Послали ж їх від царя свого до греко-римського царя Юліяна Відступника задля зміцнення миру. Юліян спершу прийняв їх із шаною і велику свою милість їм виявляв, другом люб"язним перед ними себе показуючи. Тоді, довідавшись, що вони християни, сповнився гніву і, всупереч спільному для всіх народів звичаю і закону, мучивши, стратив тих посланців перських за віру в Христа. Були ж муки їхні такі. Захотів беззаконний цар іти у Витинію, в місце, що звалося Оргія Тригон, — відбувався там всескверний бісівський празник. Приплив кораблем із Царгорода до Халкедону, досягнув названого міста й почав з усім еллінським людом, що там зібрався, здійснювати нечисте святкування — ідолам кланятися й незліченним бісам приносити жертви. І були бенкети великі з ликами і тимпанами і з усілякими видами музичного мистецтва. І багато мерзенних беззаконних діл здійснювалося на честь згубних богів своїх. Раби ж Христові Мануїл, Савелій та Ізмаїл, що там з царем були, на богомерзенне те святкування ані поглянути не хотіли, відійшли окремо і стояли здалеку. Плакали і ридали над звабленням і блудом стількох людей і молилися до Христа Бога за себе, щоб вберегтися від приєднання до нечистот ідолопоклонницьких, також і за заблуканих, аби привів їх Бог до пізнання істини. "Не покидай, — казали, — Господи, людей цих у такій глибині зла і не дай пропасти розумному творінню своєму, не допусти, щоб у такому безумстві загинуло, бо виглядають більш нерозумними, ніж камені та дерева, яких шанують. Ті бездушні й безчуттєві творіння нічого не знають, що чинять їм, — ті, що душею розумною від Тебе вшановані, образ Твій і подоба, не відають ані не розуміють, що роблять, кого богоподібно вшановують. У пітьмі ходять, блукають і йдуть до вічної погибелі". Так святі на осібному місці стояли і плакали, а цар, дивлячись на тих, що жертви приносили й бенкетували з ним, і посланців перських при собі не бачачи, звелів шукати їх і привести до себе, щоб разом веселилися. Один із посланців царських побачив їх, що окремо стояли, і покликав до царського бенкету, думаючи, що й вони того ж ідолопоклонницького нечестя. Раби ж Христові кувикуларію царському, що їх кликав, одноголосно відповіли: "Відійди від нас: віри, у якій з юности виховані, не зречемося, Бога нашого не покинемо ані не поклонимося вашим бісам. Не буде того, щоб ми приєдналися до очевидного блуду, не є ми настільки безумні й нерозсудливі, аби зневажити живого Бога, Творця нашого, і служити бездушному творінню. Не заради цього сюди прийшли, піднявши труд такого шляху, аби відректися віри нашої, але для того, щоб мир між Перським і Греко-римським царством утвердити. Хай знає цар твій і його однодумці, що не відверне нас від правдивого богопошанування і до свого нечестя не переконає, хоч і вогню, і мукам передасть нас і життя земне від нас забере". Пішов же кувикуларій і сповістив цареві слова святих. І зразу цар сповнився на них гніву. Проте в той день не захотів мучити їх, аби не чинити перепон нечестивому своєму святкуванню, але, відклавши те до ранку, звелів вкинути рабів Христових до темниці. Ті ж, у в"язниці сидячи, співали, кажучи: "Прийдіть, возрадуємося Господові, заспіваймо Богові, Спасителю нашому, випереджуймо лице Його в ісповіданні і в псалмах воскликнім Йому". І знову: "Хто Бог великий, як Бог наш", "Ми ж люди Його і діло рук Його, і Його прикликаємо завжди.
