Спершу воістину смерть святих пошановувалася риданнями та слізьми. Вельми плакав за вмерлим Яковом Йосип, на Мойсеєву смерть юдеї немало ридали, Самуїла також численними слізьми пошанували. Тепер же, коли вмирає святий, радіємо, природа-бо печальних після хреста Господнього змінилася, тому, коли вмирають святі, уже не проводимо їх риданнями, але божественні співи довкола їхніх гробів водимо, наче лики; смерть-бо є для праведних сном, ба більше, переходом до життя ліпшого. Через це буває, що мученики радіють, що їх убивають, бо болість забиття пригашена бажанням блаженнішого життя, яке подається тим, що вмирають. На біди ж не зважає мученик, але на вінці поглядає, ран не боїться, а вважає їх за воздаяння. Не бачить мучителів, що долі б"ють, але думає про ангелів, які вгорі веселими добрознаменнями з"єдналися. Не дивиться на тимчасові бідацтва, але на вічність воздаяння. Наслідує і від нас превишуканий зміст, коли божественними оспівуваннями вихваляється від усіх і незчисленних в"язнів із гробів повертає. Це дійсно по правді тепер про міцного й мужнього Варлаама сказано: зголосила-бо войовнича мученикова сурма, тож зібрала озброєних воїнів благочестя, як це побачити можна. Поборник, який пристає до Христа, проповіданий стає, і тоді будується церковне глядалище, про що до віруючих сказав Господь: "Хто вірує в мене, — хоч і вмре, буде жити". Помер міцний Варлаам, і хвалить його соборне прославляння, у гробі покладений є, а на духовну учту закликає. Тепер час є, щоб вигукнули: "Де премудрий, де книжник? Де дослідувач віку цього?" Проста людина подає нам тепер нездоланне учення благочестя; його ж бо мучитель схопив, ніби знайшов добру користь та ловитву, а потім пізнав як непереможного воїна. Із нього, наче із несмисленного та шаленого мовці, посміявся, його ж відтак, ангельською силою укріпленого, злякався. Звичаї-бо цього чоловіка і його мова не були варварські, а слова і розум не ослабли. Але був другим Павлом, із Павлом кажучи: "Хоч і неук я словом, але не розумом". Знемагали вже мучителі, б"ючи, а мученик ще міцніший віднайшовся. Руки тих, що терзали, слабшали, але розум терзаного аж ніяк не покорявся; з"єднання жил від биття розслаблялося, а кріпкість віри ще сильніше утверджувалася. Пробиті ребра знемагали, а мудрість розуму процвітала; більша частина тіла його була умертвлена, а сам мученик, ніби ще й не почав подвига, міцний був. Бо коли любов благочестя обіймає розума людського, то лише чинить посміяння із примножених боїв, а коли чогось меншає йому заради сподіваних благ, то це втішає більше, аніж побиває. Свідчать про те ревність і бажання апостолів, коли, биті бувши від юдеїв, радісні ставали: "А вони, — свідчиться, — поверталися із синедріону, радіючи, що сподобилися прийняти зневагу за ймення Господа Ісуса". Такий і від нас тепер похваляється воїн, котрий муки замість радості прийняв, рани собі, як укол колючки, сприйняв, а затьмарення благочестя ухилявся, ніби від якихось стрілянь; судищну ярість збував, ніби якесь диму куріння, а з полків звіроподібних зброєносців насміювався, страшення потоптав, ніби по квітах весело ступав; ранами покритий, радісний був, ніби честю звищений; у муках найважчих не інакше радів, а так, ніби преславні почесті приймав; оголені мечі зневажав, а руки мучителів намагався відчувати м"якшими від воску; дерево, до мучення приготоване, ніби спасенне, обійнявши, цілував, а тюремним ув"язненням тішився, ніби якимсь ніжним злаком; насолоджувався винайденими муками, наче всілякими квітами. Правицю ж мав міцнішу від вогню; коли мучення йому від ворогів додавалося, привели мученика до жертовника, за звичаєм бісівського покладання жертов вогонь наклали і на вогнище запалене правицю догори долонею повеліли простягти: руку тут злі ніби мідяний олтар уживали, кадило запалене злохитрісно на неї поклали — сподівалися-бо, що подолана силою вогню рука змушена буде невдовзі розпалене кадило кинути на жертовника. О горе! Скільки багато всіляких вигадок є у нечестивих! Та оскільки, гадали, безчисленними ранами думки любозмагального страждальця не похилилися, то принаймні руку його вогнем прихилимо; оскільки всілякими спокусами розуму його ніяк не зрушили, — правицю, на вогонь покладену, зрушимо. Одначе й на цю сподіванку окаянні нічого не дістали, оскільки полум"я руку хоча й опалило, але пробула