Довідався ж Антіох-князь, що тривун Армалеон повірив у Христа з воїнами своїми. Прикликав його до себе і сказав: "Чи правда, що чую про тебе, Армалеоне, що ти став християнином і воїни, які з тобою?" Тривун же мовчав. Розгнівався ж Антіох, мовив: "Чому мені не відповідаєш?" Сказав тривун: "Чи маєш потребу злоститися на мене за те, що я християнин?" Сказав Антіох: "Не злісно, але просто питаю тебе, аби сказав нам, хто навчив тебе християнської віри. Ми всі знаємо тебе премудрого в наших книгах, і досі ти відкидав християнське учення, нині ж дивуємося, як ти дійшов до того, аби християнином себе назвати". Відповів Армалеон: "Досі сліпим був, у пітьмі й тіні смертній заблукав, нині ж, благодаттю Божою просвітлений, бачу і в світлі надії на життя вічне перебуваю". Сказав Антіох: "Яке то життя вічне, що про нього кажеш?" Відповів тривун: "Якщо хочеш — можеш його пізнати". Сказав Антіох: "Якщо справді нам його покажеш, хочу бачити і розуміти, але не думаю, що є инше життя понад це, теперішнє, ані не вірю, що є инше світло і Бог, ніж сонце і місяць". Сказав Армалеон-тривун: "Сонце і місяць не є богами, але творіннями Бога, на небі зробленими. На те, власне, аби розумному творінню — людині, яка на землі живе, служити, освітлюючи світ, а не для того, щоб на службу собі когось заманювати". Дивувася Антіох, таке від тривуна чуючи, запитав: "Хто тебе такого мудрування навчив?" Відповів Армалеон: "Олександрієць один на ім"я Левкій, який недавно сюди прийшов. Він мене розуму навчив". Був же у той час Левкій святий за градом напроти воріт західних, при місці зборів, навчав людей вірити у Христа. І хрестив тих, що приступили до Ісуса. Послав за ним Антіох, з честю прикликав до себе архиєрея Божого Левкія святого і, бачивши його, сказав: "Коли хочеш, аби ми повірили в Бога, якого ти проповідуєш, зроби молитвою своєю, щоб подав нам дощ, якого ми вже від двох років не бачили, і висохла земля наша, ані не може проростати плід, і весь люд у потребі і в нужді великій через бездощів"я". Святий же скликав клир свій і всіх новоохрещених християн, відслужив литію, молячись до Христа Бога, — і зразу захмарилося небо, і пролився дощ великий вельми, і доти дощило, поки всю землю краю того не напоїло і вологою не зробило. Тоді повірив у Христа Антіох і цілий град його, й охрестилося людей двадцять сім тисяч. І славили Христа, Бога нашого. Збудували ж церкву в ім"я і на честь Пречистої Богородиці Приснодіви Марії посеред града, другу ж церкву в ім"я святого Йоана Хрестителя створили на тому місці, де люди були охрещені, — і так просвітився цілий Врунтисіопіль світлом святої віри. Перебував же там Левкій святий якийсь рік, навчаючи й утверджуючи у вірі новоохрещених людей, і розхворівся до смерти, і пізнав кончину свою, що одкровенням йому від Бога сповіщено було. Прикликав до себе князя Антіоха й заповів йому, аби після його переставлення поховав тіло його на тому місці, куди пристав кораблем до землі їхньої. Тоді підніс руки свої, сотворив молитву за ціле стадо своє — всім же благословення й останнє цілування і мир давши, переставився до Господа. Плач великий залишив цілому градові. Взяв Антіох чесне його тіло й поніс славно на місце корабельної пристані, куди святий прибув з Олександрії і з корабля на землю зійшов. І збудував там церкву в ім"я його, поклав у ній святі мощі великого угодника Божого Левкія, і відбувалося багато чуд біля гробу його на славу Бога, у Тройці славленого Отця, і Сина, і Святого Духа, Йому ж від усього творіння хвала, і дяка, і поклоніння нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Місяця червня в 21-й день