Наступного дня кат сів на судищі, поставив перед собою перських посланців і почав говорити до них: "Вас, о добрі мужі, цар ваш прислав до нас як вірних собі і нам приязних, щоб бажаний мир між обома царствами укласти. Влаштуватися ж те не може ніяк инакше, лише любовною згодою і приязню один до одного. Яка ж у вас згода з нами і любовна до нас приязнь, коли не хочете разом з нами святкувати й насолодитися святом на честь богів, яких же й ви, перси, шануєте? Перси однаково з нами шанують сонце, місяць, і зорі, і найсвітлішу вогненну силу, й инших богів. Чому ви їх вшанувати відмовилися і не захотіли з нами в соборному нашому богопочитанні бути, коли через те були б міцніші й твердіші наші з вами домовленості? Якщо ж ви богів наших зневажаєте і принижуєте і не є нашими однодумцями, то не на утвердження, а на зруйнування миру нас піднімаєте, бо з ворожістю і війною прийшли до нас". Відповіли святі: "Задля инших заповітів від царя нашого ми послані до тебе: прийшли, аби ваші воїни наших меж, наші ж ваших меж не переходили й не спустошували країв один одного. Аби наші купці у вашу державу, ваші ж у нашу землю мирний і безстрашний вхід і запевнене повернення мали. Заради цього прислано нас, а не задля богів. Кожен почитає Бога, якого хоче і як хоче, війни ж між царствами піднімаються не через те, а через гради, і краї, і за їхні межі бувають непорозуміння, і ворожнеча, і війна. Ти ж, відкинувши примирення, задля чого нас послано до тебе, — починаєш инше, задля чого нас не посилали. Не про цілість твоєї держави ані не про мирне із сусіднім царством нашим перебування розмовляєш з нами, але про богів докоряєш і про віру допитуєш. Якщо хочеш, знай, що ми, хоч родом із Персії, проте вірою християни, у благочесті від матері нашої виховані і від духовного нашого батька (Євноїка-пресвітера) у правдивій вірі утверджені. І в нашій батьківщині було багато таких, що хотіли нас від Христа, Бога нашого, до ідолопоклоніння відвернути, але нічого не досягли: благодаттю Владики нашого непохитні й нездоланні ми залишилися в нашому ісповіданні. Сподіваємося ж і нині на допомогу Господню, що й тут ніхто нас не зможе відкинути від віри святої і до бісівської служби переконати, яка насправді суєтна, сповнена зваби, блуду та брехні". Кат же розгнівався і сказав до них: "Як ви, простаки і невігласи, що мови грецької не вмієте, настільки безсоромно смієте безумними вашими словами докоряти вірі, якої тримаємося ми, премудрі, що всіляку книжну філософію до кінця пройшли? Знаємо ж і ваші писання: знайте ж, що і ваші християнські книги часом читаємо і розуміємо, що в них все марне і нічого правдивого нема, тому зразу відкинули їх, аби через нерозуміння ніхто від того, що в них написане, не впав у блуд. Хто-бо з тих, що вірять вашим книгам і на них покладаються, виявився добрий і досконалий і що преславне чи пам"яті достойне зробив? Через те раджу вам покинути те дитяче нікчемне мудрування — виберіть краще, у якому наймудріші філософи віддавна перебували. Якщо ж моєї корисної поради послухати не хочете, послухаєте, хоч і не хочете, мук, які зразу приймете". Святі ж відповіли: "Ми навчилися від Господа нашого не боятися тих, що вбивають тіло, ані не вчитися, що відповідати тим, хто допитуватиме нас, сам-бо Дух Святий укріпить нас у стражданні і дасть слово і мужність у відповіді. Питаємо тому тебе: про яке в нас безумство ти кажеш, якщо від усіх вважаєш себе мудрішим? І хто безумніший з двох: той, хто пізнав одного істинного Бога, Творця всіх, і благочесно Його шанує, чи той, що, покинувши живого Бога, поклоняється бездушному творінню — каменю, дереву і чомусь подібному на те? Воістину безумний той, що за бога має мертву річ. Розумний служить живому Богові. Це перше діло людського розуму — знати Бога, Творця свого, усіх дарів Подателя, і вірити в Нього, і служити Йому всім серцем. А не знати Його, Творця і Доброчинця свого, і служити ворогові своєму, душезгубному бісові — це крайнє безумство. Давні ж ваші філософи, що в тому згубному блуді перебували, тільки виглядали премудрими, насправді були найбезумнішими, за словами святого апостола: "Про яких казали, що мудрі, з"юродивіли, і потьмарилося нерозумне їх серце". Їм же й ти рівний, більше ж — гірший: вони в блуді перебувають, бо не пізнали правдивої віри. Ти ж, хрещенням святим просвітлений і в християнстві вихований, відвернувся від Христа Бога. І називають тебе нині всі, які знають правдивого Бога, замість християнина елліном, замість благочестивого — нечестивим і безбожним".