вона, полум"я, ніби попіл, носячи, не поступилася назад вогню, який ярився, як це могло бути у відступників та малодушних, але нерухома мужньо поставилася супроти полум"я войовниче, і пророчі голоси мученику владнала випустити, щоб сказати: "Благословенний Господь, Бог мій, що руки мої навчає до бою, пальці мої — до війни. Вогонь-бо з рукою боровся, але вогонь переможений був. Бран творили поміж себе: полум"я і правиця мученича, але правиці подавалася певна нова перемога з подвигу, коли полум"я пропекло, наскрізь руку проходячи, — сама ж рука ще була простягнена на бран! О руко, що вогонь долає! О руко, що не вміє бути переможена від вогню! О вогню, що навчений бути переможений од руки! Залізо зримо буває розм"якшене суворістю вогню, мідь відступає перед силою вогню. Ним і звична твердість каменю переможена буває. Тепер же палючий вогонь не схилить простертої мученичої правиці, яка його міцність усяко зменшує. Належить, отож, цьому мученикові воістину за те до Господа заволати: "Ти тримаєш мене за правицю, Ти своєю порадою водиш мене і по тому до слави візьмеш Ти мене". Як-бо тебе, о мужній Христовий воїне, найменую? Чи стовпом назву? Але багато так умалю твоє довготерпіння, бо, охопивши, стовпа вогонь зменшує, десниці ж твоєї принудити не може, щоб хоч трохи явилось, що вона зрушена стала. Хоч би залізною назвав, але і цей образ знаходжу як недостойний твоєї мужності, бо ти один полум"я переконував, щоб руки не прихилило. Ти один мав правицю замість олтаря, ти один запаленою правицею бісів побив був, і тоді відтак полум"яною рукою голови їхні розм"ягчив ти, тією ж таки неспопелілою, полки їхні поморочуючи, осліплюєш. Але пощо дитячою кривомовністю умалюю перемогоносця — іншим, доброкраснішим, язикам дамо місце похвал йому, доброголосніші труби учителів багатьох для прославлення його. Постаньте нині, о преславнії страждальчих справ зображувачі, щоб недовершений образ цього вождя прикрасили вашим мистецтвом, якого я темніше зобразив, а ви учиніте світловидно вінценосного страждальця вашої мудрості барвами. Відійду від подвигів та перемог мученика, від вас прикрашеним образом переможений, і нехай возвеселюся, подоланий тепер такою від вашої сильномудрості перемогою. Хай побачу руки цієї боріння з вогнем ліпше з вашого зображення! Хай побачу доброхітнішого поборника, показаного вашим образам! Хай плачуться біси, уже і від нас пострашені, мученичими перемогами! Хай буде показана їм знову переможна рука, хай напишеться на тій самій дошці і Сам Подвигоположник Христос. Йому ж нехай буде слава навіки віків. Амінь.
Слово святого отця нашого Івана Золотоустого про того ж святого Варлаама-мученика
На священне це торжество і празниковий собор скликав нас блаженний Варлаам не тільки щоб його похвалили, але щоб його наслідували, і не тільки щоб були слухачами похвал, але щоб були преславних його діл ревнильниками. В мирських-бо речах ті, що виводяться на високі влади, не завжди бажають бачити інших тієї ж честі й достойності учасників, бо там потяг та заздрість відлучають любов. У духовних же не так, а супротивне буває, тобто найбільше пізнання честі своєї в собі мають мученики, коли своїх однодумців бачать, які прийшли до участі благ їхніх. Отож, коли хто хоче похвалити мучеників, мученика хай наслідує; коли хто бажає поборників благочестя пошанувати прославленням, їхніх трудів нехай стане ревнильником — це ж бо нічим не меншу, ніж власні їхні добрі діла, принесе мученикам осолоду. І щоб зрозуміли ви, що тоді вони ліпше своє благе пізнають, коли без бід нас бачать поставлених; діло те кладуть собі за превелику честь, слухаючи мову Павла: "Бо тепер ми живемо, якщо в Господі ви стоїте". І Мойсей-бо перед тим Богу говорив: "Коли відпустиш їм гріх їхній, відпусти, коли ж ні, витри мене із книги Своєї, в яку Ти вписав", — небесної честі не прийму, каже, через біди тих. Зібрання вірних витворює і складає певне тіло; яка ж бо користь голові вінчатися, переможені були, безчесне стало б їхнє падіння, коли б не стали малим спокусам супроти, коли б здолали й перемогли, отож стомлені їхні сили у менших перших муках від більших зручніше були б подолані. Через те спершу менші наклав: подолає чи не подолає? — все було б не супроти його бажання. "Коли здолаю, — каже, — насміюся із них, коли ж не подолаю, то немічнішими на майбутнє учиню".