Святий мученик Юліян народжений був в Аназарвеї, місті другої єпархії Киликійської, від батька сенаторського благородства, елліна вірою, та від матері-християнки. Вона після смерти мужа свого переселилася до Тарсу Киликійського й, охрестивши хлопця Юліяна у святу віру, виховувала його в книжному ученні і в християнському благочесті. Коли ж був хлопець вісімнадцятилітній, налягло гоніння велике на християн за царювання Диоклитіяна — взяли блаженного Юліяна, до Маркіяна-ігемона на допит привели. Довго його там допитували, то ласками зваблювали, то погрозами й муками до ідольських жертв примушували — не відрікся Христа. По різних градах киликійських цілий рік його водили і всюди мучили всіляко — залишався, як діямант, твердий в ісповіданні Ісуса Христа. Коли привели його в поморський град, що називався Егея, тамф бісівські слуги насилу відкрили святому уста і вклали м"ясо ідоложертовне — хотіли мерзенними жертвами осквернити чистого і святого раба Христового. Коли його вкинули до темниці, прийшла до нього блаженна мати його, яка всюди здалеку ходила за ним, молячись до Бога, щоб укріпив сина її в подвигу страдницькому. Взяли її нечестиві і на допит поставили. Вона ж просила ігемона, аби дав їй сина на три дні, щоб переконати його поклонитися богам їхнім. І дозволив їй ігемон безперешкодно приходити до сина в темницю. Вона ж удень і вночі сиділа при синові, з великими сльозами, любими словами материнськими розмовляла з ним, переконувала його, аби терпів до кінця короткочасні муки за Христа, щоб вічних благ у лику святих мучеників від Господа сподобитися. Коли ж минуло три дні, поставлено святого разом з матір"ю перед судом ігемоновим. Сподівався ж ігемон, що мати переконала сина свого до жертв. Почав її похвалами прославляти, але вона, відкривши чесні й богонатхненні уста свої, голосно ісповідала ім"я Ісуса Христа, ідольське нечестя багатьма докорами картала й осоромила. Також і святий Юліян зробив: сміливо Христа, єдиного Бога, прославляв, докоряв же язичницькому багатобожжю. Тоді розлютився ігемон, мучив обох немилостиво. Матір-бо мученикову довго бив, звелів п"яти ніг її, якими ходила за сином своїм, відрізати і вигнати її. Мученика ж святого Юліяна звелів покласти у веретище з піском і гадами повзучими отруйними і вкинути в море. І так святий Юліян прийняв кінець мук. Померла ж страдницьки і свята мати його — і прийняла вінець перемоги від Христа Бога. Тіло Юліяна святого хвилі на сушу винесли. Одна благочестива жінка, вдова, взявши, принесла його до Олександрії і поховала чесно. За якийсь час перенесено було ті святі мощі до Антіохії. Пам"ять же святого мученика Юліяна святий Йоан Золотоустий, коли ще жив в Антіохії, похвальним словом прославив і вшанував на славу Христа, Бога нашого.
Мирмидонія — грецька земля — батьківщиною була святої двійці Юлія і Юліяна, які від одного батька і матері народилися, змалку хрещенням святим були просвітлені, у християнському благочесті і в книжному ученні добре виховані. Вони, досягнувши дорослого віку, мали волю у дівственній чистоті служити Богові й перебувати в пості і молитвах. У законі Господньому повчалися вдень і вночі. За таке-бо життя своє сподобилися церковних чинів. Юлія рукопокладено було на пресвітера, а Юліяна — на диякона. І були наче два світильники в Церкві Христовій, сяяли добрими ділами, через них же прославлявся Отець Небесний.