Такими словами святих мучеників роздратований і безмірної люті сповнений, кат звелів зразу мучити їх жорстоко. Спершу оголити і, на землі розпростертих, сирими ременями по хребті і по животі бити без жалю. Тоді повісити їх на катівню високо, цвяхами руки й ноги до дерева прибивши, і кігтями залізними обдирати ціле їхнє тіло. Вони ж доблесно терпіли важкі муки, зводячи до неба очі свої, і молилися до Бога, кажучи: "О Владико, Тебе самого невірні юдеї до дерева прибили. І не инакше знищив Ти гріхи світу, лише вистраждавши хрест і смерть. Зглянься над нами, що, на дереві прибиті, висимо, і лютим цим обдиранням тягар плоті спадає. А тому що єство наше немічне, дай нам згори допомогу і в болях відраду: на Тебе покладаючись, насмілилися увійти в подвиг цей. Наскільки ж люті й гіркі ці муки, Ти сам, Господи, знаєш і бачиш, проте солодкі нам задля любови Твоєї, о найсолодший Ісусе". Так святі молилися — раптом став перед ними ангел Господній, його ж самі лише мученики святі бачили, скверні очі нечестивих бачення його не були достойні. Він, утішивши стражденних, таку дав їм у муках відраду, що не відчували більше болю в ранах анітрохи й були наче в чужому тілі, терплячи.
Після того кат звелів зняти їх з катівні і сказав до них, наче насміхаючись: "Бачите, що жалію вас, важчих мук вам не накладаю. Сподіваюся, що, цими малими ранами покарані, до нашого однодумства пристанете". Святі ж мученики, слова його собі за образу сприйнявши, з більшою відвагою відповіли йому: "Не думай ані не сподівайся, о вороже Божий, щоб ми змінили нашу постійність у Христовій вірі. Роби все, що більше чинити нам хочеш, ми ж готові все перетерпіти. Бо й рани, і вогонь, і меч і щось инше, лютіше, — за насолоду маємо, а не за муку: солодко терпіти за Ісуса, що нас полюбив. Беззаконний же цар Юліян, бачачи святого Мануїла, старшого брата серед мучеників, який більше і сміливіше від обох братів говорив, звелів осібно відвести його, а із Савелієм та Ізмаїлом почав розмовляти, лукаво кажучи до них: "Від одних батьків народжені, але не одного ви норову. Старший ваш брат не достойний назватися вашим братом, бо впертий, злостивий, велемовний, сварливий і безсоромний, не має справедливого розуму, але в безумстві своєму незмінно перебуває і вас услід за собою тягне, не даючи вам вибрати краще. Ви ж, як бачу, доброго норову, покірні, несварливі та благорозумні. Послухайте тому нині моєї поради: залиште брата вашого в його суєтному лжеслів"ї і в безумному спротиві гинути, самі ж приєднайтеся до вшанування богів наших — і велику від них отримаєте благодать, від нас же дари й честь велику приймете". Святі ж ані слухати слів його лукавих не хотіли — велегласно почали йому докоряти в підступності його й безчестити його безумство. Він же знову на гнів зрушився, звелів взяти їх на муки і свічами палаючими обпалювати їхні ребра. Вони ж доблесно терпіли, славили Бога, з ката насміхалися.
Також святого Мануїла привів і то ласкою, то погрозами до ідолопоклоніння примушував. Коли побачив, що він, як стовп, у Христовому ісповіданні непохитний, знову почав мучити його, як же і братів його. Після того в голову кожного мученика застромив цвях залізний, гострі тростини за нігті на руках і ногах їм запихав — на кінець засудив порубати їх мечем, після страти — тіла їхні спалити.
І вивели святих мучеників на місце смертне, назване Константинове. Там перед пролиттям крови своєї піднесли цю останню молитву до Бога, кажучи: "Боже предвічний, безначальний, що все з небуття в буття привів, в останні ж роки спасення нашого ради себе применшив, в образі раба з людьми перебував і перетерпів хрест, аби нас із пут гріховних звільнити і спадкоємцями Царства свого зробити! Прийми в мирі рабів своїх і зарахуй нас до лику тих, що від віку Тобі угодили, бо ради святого Твого імени приймаємо порубання мечем і відхід із теперішнього життя. Ще ж і безліч людей, що стоять навколо і звабою ідольською поневолені, наверни до себе, о милосердний Владико. І дай їм просвітлення ума і справедливий розум, аби Тебе, єдиного істинного Бога, пізнавши, Тобі єдиному служили і спасення отримали".