Із темниці, отож, Варлаама вивели, він же, наче мужній воїн, вийшов, котрий навчавсь у воїнському училищі, а училищем воїнським мученикові темниця була; там, наодинці із Богом бесідуючи, від Нього навчився всієї мудрості боротьби, адже де є такі вузи, там і Христос є. Отож, виходячи після довгого перебування в темниці, міцніший став. Коли ж вийшов на середину, диявол через служників своєї злоби спричинив таке: не до стовпа мучительного прив"язав і не оточив мучителями — уже давніше передбачив, що мученик того бажав, — а незвичайну якусь і нову важкість, яка, однак, нікого не страшила, двигнув на забороло, щоб могти зручніше скинути, а таке вчинив, бо від усіх бажає найбільше, щоб звабити більше, ніж щоб болістю побити святих. Яка ж була ота вигадлива важкість? Коли повелів святому тримати простягнену руку долонею вгору над ідольським жертовником, поклали мучителі вугілля запалене й кадило в руку його, щоб із болю руку перевернув, — і тоді вважали б вони, нібито жертву він приніс і таким переступництвом упав. Бачите, який злохитрий є диявол, але погляньте, яким чином "Той, що мудрим лукавством їх ловить, їхні хитрощі марними показав", і ловитви старання, злоби ж звабу повернув мученикові більше на примноження та приєднання слави. Бо коли супостат, учинивши численні злохитрості, відбіжить, укінець переможений, тоді поборник благочестя виходить славнішим — так і тут сталося. Блаженний-бо Варлаам ані схилену, ані перевернену руку тримав, а стояв, — маючи її ніби із заліза сковану, — але коли б і перевернена була рука, то не було б то мучениче прогрішення.
Тут ми уважним розумом розміркуймо, аби зрозуміти, що коли б перевернулася правиця святого, то не можна було б від того вважати його переможеним. А чому? Та тому, що так само, як про тих, котрих по ребрах шарпано чи інакше якось мучено, гадаємо, так і тут розмисла потрібно привносити. Бо коли б і повинувалися, і принесли б жертви ідолам, то їхня вина була б у їхній немочі, що болю до кінця не витримали і принесли жертви. А якщо б на муках до кінця перетерпіли і болів зазнали через ті муки, але від благочестя не відступили, жодна їм вина ні від кого в тому зболенні не кладеться — більше того, значніше їх від того підносимо й похваляємо, що болісті, які їх томили, переносили, але не відкинулися. І тут, коли б блаженний Варлаам, не бажаючи бути палений, пообіцяв принести жертви, то був би переможений, а коли б йому, як до того не зволяв би, рука перевернулася б, то було б це не зогрішення мученичого розуму ані вияв немочі, а тільки єства жил, що позбавилися сили своєї, отож святий міг не хотячи руку свою від вогню похилити, коли б це трапилося. Так само й тим, котрим шарпають ребра, вина не кладеться, що плоть їхня роздроблюється. Більше-бо (нехай ближче порівняння наведу), як тим, котрі хворобою вогневиці чи корчів є одержимі, ніхто не кладе вини, що руки їм бувають покривлені, і не кладеться тут їм вина в недбалості їхній, але тоді гарячкова недуга з"їдає в жилах мокроту і супроти природи зв"язки жил стискуються, так і у святого цього: коли б перевернулася б його рука, ніхто його не міг би назвати винуватим. Отож коли вогневиця хворому над його бажання має звичай вуди єством своїм отягати і згинати, набагато більше може подібне учинити мученикові вкладене у правицю палюче вугілля, хоч би й не хотів він. Одначе такого не учинив, щоб велику пізнав ти благодать Божу, яка там була й укріплювала подвижника, неміч єства поправляючи, — тож єство нічого своєму складові та немочі властивого не втратило, але ніби із діяманта була учинена та рука, пробуваючи непорушно. Хто б тоді, це побачивши, не здивувався, хто б не жахнувся: придивлялися із небес ангели, зоріли й архангели. Преславне було те видовище, бо явно людську природу перевищувало. Хто б не бажав бачити людину, яка подвига чинить у брані, аніж ту, що за суттю людською страждає? Той-бо олтарем, той-бо і жертвою, і священиком учинився, через це й подвійний дим виходив: один — від кадила запаленого, другий од опаленої вогнем плоті, і цей був більше того доброприємний дим — це ж бо запах добропашніший