У той час посеред пшениці віри святої багато ще було полови ідолопоклонницького блуду. Бо хоч і християнські царі володіли Сходом і Заходом, і всюди благочестя цвіло, проте еллінське нечестя не цілком було винищене, а найбільше по селах осліплені нерозумністю люди давнього кумирослужіння трималися. Ці-бо два раби Христові сповнилися божественної ревности, пішли до Царгорода до благочестивого царя Теодосія Молодшого і просили його, щоб подав їм царське своє писання, аби вони могли без перешкод у греко-римських володіннях нищити кумирів, руйнувати і палити капища, рубати гаї і сади, на честь ідолів насаджені, будувати ж храми Божі і поширювати славу імени Ісуса Христа. І дано їм було від царя ту владу й утверджено наказом, у якому і те додалося, аби всюди по краях і градах єпархи, і князі, і всілякі сановники, і градоначальники, і всі, що при владі, слухали їх і допомагали їм у всіх ділах і на влаштування храмів Божих щоб подавали їм потрібне. Прийняли ж і від святішого патріярха благословення на проповідь, будівництво й освячення церков. І йшли ці два святі воїни Христові, наче два апостоли, у краї греко-римського царства, проповідуючи невірним ім"я Ісуса Христа. І навертали багатьох до Христа Бога — не лише словом, а й чудами переконували: далася їм від Бога благодать і сила зцілювати недуги, і виганяти бісів, і руйнувати всюди ідольські храми, ідолів розбивати. А де озлоблені елліни хотіли чинити їм спротив, там, царське веління володарям і градоначальникам показавши і допомогу від них взявши, чинили належне їм. Будували ж церков багато коштом не лише царських скарбниць, а й щедрим поданням правовірних християн: всі-бо і всюди, бачивши таких учителів, і просвітителів, і чудотворців, не жаліли своїх маєтків на святе будівництво. І пройшли так Схід і Захід, і збудували церков сто, чуд же сподіяли незліченно, їх же детально писанню передати неможливо, хіба деякі з багатьох тут згадаємо.
Коли старанням їхнім збудовано було церкву у Вивлах, один з робітників, залізним знаряддям працюючи, з необережности відтяв собі великий палець лівої руки, і витекло багато крови. Чоловік же той знеміг від болю, впав наче мертвий. Довідавшись про те, святий, взявши відтятий палець, приклав до суглоба його і хресним знаменням знаменував — і зразу палець приріс до суглоба свого, і рана зцілилася. Підняли чоловіка із землі здорового, дали йому знову залізне те знаряддя в руки й мовили: "Кріпися і трудися в ім"я Отця, і Сина, і Святого Духа".
Коли були в Медіоланській єпархії, поблизу града, названого Гавдіян, село одне від ідолобісся очистили і збудували церкву (була ж та церква дев"ятдесят дев"ята в їхньому будівництві). І допомагало в будівництві тому багато людей вірних. Одні люди, що їхали колісницею попри те місце і бачили будівників, сказали собі: "Затримають ці нас, щоб і ми допомогли їм у будівництві. І забаримося, хоч-не-хоч, у роботі з ними". А тому що не було як те місце їм поминути, задумали річ таку. Одного з-поміж себе поклали в колісниці, наче мертвого, — вдавали, що мертвого везуть на поховання. Коли зрівнялися з будівництвом церкви, сказали їм святі: "Діти, поможіть нам трохи в цьому ділі, в якому, бачите, ми трудимося". Вони ж відповіли, кажучи: "Не можемо затриматися, бо мерця веземо ховати". Тоді сказав до них святий Юлій: "Чи не дурите, діти?" Вони ж відповіли: "Ніяк же, отче". І знову Юлій святий сказав до них: "Хай буде за словом вашим". І пішли люди ті дорогою своєю. Коли ж відійшли трохи далі, сказали до вдаваного мерця, аби вставав. Він же не вставав, тож думали, що спить, почали штовхати його і побачили, що справді мертвий. Про те чудо зразу всі довідалися, і був на всіх страх і жах, і з тої години ніхто не смів нічого святим тим отцям сказати брехливо. Після цього святий Юлій-пресвітер сказав до брата свого святого Юліяна-диякона: "Будь тут, брате, будуй цю дев"ятдесят дев"яту церкву. Я ж піду пошукаю місце, де б збудувати соту. І після будівництва на землі сотої церкви, благодаттю Божою, переселені будемо в церкву нерукотворну, вічну на небі".
