Коли загинув погано злий цар Валент, прийняв після нього царство правовірний цар Граціян - зразу всіх архиєреїв й инших освячених осіб, які у вигнанні за правовір"я були, звільнив і своїм указом їм знову прийняти престоли звелів. Тоді й святий Мелетій в Антіохію, святий же Пелагій у Лаодикію, а святий Євсевій у Самосати повернулися. Також й Антіох-священик з Вірменії, і Єволкій-диякон з Оасима, й инші, яких Лукій-аріянин вигнав, на своє вернулися, — і була велика радість правовірним, зловірним же осоромлення.
Після прийняття свого престолу святий Євсевій, турбуючись з иншими архиєреями про церковне впорядкування і бачачи, що деякі архиєрейські престоли після скинення аріян порожні, поспішили, за радою і погодженням Мелетія святого, вибрати на них мужів достойних і у правовір"ї міцних, і, освячуючи їх в архиєрейські сани, ставили на престоли: Акакія чесного у Виреї єпископом поставив, Теодота ж добродійного — у Єраполі, тезойменного собі Євсевія — у Халкиді, Ісидора — у Кирі, в Едесі ж, після переставлення святого архиєрея Варси, Євлогія-ісповідника на престол возвів. Коли ж останнього з поставлених його руками єпископів — Марина богоугодного — вибрав у град, що Доліхини називається, Арієвого зловір"я сповнений, пішов сам з Марином у град той, хотівши Церкву там з єресі очистити, посадити на престолі правовірного архиєрея. Коли ж входив у той град, жінка одна, аріянка, глечик з даху на нього кинувши, влучила йому в голову й поранила дуже. І з тої рани розхворівся святий Євсевій і переставився до Господа. Помираючи ж, просив під присягою всіх, що з ним були, аби ніякої помсти не чинили жінці тій, наслідуючи Владику свого, який за тих, що розпинали Його, молився: "Отче, відпусти їм, бо не відають, що роблять". Також і святому Стефанові уподібнювався, який за тих, що вбивали його камінням, молився. Так помер по-мученицьки великий угодник Божий Євсевій, від руки аріянської постраждав за Сина Божого, з Отцем єдиносущного. Тіло ж його святе повернули до граду Самосатського й поховали чесно з великим жалем і риданням усього християнського люду. А замість нього вибрали на престол вищезгаданого Антіоха блаженного, який був сином сестри Євсевія святого. І цвіла церква Самосатська у правовір"ї добре, славлячи благочесно Отця, і Сина, і Святого Духа — одного у Тройці Бога, Йому ж і від нас хай буде честь і слава, вдячність і поклоніння нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Місяця червня в 23-й день
Свята діва Агрипина народилася і виросла в преславному граді Римі старому. З малих літ віддала себе Богові, була (за апостолом) Христовими пахощами серед тих, що спасаються, як же яблуко пахуче чи троянда запашна, так прикладом цнотливого і добродійного життя свого пахла, серцям вірних користь приносячи, і сморід пристрастей відганяла. Прикрасила душу свою дівственною чистотою й обручилася Христові, за Нього ж і на муки у царювання Валеріянове сміливо та мужньо пішла і на великі рани себе віддала задля любови нареченого свого Христа. Палицею по тілу бита була і костей ламання перетерпіла, і одяг з неї зняли, і путами стягнули — звільнена була безплотною рукою Божого ангела, він же укріпив її, всіляке безчестя зруйнувала і в муках передала дух свій Богові. Инші ж рабині Христові — Васса, Павла й Агадоникія — таємно взяли тіло мучениці й вийшли з ним із Римського града. З місця на місце переходячи й довго морем плаваючи, досягли Сицилійської єпархії. І там те святе тіло поховали. Коли ж Сицилія прийняла в себе ті чесні мученицькі мощі, зразу тьмяної бісівської злости позбулася, ще ж і від агарян захистилася молитвами святої Агрипини. Коли агаряни прийшли на град, де церква її була, і посміли його добиватися, хотіли взяти його — раптом всеконечній погибелі були передані. Від чесного її гробу подавалися зцілення всіляким хворобам, й очищувалися прокажені, що приходили з вірою, і всіляку недугу проганяли святі її молитви — благодаттю Христа, Бога нашого.
У той самий день пам"ять святих мучеників Євстохія, Тая і тих, що з ними в Максиміянове царство за Христа постраждали, про них же в Пролозі.