Коли так молилися мученики святі, пролунав голос зверху, що говорив до них: "Прийдіть, прийміть слави вінець, бо добре здійснили подвиг ваш". І відтяли чесні голови святих мучеників в 17-ий день місяця червня. Коли ж нечестиві слуги хотіли виконати друге веління скверного свого царя, тобто спалити тіла мучеників, — зразу, велінням Божим, затряслася земля, і місце, на якому стояли, запалося. І прийняла земля мученицькі тіла, і покрила їх, щоб не торкалася їх більше рука ката ані щоб вогненна сила не перетворила їх на попіл. Слуги ж зі страху повтікали. Тоді багато з людей, що там були, бачивши таке чудо, повірили в Христа і, відкинувши еллінський блуд, до християн приєдналися. Після двох днів, коли вірні на тому місці, не відходячи, вдень і вночі молилися, знову земля віддала наверх тіла святих, випускаючи невимовні пахощі. Вірні ж, сповнившись радости великої, прийняли їх з любов"ю і на місці шани поховали чесно, і виточувалися з гробу святих мучеників на всілякі недуги зцілення.
Нечестивий же боговідступник Юліян загинув скоро з шумом. Після вбивства цих перських посланців — святих мучеників Мануїла, Савелія та Ізмаїла — пішов з усією силою своєю на Персію: біси звабили його на те через чарівних лжепророків, пообіцявши перемогу і здолання персів. Цар же перський, почувши про вбивство своїх посланців, сповнився печалі великої і гніву безмірного. Довідавшись про законопереступного Юліяна, що йшов на нього, також силу свою зібрав і, на кордоні землі своєї ставши, ополчився проти гордого супостата. Коли з обох боків зійшлися воїни і була січ велика, перемогли перси і, здолавши греко-римські полки, стерли Юліянову силу. Ще ж і гнів Божий наздогнав боговідступника — вразила скверного Юліяна невидима рука, погано викинув окаянну душу, і був на сміх і наругу персам, на яких гордо із суєтним упованням ішов, — на радість же бісам, у яких вірив і на яких покладався. Християни ж, лютого гоніння й катування уникнувши, славили свого ізбавителя Христа Бога, Йому ж від нас хай буде честь і слава з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Місяця червня в 18-й день
За царювання Веспасіяна муж один у Римі із сенаторського чину, на ім"я Адріян, лютий норовом, і немилосердний кат, і всілякого зла винахідник, чуючи про християн, що цураються багатобожжя і жертв ідольських і зневажають шанованих від римлян та еллінів богів, кажуть же, що один є істинний Бог Христос, і багатьох до віри своєї приводять, — сповнився ревности за богами своїм скверними. Прийшов до царя і попросив собі від нього влади над християнами, щоб примушувати їх до ідолопоклоніння, а тих, що не хотітимуть ідолам кланятися, мучити й убивати. І зразу дано було йому владу від царя, і посланий був у край Фінікійський на пост ігемона, щоб гонити віруючих у Христа. Коли він вийшов з Риму і до Фінікії зближався, сповіщено було, що в граді, який називався Триполь, є один воєначальник на ім"я Леонтій, який давніх богів зневажає і відвертає від них людей, навчаючи не приносити їм жертви ані не поклонятися, і руйнує батьківські закони, і багато хто його слухає. Адріян же ігемон зразу послав наперед тривуна, на ім"я Іпатій, із воїнською спирою до Триполя, аби взяти Леонтія і тримати під вартою до його приходу. (Був же раб Христовий Леонтій родом з Еллади, високий на зріст, сильний, міцний і хоробрий у битвах, багато показав перемог і за те мав серед воїнів велику славу й пошанівок. Ще ж і розумний був у всілякому розсудженні й керуванні, мав премудрість і майстерність і на книгах розумівся. Знав же одного істинного Бога — Христа Господа, і вірив у Нього, завжди йому служив і життя своє провадив цнотливо. Був же до убогих вельми милостивий: годував голодних, нагих одягав, спочинок давав подорожнім — і прикрашав себе всіма добрими ділами, за них же вінця переможного після того сподобився від Господа). Коли зближалася воїнська спіра до Триполя-града, раптом охопила тривуна