Таке було смирення святого отця. Розповідали ж про нього учні його, що сорок років не лягав на спину спочити, але сидячи або стоячи сну дуже трошки приймав. Переконував же учнів своїх до чування, щоб недрімно пильнували себе завжди від сітей ворожих, і казав: "Годиться ченцеві, щоб цілий став оком, як же херувим і серафим. Коли хтось перебуває мирно, без боротьби, тоді більше хай пильнується і смиряє себе перед Богом, щоб, думаючи, що стоїть, не впав найлютішим падінням. Через самовпевненість багато передано на боротьбу. Часто через нашу неміч Бог не дає боротьбі прийти на нас, щоб ми до решти не згинули".
Цього святого отця ціле життя до птахів повітряних було подібне: нічого із земного не придбав ніколи, не мав келії своєї ані якогось окремого для себе пристановища, але з місця на місце переходив, поневіряючись пустелею, кручами і хащами, як блукалець, зовсім не дбаючи про потреби тілесні, ані про їжу, ані про одяг, — одну лише мав на тілі латану найгіршу одежину, щоб не бути цілком голим. І палило його сонце спекотне вдень, мерз він уночі, рідко ж коли під дах десь заходив — мандрував горами, наче птах, самотність люблячи, і до одного Бога ум свій підносячи, і думками своїми в Ньому заглиблюючись. Слізні ж потоки завжди виходили з очей його, і зітхання часті з глибини серця, і всі дні життя свого у сльозах провадив, завжди плачучи й ридаючи. Досягнув же глибокої старости, переставився на нестаріюче життя і перейшов з плачу у вічну зі всіма святими радість в Христі Ісусі, Господі нашому, Йому ж слава навіки. Амінь.
ebooksa