Те сказавши, пішов. Ішов же десь два миліярії, досягнув озера, названого Мукорос, є ж те озеро велике. Бачив на ньому острів немалий і вельми гарний. На ньому ж хтось жив. Дивлячись на той острів, думав, як би дістатися до нього. А тому що не видно було ніде човна, схилив коліна до молитви і помолився, кажучи: "Господи, Боже всесильний Ісусе Христе, Твоєю всемогутньою силою дай, аби цей милотар, що на мені, став мені нині замість човна, щоб на ньому, Твоєї десниці непотопно тримаючись і нею керуючись, дістався шляхом водним я до острова того". Так помолившись, розпростер плащ свій поверх води, зробив знамення хресне, зійшов на нього — і був плащ як човен непотопний. Святий же тримав у руці палицю, як веслом, воду гріб, і, чудесною тою лодією плащовою кермуючи, дістався до острова того. Обійшов його і тішився, бачачи красу його. Посеред острова бачив скелю велику, що має простору досить, і надумав святий збудувати на ній соту церкву в ім"я святих дванадцяти апостолів. Був же острів той сповнений зміїв і всіляких отруйних гадів, через них же ніхто до острова того наблизитися не смів. Святий же, на камінь той зійшовши і хрест з малого древка зробивши, встромив його в малу щілину скелі, помолився до Бога, покликав до себе в Ім"я Ісуса Христа всіх зміїв і гадів, і зібралася їх до нього кількість велика. І сказав до них: "Вже ви досить часу на цьому місці прожили, нині ж, ім"ям Пресвятої Тройці — Отця, і Сина, і Святого Духа — наказую вам вийти з острова цього і дати це місце дому Божому і тим рабам Христовим, що хочуть при ньому жити". Коли те сказав святий, зразу всі змії і гади, наче розумні, велінню святого підкорилися і пішли разом до західного краю острова, занурилися в озеро й переплили на той бік до гори, що називалася Камункін, і там оселилися. А острів залишився чистий від гадів. Святий же знову воду назад, як і вперше, перейшов, пішов до християнських поселень, і, з них допомогу і все потібне здобувши, прибув човнами з робітниками до острова того і заснував на скелі тій церкву дванадцяти апостолів святих, і звів її. Тим часом брат його, Юліян святий, закінчив церкву ту, що поблизу Гавдіяна-града. Вирішив збудувати у ній гріб братові своєму Юлію і почав будувати його. Чув же святий Юлій про закінчення тої церкви, пішов побачити її, разом і відвідати брата свого. Коли ж він прийшов, сказав йому святий Юліян: "Ось, пане брате, допомогою Божою і твоїми молитвами все церковне будівництво закінчилося, ще лише будується гріб для тебе, аби після твого переставлення спочило в ньому тіло твоє". Святий же Юлій, пророчого дару сповнений, сказав до святого Юліяна: "Роби швидко гріб, який почав, проте знай, що тобі в ньому спочити". І було так: коли закінчили гріб, переставився до Господа святий Юліян-диякон. Його ж поховавши чесно, Юлій святий знову повернувся на острів, на якому церкву апостолам будувати почав. Закінчивши її, влаштував у ній собі гріб, передбачивши зближення кончини своєї: зістарівся був літами. У той час поставлений був від царя Медіолана єпарх, аби володіти цілим тим краєм, муж один благородний, сенатор знаменитий, на ім"я Авдентій, доброчинець і богоугодник. Він, чуючи про святого Юлія, сказав до домашніх своїх: "Сідаймо на корабель і рушаймо до острова Мукорос, аби побачити там чоловіка Божого Юлія Пресвітера і будівництво його". Сіли на корабель і рушили. І був там Авдентій, благословення ж від святого і бесіди його духовної сподобився. Розглядаючи будівлю церкви, сказав до святого: "Панотче, якщо і ще щось хочете будувати, скажіть мені, щоб і я з великого свого маєтку доклався до вашого діла, готовий-бо я з радістю послужити потребам вашим". Відповів