У рік 6988-ий нечестивий цар великої орди Ахмат, озброївшись, прийшов раттю на великого князя Йоана Васильовича, на ріку Угру з великою силою. Тоді ж Москва була в облозі. Великий же князь озброївся молитвою і благословенням тодішнього митрополита Всеросійського Геронтія і Ростовського архиєпископа Васіяна, що був йому духовним батьком. Вони і впросили його міцно подвизатися проти поганих за православне християнство. Пішов з воїнами своїми проти супостатів до ріки Угри. І там довго боровся з ними, побив з них немало. Пізніше ж сталося славне чудо: заступництвом Пресвятої Богородиці страх напав на татар: одні одних боялися і втікали, наче кимось гнані. Премилостивий Бог, молитвами Пресвятої Богородиці, світлу й видатну перемогу без крови показав християнам на супротивних і так зберіг надбання своє — місто Москву і всю Росію. Великий же князь Йоан Васильович прийшов до Москви із сином своїм, великим князем Йоаном, і зі всією силою. І зраділи всі люди радістю великою вельми, і величали Бога і Пресвяту Богородицю за преславне визволення. З того часу в богоспасенному граді Москві встановилося святкування празника Пресвятої Богородиці, чесної її ікони, названої Володимирською, і хресний хід у 23-ій день цього місяця червня на славу Спасителя всього світу Христа, Бога нашого, і Пречистої Його Матері та на вдячність їм.
А тому що святкується нині те, що сталося колись молитвами Пресвятої Богородиці, — визволення християноросійського роду від ворогів видимих — агарян, не зайвим є тут згадати і те, як та палка заступниця за нас перед Богом Пречиста Богомати і від невидимих ворогів визволяє душі людей грішних, які з істинним покаянням до її Сина і до неї звертаються і приходять, переконливим свідченням чого є розповідь про дивне діло, що діялося в краю Киликійському у дні благочестивого царя Юстиніяна. Про це написано так.
Записав очевидець Євтихіян Клирик, що був його слугою. Міститься ця повість у святого Симеона Метафраста.
Незадовго перед нашестям перського війська на Грецький край у другій єпархії Киликійській, у граді, що називався Адана, був економом престольної соборної святої архиєрейської церкви града того Теофіл — муж, вельми добродійний і святий життям, що добре й розумно урядував церковним господарством, і праведно в Бозі керував усіма справами, і був архиєрею тому як одна зіниця, що на все дивиться, і як правиця, що всім порядкує. І всі архиєреї любили його, не лише ж архиєреї, а й увесь клир і всі люди града того за превелику його доброчинність. Сиротам був батьком, удовам — годувальником, убогим — щедрим подавачем, скривдженим — заступником, безпомічним — помічником. І не було такого, кого б він не утішив у печалі словом і ділом, через те всі його шанували як отця, дякували йому як благодійникові і багатьма похвалами його хвалили.
Коли ж із Божої волі єпископ града того із дочасного життя переставився, всі христойменні люди града всілякого чину, від більших до менших, справжньою любов"ю в Христі до Теофіла спонукувані за велику його до всіх милість, ще ж і життя його знаючи чисте й непорочне, єдинодушно вибрали його собі за єпископа. Написавши вибрання своє до первопрестольного архиєрея в Киликії, через чесних мужів послали. Той же послання їхнє прочитав і зразу пристав на те: знав і сам Теофіла як мужа добродійного і богоугодного і до церковного правління доброго, що у всьому був досвідчений і досконалий. І послав покликати його до себе, аби поставити єпископом Аданської церкви. Теофіл же митрополитове послання прийняв і прочитав, але не погодився йти до нього, цілком відмовлявся прийняти сан святительський. Весь же клир і всі громадяни великими проханнями наполягали, зі сльозами просили його, щоб був їм єпископом. Коли нічого не досягли, знову послали до митрополита прохання, аби, хоч і не хоче Теофіл, поставити його їм єпископом. Послав тому митрополит до нього владний наказ — привів його до себе, хоч той і не хотів, і, побачивши його, радий був, з любов"ю прийняв його і хотів освятити його на єпископа. Теофіл же впав лицем на землю перед ногами архиєреєвими, просив зі сльозами, аби не накладав на нього того ярма, взивав же, кажучи: "Я недостойний єпископського сану, знаю гріхи свої". І коли довго при ногах архиєрея лежав, плачучи і просячи звільнити його, дав йому архиєрей три дні до роздумів, аби, розглянувшись, погодився прийняти сан єпископський, не зневажаючи прохання стількох людей, які хотіли всім серцем мати його собі за пастиря.