велика недуга трясовична й огенвична, і казав до своїх воїнів: «Знаю, за що найшла на мене ця недуга. Боги гніваються на мене, що, маючи іти сюди, не приніс їм належної жертви. І через те карають мене цією недугою». Воїни ж бачили, що тривун їхній дуже страждає, співчували йому й були сумні через те. І вже три дні хворий нічого не їв, година за годиною хвороба посилювалася і смертю загрожувала. На третій же день, коли настала ніч, явився ангел Господній тривунові у видінні, кажучи: «Якщо хочеш здоровим бути, возви разом з воїнами своїми тричі до неба, кажучи: «Боже Леонтія, поможи мені!» Якщо те зробиш, зразу здоровим будеш». Тривун же, збудившись і розплющивши очі свої, побачив ангела святого в подобі прекрасного юнака, одягненого в білий, як сніг, одяг, що перед ним стояв, і мовив йому: «Я посланий з воїнами взяти Леонтія й пильнуватиму його під вартою до приходу Адріяна-князя. Ти ж мені наказуєш прикликати на допомогу Бога Леонтієвого?» Коли те сказав хворий, тоді невидимий став ангел з очей його. І вжахнувся хворий, і покликав друзів своїх, що спочивали близько від нього, і мовив їм, кажучи: «Чуєте, браття, що мені привиділося у первосонні, коли я трохи задрімав. Юнак якийсь пресвітлий став переді мною і радив мені разом з усіма вами прикликати Леонтієвго Бога. І здоровий тоді буду. Того юнака я бачив і наяву, коли зо сну збудився. Він же зразу перед моїми очима став невидимий». І сказали друзі: «Невелике се діло. Зробімо те всі разом, лише щоб ти був здоровий». Один же з друзів, на ім"я Теодул, дуже дивувався видінню хворого і питав його докладно, який був той юнак, що його у видінні та наяву бачив. Й описав хворий подобу ангела Божого, і розгорілося серце Теодулове любов"ю до незнаного ще Леонтієвого Бога. Коли ж усі воїни зі сну збудилися, зібралися до хворого тривуна і про видіння його довідалися, стали всі гуртом, на небо дивлячись, і з хворим воскликнули тричі, мовивши: «Боже Леонтієвий, поможи!» Хворий тривун зразу став здоровим, наче анітрохи не хворів. Коли надійшов час обіду, почав з ними їсти, і пити, і веселитися. Теодул же, таке чудо бачачи, найбільше дивувався, сидів осібно, мовчав і думав собі, хто такий Леонтій і хто Бог Леонтієвий. Кликали ж його друзі, щоб їв і пив з ними, він же нічого скуштувати не хотів, але перебував голодний. Бачивши ж воїнів, що пили вино і про дорогу не дбали, сказав до них: «Ось Адріян завтра або по завтру наздожене нас. Ми ж постараймося знайти мужа, якого наказано нам взяти. Якщо ваша воля, я і тривун підемо перед вами до града й пошукаємо того, по кого нас послано». Те мовивши й переконавши тривуна йти зі собою, пішли обидва наперед до міста.
Коли вийшли на верх гори, де град Триполь стояв, надійшов їм назустріч Леонтій і, привітавши їх, мовив: «Радійте в Господі, браття». Тривун же й Теодул відповіли: «Радій і ти, брате». І сказав до них Леонтій: «Кого шукати прийшли?» Вони ж відповіли: «Сповіщено цареві Веспасіянові, що муж один, чесний, розумний і в ділах добрих досконалий, у воїнстві ж хоробрий, на ім"я Леонтій, живе в граді цьому. Послано нас довідатися про його дім. Іде вслід за ними Адріян-князь, йому ж ці фінікійські краї цар віддав у правління. Він сам бажає бачити Леонтія як любого Богові чоловіка і з великою честю має послати його до царя: увесь сенат римський хоче бачити його в обличчя, бо всі чують про його мужню хоробрість на війнах, вправність у керуванні градом, про багато видатних його діл і що богам вельми відданий». Блаженний же Леонтій, те чуючи, сказав їм: «Бачу, що ви подорожні і, що в граді цьому діється, не відаєте. Ідіть тому зі мною в мій дім і трохи з дороги спочиньте. Я ж вам покажу Леонтія, якого ви називаєте другом богів ваших. Він же не є другом тих богів, яких ви шануєте. Але знайте, що він християнин, вірить у Господа Ісуса Христа». Вони ж, те чуючи, сказали до себе: «Хто цей муж, що каже, наче Леонтій християнин? Чи не родич його?» І