святий: "Дитино, не треба більше нічого будувати, але тільки гріб тобі поблизу мого гроба зробімо, аби після переставлення твого спочило тіло твоє у церкві цій". Відповів Авдентій: "Ти, отче, май собі тут гріб, я ж уже в Медіолані гріб собі збудував". Сказав йому святий: "Йми мені віру, дитино, що ніде инде, лише поблизу мого тіла твоє тіло поховане буде". Тоді після достатньої бесіди зі святим Авдентій прийняв благословення й до Медіолану повернувся. А святий Юлій не по довгім часі до Господа відійшов, і поклали його в збудованому гробі, і подавалося багато зцілень хворим з гробу його молитвами його. Після переставлення святого прийняв його місце Ілія Пресвітер, добрих діл сповнений. Коли минуло декілька років, Авдентій, єпарх Медіоланський, муж богоугодний, переставився, і покладений був у своєму гробі в Медіолані. Зранку ж виявилося, що поза гробом лежить, — не як викинений, але як поважно вийнятий і покладений. І знову поклали його в гріб його. Але й вдруге опинився за гробом, також і втретє. І захотіли покласти його на иншому місці, але жодне місце не давало, щоб він там був похований. Тоді домашні його згадали слова святого Юлія, який казав до Авдентія, що ніде инде йому не бути похованому, лише з його тілом. І повезли тіло Авдентієве до острова того. Блаженний же Ілія з хрестами, і кадилами, і зі свічками зустрів тіло єпарха, прийняв його чесно і поховав при гробі преподобного отця Юлія. Так сповнилося пророцтво святого на славу Христа, Бога нашого, з Отцем і Святим Духом славленого навіки. Амінь.
Місяця червня в 22-й день
Цей святий Євсевій став єпископом града Самосати, що під Антіохійською патріярхією, муж правовірний і благочестивий, сповнений ревности в Бозі. Постійний, мужній і непохитний у православному ісповіданні виявився в той час, коли Арієва єресь, набравши сили, багатьох пошкодила і збентежила вельми Церкву Христову, — була вона наче корабель посеред моря, хвилями збурений. Після смерти великого царя Константина святого син його Констанцій, Арієвою єрессю зваблений, прийнявши Східне царство, помагав вельми аріянам і прихильником їхнім був, і були великі гоніння і кривда правовірним. Тоді і Євсевій святий немало зла від аріян витерпів. Ревність же його за благочестям у Церкві Христовій знана стала звідси. Коли Євдоксій, патріярх Антіохійський, єретик, що як аріянин мудрував, прийшов на престол Царгородського патріяршества задля багатства, був собор в Антіохії всіх єпископів сирійських щодо вибору патріярха на місце Євдоксієве. Мало ж тоді було як серед єпископів, так і серед людей християн правовірних, але переважна більшість аріянствували, йдучи за царем зловірним. У тому соборі святий Євсевій серед старшини був не останній. Знаючи ж добре про святого Мелетія, що був єпископом Севастійським у Вірменії, що правовірний і твердо тримається постанов першого Нікейського вселенського Собору Святих Отців, радив усім вибрати на патріяршество Мелетія. Ті-бо, що мудрували по-аріянськи, не знаючи правовір"я Мелетієвого, але думаючи, що він їхній однодумець, легко послухали ради Євсевія: склали на нього спільний присуд вибрання, утвердили підписом рук своїх, довірили святому Євсевію і послали прохання до святого Мелетія з царською волею — привели його до Антіохії з великою честю і зустрічанням народним. Прийнявши ж престол патріярший, Мелетій святий учив людей найперше добродійного життя і добрих звичаїв, вирівнюючи бунтівливим у серцях їхніх дорогу до правовір"я: сподівався святий, що, коли спершу погані звичаї їхні виправить, легше посіє в них насіння православ"я. Хотіли ж усі люди довідатися точно, якого ісповідання їхній новий патріярх, і тим йому докучали.