Через три дні митрополит знову почав переконувати і просити Теофіла, аби прийняв сан святительський, хвалячи чистоту життя його і мистецтво в керуванні, достойним такого чину називав його. Він же, знову до ніг святителевих припадаючи, проливав великі сльози й скликував: "Не достойний я святительства!" Бачив же митрополит, що Теофіл непохитний і цілком відмовляється: ані наказом, ані проханням не дає себе переконати — залишив його при його волі, иншого мужа, якого знав достойним, поставив єпископом, послав у град той і доручив йому Теофіла, аби той виконував знову свою економську службу, як і раніше. Був же єпископ на своєму престолі, і Теофіл, за звичаєм своїм, економську службу правив. Якісь ворожі люди, заздрістю сатанинською зрушені, почали опоганювати економа перед єпископом, потай наклеп чинячи й наговорюючи на нього багато негідного. Єпископ же від початку не приймав наклепів їхніх, не вірив їм, бачачи Теофіла мужем у всьому добрим і досконалим. А тому що ті із заздрости не переставали наговорювати довгий час, мало не щодня приносячи всіляке образливе на Теофіла, почав єпископ помалу схилятися до слів їхніх, і слухати наклепів їхніх, і вірити їм. І через досить часу зробив так єпископ: відставив Теофіла від економської служби, щоб нічим у домі архиєрейському ані в маєтках церковних не управляв, але щоб жив собі в домі своєму безмовно, маючи спокій по трудах, економську ж службу доручив иншому. Теофіл, звільнившись від турбот і житейського галасу, жив собі, служачи єдиному Богові.
Ненависник же роду людського, не терплячи бачити богоугодного в безпечаллі життя Теофіла, озброївся на нього всіма своїми підступами. Почав то помислами, то устами певних людей бентежити його, кажучи йому, що "збезчестив тебе єпископ, не пам"ятаючи таких трудів твоїх, принизив тебе, вибрав гіршого, недосвідченого, недостойного, на сміх і на наругу всім віддав тебе". І почав Теофіл спочатку потрохи слухати слів і думок, від біса насланих, тоді більше про те і сам із собою, і з приязними до нього розмовляти і жалітися. І до того зміг привести чоловіка ворожий підступ, що забув звичне своє уповання на Бога, почав знемагати малодушністю й безмірною печаллю і впав у відчай, думаючи, що всі мають його на посміх і наругу і що ніхто не шанує його. Соромився вийти з дому свого між людей, і через те зайнялося в його серці невимовне бажання попередньої влади й урядування в маєтках церковних. І думав про те вдень і вночі, і бентежився помислами, і шукав, яким би способом вернутися у свій попередній чин, аби не веселилися через приниження його вороги його. Через таке бажання й небогоугодні помисли відступила від його серця Божа благодать, без неї ж він впав у крайній відчай — почав шукати чарів і допомоги бісівської. І той, хто спершу не хотів прийняти єпископського сану, після того меншої забажав влади, — Бог так допустив, — бо злим помислам і сатанинській раді підкорився.
Був у місті тому один згубний чоловік, єврей, волхв, відомий чарівник і звабник. Був справжнім рабом дияволові, що багатьох вводив у погибель. До того волхва пішов Теофіл вночі. Прийшовши до дому його, почав стукати у ворота. Волхв же, почувши, вийшов побачити, хто то такий. Побачивши Теофіла, вжахнувся. Сповнений подиву (знав-бо його), просив, щоб увійшов у хатину його. Увівши його, спитав:"Яка причина, пане мій, що до мене, поганого й недостойного, вночі прийти потрудився?" Теофіл же зразу припав до ніг волхва, просячи: "Якщо можеш, поможи мені і не зневаж мене, бо я у великій печалі". І розповів волхву все детально, як єпископ засмутив його, забравши в нього урядування, і віддав його на посміх людям, гіршого вибрав, а його відставив. Обіцяв же волхвові велику винагороду віддати, якщо поможе йому і в попередню честь приведе його. Сказав же до нього той богомерзенний волхв-єврей: "Пане мій, анітрохи тим не журися, але радісний і при добрій надії нині йди до дому свого, наступної ночі в цей же час знову до мене прийди, і я тебе поведу до пана мого, який вповні у всьому поможе". Окаянний же в той час Теофіл, ті слова від волхва чуючи, зрадів вельми і пішов з надією згубною. Коли ж надійшов день і ніч знову настала, Теофіл, за велінням волхва, знову до нього опівночі прийшов. Волхв же, взявши його, повів на іподром, де ж бувають кінські перегони, і сказав йому: "Якщо побачиш якесь видіння або почуєш якийсь голос, нічого не бійся ані не знаменуй себе хресним знаменням, бо хрест не помагає людям, більше ж є сміху достойною звабою християн". Коли ж Теофіл з усім погодився й обіцяв не загороджуватися хрестом, зразу волхв показав йому привид такий. Багато облич якихось дивних видно було, що були різним світлим одягом прикрашені, і свічки запалені мали в руках — були ж то біси. І викрикали похвали князеві своєму сатані. Був же й князь пітьми, сидів серед них у гордості і примарній славі.