спитали мужа: «Яке твоє ім"я?» Він же сказав: «Про ім"я моє написано в книгах так: «На гаспида і василиска наступиш, і здолаєш лева і змія». Належить мені потоптати лева-диявола — ворога невидимого, змія ж ігемона — ворога видимого. Радники його і палкі служителі бісів, як гаспиди і василиски, наступили. Коли буду над усім полчищем левів торжествувати, тоді з діл явиться світле ім"я моє». Тривун же і Теодул не розуміли сказаного, міркували собі і, не розуміючи, дивувалися — і йшли з ним у дім його. Леонтій же святий поставив перед ними трапезу, гостячи їх. Вони ж, ївши запропоноване, мовили: «Досить нам, о добрий муже, гостини твоєї, сповнилися благодіянь твоїх, лишилося тільки, щоб ти показав нам Леонтія, якого ми шукаємо. Коли ж прийде Адріян, сповістимо йому про тебе, благодійника нашого, що таку любов до нас виявив. І вшанує він тебе за це великою честю, і з друзями царськими разом будеш». Святий же сказав до них: «Я — Леонтій, якого ви шукаєте, я — воїн Ісуса Христа. Я той, кого Адріян послав взяти». Вони ж припали до ніг його, кажучи: «Рабе Бога Всемогутнього, прости нам гріх наш і помолися за нас Богові твоєму, щоб і нас від ідольського нечестя і від прелютого звіра Адріяна визволив, і ми християнами хочемо бути». І розповіли йому про ангельське явлення хворому, і як прикликанням Бога Аеонтієвого хвороба минулася. Святий же Леонтій, те чуючи, радий був через Христову силу — простягнув себе хрестоподібно на землі перед Богом, молився зі сльозами, кажучи: «Господи, Боже, що хочеш всім людям спасення, щоб вони в добрий розум правдивий прийшли! Зглянься на нас в цю годину. Ти зробив так, що прислані по мене зі мною будуть. Прошу тому, і мене, вівцю свою, збережи, і тих, що зі мною разом, просвіти світлом милосердя Твого, і пролий на нас благодать Духа свого Святого, і серце чисте їм подай, і, знаменувавши їх знаменням своїм святим, зроби їх воїнами своїми непереможними, озброй їх і зміцни на ворога диявола і на тих, що служать Йому, аби ці раби твої стерли голову невидимого змія і видимого злісного звіра Адріяна».
Коли так святий гаряче молився, хмара світла зійшла на тривуна Іпатія і на друга його Теодула. Осінивши їх, випустила на них дощ й охрестила їх. Те бачачи, святий Леонтій прикликав над ними під час дощу ім"я Пресвятої Тройці: Отця, і Сина, і Святого Духа. Після чудесного того хрещення сказав: «Слава Тобі, Боже мій, що молитву тих, які люблять Тебе, не зневажив, і волю тих, що бояться Тебе, виконуєш». Одягнув же Леонтій новоохрещених в одяг білий, звелів запалені свічки нести перед собою. Тим часом й инші воїни, які відстали були в дорозі, прийшли до граду й питали про Леонтія, також і про тривуна свого, і про Теодула. Довідавшись і прийшовши до них, побачили тривуна й Теодула у білому одязі і свічки, що перед ними горіли, — дивувалися і не розуміли, що це. Тоді, пізнавши, що християнами стали й охрестилися, почали воїни бентежитися, обурюючись тим. Ще ж і з громадян деякі про те довідалися, зчинили неспокій у місті, взиваючи: «Хай вогнем будуть спалені ті, які богів наших безчестять». І був галас і бунт у місті: одні Леонтія і християн з ним захищали — инші стратити їх хотіли, проте не сміли нічого злого вчинити їм самі, але приходу ігемонового чекали.
Через два дні наблизився Адріян-ігемон до града, і всі вийшли назустріч йому, і сповістили йому про Леонтія і тих, що з ним у Христа повірили. «Муж один, — казали, — Леонтій на ім"я, християнином називається, всіх від богів наших відвертає, зваблюючи якимись чарівними хитростями, прославляє чоловіка одного, якого юдеї по щоках били і на смерть передали — Пилат же бив Його і розіпнув. Ще ж і царських воїнів той Леонтій звичними йому чарами звабив, і в галилейську віру привів, й одягнув їх у білий одяг, і ось уже третій день тримає їх без виходу в домі своєму, і разом з ними славить свого розіп"ятого Христа, незліченними образами богів наших принижує».