Склав Мелетій святий у церкві проповідь Божого слова до народу, православну віру, на першому Вселенському Соборі в Нікеї утверджену, прославляючи й ісповідуючи, що Отець Синові завжди співсутній, співприродний, рівний, нестворений, але Творець всього творіння. Коли так святий голосно людей повчав, збентежилися вельми й розгнівалися аріяни, як же про те в житії Мелетієвому написано просторо. А правовірні возвеселилися радістю невимовною, бачачи на престолі апостольскому правовірного архиєрея. Засмутилися тому вельми аріяни, вигнали з церкви Божої архиєрея на тридцятий день після прийняття патріяршества і почали хулити його всюди, називаючи його єретиком Савеліяном. Тоді намовили царя, щоб засудив Мелетія на вигнання. І вивели святого вночі з Антіохії, й у вигнання заслали, а на його місце в Антіохії вибрали такого собі Єва, аріянина. Святий же Євсевій, єпископ самосатський, бачачи таке в Антіохійській Церкві від єретиків творене збентеження і без провини кривду святому Мелетію, новому архиєпископові, зжалився вельми і, вставши, вийшов з Антіохії, нікому про себе не розповідаючи, і пішов у свій град. Згадали аріяни, що в нього на збереженні є складене спільним судом вибрання на архиєпископство Мелетія святого, руками всіх утверджене. І побоювалися, щоб не викрили їх на соборі в тому, що, самі одноголосно архиєпископа вибравши, зразу його вигнали. Впросили тому царя, що в Антіохії тоді був, послати за Євсевієм, аби віддав довірений йому присуд той. Цар же зразу послав услід за Євсевієм святим найшвидшими кіньми. Коли наздогнали посланці єпископа Євсевія і про царський наказ розповіли, відповів єпископ: "Спільного присуду, довіреного мені, не віддам, хіба коли ті, що довірили мені, зберуться разом". Повернувся посланець з порожніми руками до царя, розгнівався цар дуже і вдруге послав, написавши в посланні своєму твердо, що коли не схоче віддати того присуду, аби відтяли йому праву руку. Це написав, страшачи єпископа святого, а посланцеві не велів чинити такого діла. Догнав знову посланець царський Євсевія святого і царський лист з погрозою віддав. Євсевій святий, те прочитавши, зразу простягнув обидві руки на відтинання, кажучи: "Не лише правицю, а й лівицю відітни, присуду ж, що викриває явно аріянське зло і беззаконня, не віддам". І повернувся посланець знову без нічого. Цар же, слухаючи таку відповідь святого, здивувався вельми безстрашній його мужності і міцній постійності і пізніше хвалив його перед багатьма.
Через декілька років помер злочестивий цар Констанцій, після нього настав Юліян Відступник. Він повернув був із вигнання на престол антіохійський святого Мелетія і знову вигнав його, бо в його царство ще більше зло почала терпіти Церква Христова: до аріянської єресі всі правовірні у вселенній бентежилися. Додалося гоніння від ідолопоклонників: цар, явно відрікшись Христа, приніс жертву ідолам і підняв гоніння на християн, а найбільше на чин духовний. Тоді багато правовірних церков було без своїх служителів і святительські престоли без архиєреїв: одних від Арія за царювання Констанція, инших від кумирослужителів під час Юліянового володіння вбито або розігнано було. І якщо б не припинив Господь Юліянове життя і царювання, заледве яка церква зі служителями своїми залишилася б цілою. У такий лютий час Євсевій святий утаїв сан свій святительський, у воїнський одяг одягнувся, обходив Сирію, Фінікію і Палестину, утверджуючи християн у святій вірі. І де знаходив церкву без служителів, ставив єрея, дияконів й инших клириків, а десь і єпископів поставив із тих, хто відкидав Арієві догми й думав православно. Таку ревність за Христом, такий труд, таке старання і піклування про Церкву Христову мав цей великий архиєрей Божий Євсевій. Коли загинув із шумом нечестивий Юліян і настав після нього Йовініян, благочестивий і христолюбивий цар, знову святий Мелетій на престол свій повернувся. Тоді і святий Євсевій, й инші архиєреї правовірні почали кожен явно посідати своє місце. Тоді, за радою святого Євсевія, Мелетій святий зібрав в Антіохії помісний собор, на якому було двадцять сім єпископів, серед