Тоді окаянний той волхв, єврей, взявши за руку Теофіла, повів його на згубне те соборище. І до князя того зближався з ним. І сказав князь пітьми до жида: "Нащо цього чоловіка до нас ти привів?" Відповів богоненависний єврей, говорячи: "Пане мій, я привів його до тебе, бо єпископ його вельми опечалив, допомоги від тебе просить". Сказав сатана: "Як я маю помагати тому, хто раб Бога свого. Якщо справді хоче бути моїм рабом і в число моїх слуг зарахуватися, я так йому допоможу, що більшу від першої владу і честь матиме і всіма буде більше володіти, ніж єпископ". І сказав волхв до Теофіла: "Чи чуєте, що князь говорить?" Відповів Теофіл: "Чую і зроблю, що накаже мені". Те мовивши, зразу припав, поклонився сатані й почав цілувати ноги його. Тоді сказав диявол до волхва: "Хай відречеться цей чоловік Сина, що називається Маріїн, також і її самої нехай відречеться, їх-бо вельми ненавиджу. Відречення ж те нехай напише своєю рукою і подасть мені. Тоді нехай просить від мене, що потребує, і прийме". Теофіл же, те чуючи, сказав йому: "Зроблю все, що мені наказуєш, пане мій, лише хай отримаю бажане". Це почувши, підступний ворог роду людського диявол простягнув бісівські свої руки, і обійняв Теофіла, і почав гладити бороду його, й уста свої нечисті прикладати до уст його, і цілувати. І говорив йому: "Радій, щирий мій і вірний друже". Тоді окаянний Теофіл, підтверджуючи дружбу з дияволом, відрікся Христа, Спаса нашого, і Пречистої Його Богоматері. Написав же те своє відречення на хартії, яку волхв на те приготував, і, запечатавши, віддав князеві пітьми. Обійнявшись з ним дружньо і взаємно поцілувавшись, розійшлися. Князь пітьми зі слугами своїми став невидимий, на своє місце в пеклі відійшов, Теофіл же й жидовин повернулися з іподрому — обидва раділи із загибелі своєї.
Наступного дня за Божим, як же видно, провидінням, а не за диявольським влаштуванням збудився єпископ і розкаявся, що відставив Теофіла від економського урядування, — послав, кличучи його знову у двір архиєрейський. І з великою честю возвів його на попередню службу, і подвійно вшанував його, і більшу владу довірив йому над усім майном церковним і над усіма ділами. Ще ж єпископ і прощення в Теофіла просив перед усім клиром і громадянами, кажучи: "Прости мені, брате, що згрішив перед тобою, прости мені, що принизив твою святість й иншого, невмілого, на твоє місце поставив. Нині-бо його відсторонюю, тебе ж прошу, аби ти знову прийняв попереднє правління економства". Із тої години почав Теофіл знову в попередній своїй честі і владі жити й керувати всіма економськими справами, і понад усіх шанували його, не лише-бо церковники і всі громадяни велику шану віддавали йому і зі страхом корилися, а й сам єпископ шанував його вельми. А ті, що раніше вороже ставилися до Теофіла, зовсім замовкли зі встидом і милости в нього шукали зі смиренням. Злохитрий же волхв-жидовин часто до Теофіла приходив, кажучи: "Чи бачиш, пане, як я і пан мій тобі за бажанням твоїм помогли? І яку швидку допомогу ти через нас отримав?" Теофіл же сказав: "Справді отримав і дякую вам вельми".