Адріян же зразу послав воїнів взяти Леонтія, й Іпатія-тривуна, і Теодула — вкинути їх до темниці й пильнувати до допиту. Увійшов же ігемон у град і спочив з дороги день той. Святий же Леонтій, сидячи в темниці зі своїми співв"язнями, безперестанку цілий день повчав їх про святу віру і зміцнював до мученицького подвигу, втішаючи майбутньою винагородою. Коли ж настала ніч, цілу провів з ними в молитві, псалмоспівах і славослів"ї Божому. Коли настав день, сів ігемон на судищі, і вивели в"язнів святих із темниці, і на допит поставили. Сказав до Леонтія: «Чи ти Леонтій?» Відповів святий: «Я». Сказав ігемон: «Якого ти чину, і як чарами та волхвуванням звабив нині воїнів, які завжди вірно цареві служили, і спонукав їх служити твоєму Богові?» Відповів Леонтій: «Я — воїн Христа мого, я син того правдивого світла, що просвітлює кожну людину, яка приходить у світ, і кожен, хто приходить до того світла, не спіткнеться. Знають Іпатій і Теодул, яке того світла начало, і дія, і повнота — сам Христос, Син Божий, Бог безначальний, Отцеві співприсутній, Світло від Світла, Бог від Бога. Його пізнавши, вони покинули богів своїх, з дерева, каміння і костей безсловесних тварин зроблених, бо недієві вони й немічні, легко можуть розбитися». Ігемон же, чуючи вільну Леонтієву мову, звелів слугам бити його сильно. Він же, битий, зводив очі свої до неба, звідки ж допомоги Божої чекав. До ігемона ж мовив: «О безумний кате! Тобі здається, що мучиш мене, — сам же з"їдаєшся серцем своїм, більше себе самого мучиш». Ігемон же після довгого биття звелів відвести святого Леонтія до темниці. До Іпатія ж і Теодула звернувся, кажучи: «Чому ви, відкинувши батьківські звичаї, у яких були виховані, і, воїнські залишивши нагороди, засмучуєте царя?» Святі ж відповіли: «Кращі отримали нагороди від Царя Небесного: дав Він нам хліб, що з неба сходить і ніколи не минається, і чашу вина, що з ребер Його витекла». Сказав до них Адріян: «Цих негідних слів і невідомо яких речень навчив вас поганий Леонтій? Я ж кажу вам: зробіть угодне цареві. Чи ви не знаєте його веління, що ті, котрі богів шанують, великих почестей і високих санів у війську удостоюються, а ті, що від богів відвертаються, лютими карами мають бути страчені?». Святі ж мученики Іпатій і Теодул відповіли, кажучи: «Наші високі сани на небасах, ти ж роби, що хочеш, якщо ти ревнитель скверних богів своїх і на нас, невинних, озброюєшся, але скоро загине життя твоє, час-бо днів твоїх закінчився». Адріян же сповнився люті, звелів тривуна, нагого, на катувальному дереві повісити й залізними кігтями обдирати тіло його, Теодула ж, на землі простягненого, бити без жалю. Святі доблесно терпіли ті муки, не казали нічого, лише молилися до Бога, як же святий Леонтій їх навчив, і взивали, кажучи: «Спаси нас, Боже, бо нема преподобного». Кат же, бачивши їх, що тверді й нездоланні перебувають у Христовій вірі, засудив їх на смерть — аби сокирою голови їм відтяти. Вони ж, на смерть ведені, співали: «Ти прибіжище наше, Господи, в руки Твої передаємо душі наші». І з радістю простягли під сокиру шиї свої за Христа, і стратили їх, — пішли до Господа прийняти приготований їм вінець із правиці Подвигоположника.
Після того знову вивели Леонтія святого й на судищі перед ігемоном поставили. І сказав до нього ігемон: «Пожалій, Леонтію, життя своє, щоб не терпіти важких мук, яких зазнали зваблені від тебе тривун і Теодул. Але послухай мене, принеси богам жертву, аби сподобитися від мене всіляких почестей, і від мого царя, і від цілого римського синкліту. Бо цар і ті, що з ним, вельми бажають бачити тебе». Відповів святий Леонтій: «Не буде мені того, щоб я бачив лице царя твого, ворожого й мерзотного Богові моєму. Але, якщо хочеш, Адріяне, стань ти другом Христові моєму — якщо те зробиш, покажу тобі, яку честь, і багатство, і спасення отримаєш навічно». Адріян же засміявся люто і сказав: «Чи хочеш, щоб я отримав таке спасення, яке дістали тривун і Теодул? Чи не знаєш, о найнечистіша голово, якою карою вони загинули?» Сказав святий: «Та кара, якої ти завдав їм, не є карою, а життям, і миром, і радістю. Нині вони радіють і веселяться, разом з ангельськими чиньми перебуваючи». Сказав Адріян: «Зрозумій, Леонтію, що я кажу. Хто з людей, що мають розум, зневажив коли це пресвітле сяйво сонця і великих богів Дія, Аполлона, Нептуна, Венеру та инших, щоб лютою і безчесною смертю закінчити життя своє? Справді ніхто, хіба кого ти зачарував». Відповів святий: «Чи ти не чув Писання, яке каже: боги язичників — біси, і подібними до них стануть ті, що їх роблять, і всі, що покладають на них надію. І хто, маючи здоровий розум, хотів би подібним бути до німого й бездушного каміння, яким є боги ваші, і, приносячи їм жертви, загинути безконечною смертю?»