них же був Євсевій, після Мелетія перший. На тому соборі був святий Пелагій, єпископ Лаодикійський. Про його чисте і святе життя написано, що коли в юності батьки переконували його до шлюбу і до світлиці ввели, вмовляв наречену свою до збереження нерозтлінного дівства. І жив з нею під виглядом подружжя у дівстві нетлінному, як брат із сестрою. Сповнений був й инших багатьох чеснот, задля них же святительським саном від Бога і людей був шанований. І мав він як до святого Мелетія, так і до святого Євсевія любов велику, однодумцем їм і другом був, з ними разом боровся за благочестя. На тому помісному соборі в Антіохії святі отці звеліли єдиносутність Сина з Отцем і віру, на Нікейському першому вселенському соборі утверджену, всім ісповідувати й православно тримати. Погодилися з тим і аріяни й руками своїми підписали, проте лицемірно, служачи часові й догоджаючи цареві православному, ще ж і правовірних цих святих архиєреїв Мелетія, Євсевія і Пелагія боячись, — велику сміливість до царя вони мали. Благочестивий цар вельми цих стовпів церковних любив за їхнє правовір"я і святість, вельми шанував їх і у всьому слухав їх. Тому страшні були єретикам, і через страх приєднувалися єретики до Церкви правовірних. Коли ж помер скоро благочестивий цар Йовиніян, а після нього Валент настав, знову єретики до свого зловір"я, як пси до своєї блювотини, повернулися, зманивши царя на аріянство через жінку його Домнікію, аріянку. І знову Церква правовірних терпіла кривду, і пастирів її виганяли. Вигнано було знову Мелетія святого до Вірменії, Пелагія — до Аравії, також і Євсевія святого на вигнання до Тракії засудили.
Коли ж неправедний суд неправедного царя, на вигнання Євсевія виданий, принесли в Самосати, схилявся день до вечора. Довідався про те святий Євсевій, прикликав до себе царського мужа, що з присудом прийшов, і сказав йому: "Помовчи нині. Нікому не розповідай про причину приходу твого. Якщо народ довідається, зразу сповниться ревности, збунтується й уб"є тебе. І я буду винний у смерті твоїй". Те мовивши й відслуживши вечірню, коли настала ніч, розповів таємницю і намір свій одному з вірних слуг своїх: у час першого сну встав, вийшов з дому архиєрейського з одним слугою, що взяв подушку і книгу ніс за ним. Прийшов до ріки Євфрат, що близько до мурів градських текла, сів у човен, аби відплисти до града, який Зевгма називається. Звелів гребцям рушати у водну путь, і цілу ніч трудилися, і день уже був, коли досягли того града. Самосатійці ж, довідавшись про відхід від них святого архиєрея, сповнилися великого плачу і ридання, допитувалися, куди пішов. Хтось із тих, хто бачив, як святий сів у лодію і звелів везти себе до Зевгми-града, розповів людям, куди святитель пішов. І зразу багато людей сіло в багато човнів, спішили швидко за ним, і догнали його в Зевгмі, і підняли перед лицем його голоси свої, і ридали великим риданням, і намагалися повернути його у свій град, але святий не погоджувався. Яких тільки не робили вмовлянь і яких не казали слів, до ніг припадаючи, сльозами їх умиваючи, щоб до них на престол повернувся. А Євсевій святий нагадував їм апостольське слово, що говорить: "Всіляка душа владі вищій хай кориться, нема бо влади, що не від Бога. Влада, що є, від Бога, ті ж, що противляться владі, Божому велінню противляться, чинячи спротив, гріх собі приймають". Те апостольське слово їм кажучи, святий говорив: "Не можна мені царському велінню бути противником. Також і вам не минеться спротив царській волі". Бачили ж люди, що не можуть повернути його, дали на дорогу йому одні золото, инші срібло, одяг, ще инші — рабів своїх, бо в далекий край відходив. Але святий дуже мало від них узяв, всіх православної віри й апостольських догм триматися повчив, за всіх помолився, благословивши їх, пішов від них у дорогу, що перед ним лежала, хочучи досягнути Тракійського краю, куди на вигнання засуджений був. Коли ж був в Істрі, розійшлася чутка, що Тракійський край ґоти завоювали і спустошили. Тому не йшов далі до Тракії, але в Істрі залишився і перебував там аж до смерти зловірного царя Валента.