У такому боговідступництві Теофіл трохи часу прожив, відтак почав наче зі сну будитися й приходити до тями, загибель свою пізнаючи. Творець усіх та Відкупитель наш Христос Бог, не хочучи смерти грішних, але навернення до життя і шукаючи завжди нашого покаяння, згадав попередні дободійне життя і труди Теофіла, великі його милосердні діла, піклування про вбогих і вдів, виховання сиріт, заступництво за скривджених, допомогу всім, хто допомоги потребував, і превеликі його милостині. Змилосердився над ним, не зневажаючи творіння свого з невимовної своєї доброти. Нема-бо гріха, який переміг би Його чоловіколюбство. І таємним своїм божественним натхненням вклав у Теофілове серце думку покаяння і навернення. Отямився Теофіл і почав думати, наскільки велике й люте зло зробив, відрікшись від Христа Бога і Пречистої Богоматері задля тимчасової й нічого не вартої людської чести. І болів за те серцем, і журився думкою, і каявся. Тоді почав з глибини серця важко зітхати і в груди битися, плакати й ридати гірко. Тим часом волхва того єврея за превеликі чари й волхвівські злодіяння взяв володар краю того і законним судом на смерть засудив. Достойну кару прийняв волхв за ділами своїми — живцем його спалили. Теофіл же вдень і вночі, плачучи й ридаючи, розкаювався серцем, не куштував їжі, ані пиття, ані розмовляти ні з ким не хотів, але замкнувся в собі, журився і тужив, кажучи до себе: "Горе мені, окаянному, горе мені, загиблому, що я наробив? У яку кинув себе загибель? Як нині піду отримати спасення? До кого прийду просити милосердя? Чи до Христа Бога? Але Його я відрікся. Чи до Богородиці? Але і тої відкинувся, рабом же став дияволові, і рукописанням своїм те утвердив, і хто може рукописання моє забрати з рук його? Хто поможе мені й визволить мене з володіння його? Яка була потреба йти до волхва того нечистого й богомерзенного, і довіритися йому, і передатися з ним вогню вічному? Яку знайшов я користь у тимчасових цих почестях? Що ж гордість і ситість суєтного цього світу? Горе мені, загинув я, окаянний. Горе мені, що заблудив і впав у сіть, з якої не відаю, як зможу вивернутися. Горе мені, що втратив я світло вічне й посеред пітьми є нині. Чи не було мені добре, коли забрали від мене службу економську? Хіба не краще було мені жити без журби й безмовно? Нащо захотів задля тимчасового і суєтного шанування від людей і заради марної слави бідну свою душу занурювати в геєну? Сам я — зрадник окаянної душі своєї, горе мені, що витерпів! Горе мені, як я звабився? Горе мені, що робитиму? Горе мені, що я відповідатиму Богові у День Судний, коли все буде відкрите і всім явлене. Коли ж праведні увінчаються, я ж, окаянний, засуджений буду разом із сатаною, якому передався. У той час кого впрошу допомогти мені? Хто тоді помилує мене? Справді, ніхто. Горе мені, окаянній і бідній душі. Як віддалася в полон пекельний, о душе? Як вибілишся? Наскільки лютим падінням упала? Якими хвилями накрилася? До якої пристані приб"єшся? Чи до якого прибіжища звернешся? Горе мені, душе, горе мені, що сталося тобі?" Так довго ридав і зранював жалем і печаллю душу свою. У відчаї почав трохи підніматися до надії Божим милосердям і сказав собі: "Відрікся Господа мого Ісуса Христа, народженого від Пречистої Діви Марії, і не смію до Нього прийти. Богоматері, яка Його народила, хоч і відрікся, проте до неї прийду, у пречесний храм Пречистої Богородиці, впаду перед її іконою і перебуватиму, молячись до неї, і не піду з храму її, аж поки не умилостивлю її і через неї не отримаю в Бога мого милосердя". Тоді знову сказав: "Але якими устами почну до неї молитися? Чи тими нечистими, що відрікся її? Яким серцем, якою совістю і якою надією зрушу до молитви язик свій нечестивий, не відаю. Як почну просити прощення таким гріхам моїм? Боюся, аби не зійшов вогонь з неба і не спалив мене, окаянного, або земля розверзе уста свої і поглине мене живцем, зведе в безодню пекельну. Проте, душе моя, не відчаюйся зовсім, але збудися і постарайся вибратися зі зла, що тебе облягло, прийди до Матері Христової — і не осоромишся".
ebooksa