Розгнівався кат, звелів мученика простягнути на землі, чотирьом міцним слугам бити його без жалю, проголошувачам ж кричати: «Ті, що зневажають наших богів і царським наказам не скоряються, такою карою гинуть!». Битий же був мученик доти, поки ті, що били, не знемогли. Святий же казав до ката: «Хоч і ціле моє тіло ранами розшматуєш, не здолаєш розуму мого, не будеш паном душі моєї». Тому звелів ігемон повісити його на катувальному дереві і ціле тіло його, ребра і гомілки гострим залізним знаряддям обдирати. Довго обдирали святого, у тяжких болях підносив він до неба свої очі й казав: «Боже мій, на Тебе уповаю, спаси мене, Господи». Тоді сказав кат до слуг: «Зніміть його з дерева, знаю-бо, що через те до неба зводить очі свої, аби впросити богів наших дати йому спочинок». Святий же Леонтій, те почувши, скликнув до нього голосно, з гнівом кажучи: «Згинь з богами своїми, окаянний і нечистий кате! Я до свого Бога молюся, аби подав мені силу і міць перетерпіти муки, які ти мені накладаєш». Кат же знову звелів повісити його стрімголов і каміння важке на шию його причепити. І так мученик висів довгий час і молився, кажучи: «Господи, Ісусе Христе, що зміцнив рабів Твоїх Іпатія і Теодула в ісповіданні пресвятого імени Твого, укріпи й мене, раба Твого, смиренного і грішного, щоб я зміг витерпіти муки ці. І не відступай від мене, надіє моя». Сказав Адірян: «Знаю, Леонтію, що богам нашим ти другом маєш бути». Відповів мученик: «Я є рабом Всемогутнього Бога, ти ж богів своїх раб, з ними ти і воїни твої загинете». У таких муках святий Леонтій цілий день страждав; наблизився вечір, і сонце до заходу схилилося. Звелів кат зняти святого мученика з катівні, кинути в темницю до ранку. І співав святий у темниці цілу ніч, кажучи: «Господь світло моє і Спаситель мій, кого буду боятися». Явився йому ангел Господній і мовив: «Будь мужнім, Леонтію, Господь Бог, якому ти вірно служиш, послав мене до тебе, аби я невідступно перебував з тобою». І святий радів і веселився в Господі, Бозі своєму. Коли засяяв день, Адріян-ігемон, на судищі сівши, знову поставив перед собою святого Леонтія і сказав йому: «Що, Леонтію, як надумав?» Відповів святий: «Раз вирішив не вірити суєтним твоїм словам — і багато разів сказав тобі і нині кажу, що ніколи не залишу Бога мого, який створив небо, і землю, і море, і все в них, — Господа Ісуса Христа, Сина Божого, що хрест витерпів за спасення наше, на Нього ж єдиного я всю свою склав надію». Сказав ігемон: «Послухай мене, Леонтію, принеси жертву богам. Якщо послухаєш мене, клянуся богами своїми, що велику честь і численне багатство отримаєш у царя». Відповів святий: «І яка є в піднебесній така честь і таке багатство, задля яких мав би тебе послухати й відректися Бога мого? Цілий світ не вартий Христа, Владики мого, якого ж усім серцем люблю, задля любови Його страждаю і терпіти все готовий, — бісам же твоїм жертви не принесу». Бачив кат, що не може непохитного воїна Христового здолати і до свого нечестя схилити, — видав на нього вирок смертний такий: «Леонтія, який не захотів скоритися царському наказові й принести богам жертви, більше ж — ганьбив батьківських богів наших, наказуємо на катівні на чотири боки розтягнути й бити доти, допоки погано душу свою не викине». Розтягнули мученика на чотири коли і прив"язали. Довго били його сильні воїни — і в тих муках передав святу свою душу в руки Божі. Тіло ж його за град виволокли й кинули. Взявши його, вірні поховали чесно поблизу пристані Трипільської.
Це страждання святого мученика Леонтія записав раб Христовий Кир-нотарій, який на все те власними очима дивився. Написав же на дощечках олов"яних і при мощах мученикових у гробі поклав задля наступних поколінь. Кожен-бо, хто читає або читане слухає, хай піднесе до неба руки свої і віддасть славу Богові, що на такий подвиг укріпив раба свого. Закінчив страждання мученик Христовий Леонтій у 18-ий день місяця червня, коли володів Римською державою Веспасіян, у нас же царював Господь наш Ісус Христос, Йому ж хай буде слава з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Місяця червня в 19-й день
ebooksa