У град Самосатський на місце Євсевія послано було від аріян одного єпископа на ім"я Євномій, який по-аріянськи міркував. Коли він у град входив, ніхто не віддав йому належної єпископові чести, не вийшов назустріч йому, ані одна людина — ні багата, ні бідна, ні майстер, ні землероб, ні чоловік, ні жінка, ні старий, ні молодий, ані яка дитина. Цілий град був правовірний і не хотів зловірного єпископа вшанувати, ані благословення від нього прийняти, ані бачити його. Увійшов Євномій до єпископи і прийняв соборну Церкву владою царською — люди ж до церкви тої не ходили: не любили єретика, який був у ній архиєреєм. І ніхто взагалі до нього не прийшов ні до церкви, ні до дому архиєрейського, і сидів Євномій у єпископії сам, лише зі своїми, що з ним прийшли. Написано про нього, що хоч і злочестивий був вірою, проте звичаями добрий, лагідний, тихий і смиренний і у всьому люб"язний. Сказано про добрі звичаї його й таке. Якось увійшов, за звичаєм краю того, у громадську лазню митися, і замкнули за ним слуги двері, щоб инші люди не увійшли туди, де миється єпископ. Розуміючи, що багато людей перед дверима стоїть, бажаючи митися, звелів слугам відчинити двері і веліти всім, хто хоче, увійти без перешкоди і митися з ним разом. Увійшло ж багато людей, і, бачачи єпископа, що в гарячій купелі сидить, стояли перед ним почести ради. Він же кликав їх у ту купіль, щоб, хто хоче, увійшов, — вони ж не сміли. Зрозумів Євномій, що через сан його стоять перед ним і не сміють митися, засмутився і, вставши з купелі, вийшов швидко з лазні, бо не хотів такого пошанівку. Ті ж чоловіки, що залишилися в лазні, зразу воду ту з купелі, наче осквернену вмиванням єретика, геть вилили і мидницю добре помили, гидуючи єретиковим у ній вмиванням. Нагріли иншої води й купіль собі нову влаштували. Довідався ж про те Євномій — бачив, що ніяк не може привернути до себе людей самосатських, покинув єпископію і пішов собі з града. Після відходу Євномія аріяни знову зі свого зловір"я прислали в Самосати єпископа на ім"я Лукій, явного вовка і ворога овець Христових. Громадяни ж і йому, як же й попередньому єретикові, не зробили почестей, і жив і той лише зі своїми в єпископії, ніхто з людей не приходив до нього. Вівці-бо Христові, хоч і без пастиря свого були, проте учення його добре пам"ятали, непорочно пильнували святу віру. Як же тим єретичним єпископом правовірні гидували, видно звідси. Якось, коли багато дітей на вулиці за звичаєм дитячим бавилися і м"яч один одному кидали, трапилося, що проїжджав мимо єпископ Лукій. І випадково впав м"яч під коні і колісницю єпископову. І зразу почали діти голосно кричати: "М"ячик єретицтвом осквернився! М"ячик єретицтвом осквернився!" Чуючи галас, єпископ послав одного зі слуг своїх подивитися, що діти роблять і чому голосно кричать. Вони ж, розпаливши вогонь, кидали м"яч той через вогонь туди й сюди, аби очистити його вогнем від єретицтва. Так не лише дорослі, а й малі діти бридилися тим єретицьким єпископом, що був як мерзота запустіння на святому місці. Про те довідавшись, Лукій не наслідував Євномієвого смирення, але сповнився гніву — багатьох священиків, які догми православні захищали, у найдальше вигнання розіслав. Блаженного Антіоха, що був сестрінком святому Євсевію, мужа, серед священиків вибраного, богоугодного й богонатхненного, у книжній премудрості досвідченого, у межі вірменські вигнав. Єволкія ж диякона, також серед служителів Господніх визначного, в Оасимську пустелю вигнав. І була тоді немала печаль і скорбота Самосатському градові.
ebooksa