від того, що з кадила. І трапилося те саме, що і в терновім кущі, коли тернина горіла, а кущ не згоряв, так і тут: горіла правиця, але душа не опалювалася, розтлівалося тіло, але віра не зменшувалася, плоть слабшала, але бажання розуму не послаблювалося, і вугілля, долоню руки пропаливши, долі впало, але мужність духу не впала. Рука-бо спалилася і розтліла, оскільки плоттю була, не діямантом, душа ж іще другої руки потребувала, аби й та довготерпіння виказала. І як хоробрий воїн, що чинить на ворогів випад, коли супротивних своїх полки зсіче і меча пошкодить, адже багаточасно рани сік, тоді, повертаючись, другого меча вимагає, бо ще не задовольнилося його бажання до вбивства ворогів, так і душа блаженного Варлаама: коли, бісівські полки січучи, руку втратив, другої руки вимагав, щоб і та дбалість духу виказала. Не кажи-бо мені, що він тільки одну руку подав, але про це, як про одне гадай: хто руку подає, той і голову покладе, і ребра подасть вогню ж, і звірам, морю, вниз падінню, хресту, колесу — і всім, про які тільки чули, мукам піддається, і все витерпить, коли не самою вправністю, то відомим розуму налаштуванням. Мученики подають себе не тільки на звісні визначені кари, але й на безвісні муки себе готують, бо не є в їхній владі помисел мучителів, і не позначають межі їм і спосіб мук, але якими тільки захоче лихами їх нелюдський і звірячий їхній помисел мучити, стільки й такі муки мученики потраплять перетерпіти, — хіба коли знеможена мученича плоть нездійснене бажання мучителів пересіче. Зникала-бо плоть Варлаамова, але розуму постанова доброхітніша бувала, її світлість запалене вугілля перевищувала і набагато більше блищала, бо вогонь духовний, усередині запалений, палав значно сильніше від того вогню — через те полум"я зовнішнього мученик зовсім не відчував, оскільки його тепліший і полум"яніший вогонь Христової любові всередині розпаляв.
Про це нехай не тільки слухатимемо, улюблені, але й наслідуймо (як казав спершу, так і тепер кажу), щоб не тільки цього часу, коли тут пробуваємо, прославлявся від нас мученик, але щоб і в дім свій кожен, відходячи, щоб узяв святого із собою і в хоромину свою, а більше в серце своє через спомин оповідженого увів. Прийми його (як мовив) і в серці своєму того, що має простягнену руку, постав, прийми переможця вінчаного і ніколи не попускай вийти йому із думки твоєї. Через це вас і до самих гробів святих мучеників приводимо, щоб збудило вас якось до добродійності бачення того і щоб на ту ж таки ревність себе опоясували. Адже воїна підіймає на подвига сама чутка про певного прославленого й хороброго героя, а бачення лиця його — набагато більше. А ще краще, коли входить воїн у саме шатро прехороброго певного переможця і побачить закривавленого меча, голову лежачу ворога, здобич, що вгорі висить, новопролиту кров, що крапає з рук того, котрий підняв знамено перемоги, скрізь списи, і щити, і луки, і всіляке інше покладено оружжя. Через це і ми тут зібралися: шатро-бо воїнське є мученичий гріб, а коли, віри очі розплющивши, побачиш тут броню правди, що лежить, щита віри, шолома спасіння, взуття доброчестя, меча духовного і саму диявола голову, кинуту на землю; коли побачиш мученого від біса чоловіка поблизу мученичого гробу, котрий лежить горілиць, і себе самого, що вельми терзається, — то не що інше, тільки бачиш усічену голову лукавого. Це ж бо при Христових воях ця зброя і тепер є, і як прехоробрих воїнів із їхнім оружжям ховають володарі, так учинив і Христос мученикам — зі своєю зброєю їх поховав, щоб перед воскресінням святих учинити явленою їхню славу й силу. Пізнай-бо духовну їхню зброю і численні прийми користі, звідсіля відходячи. Велика й тобі є, улюбленче, війна із дияволом численна, кажу, і велика, і постійна; навчися, отож, боріння, щоб ішов до перемоги; зневаж багатство, і срібло, і всю іншу славу світу, не хвали тих, котрі багаті є, але хвали тих, котрі муки терплять; не тих, котрі в солодощах, а котрі на сковородах пробувають; не тих, котрі сидять при щедрій трапезі, але тих, котрі в конові киплять; не тих, котрі в тілові догідних лазнях, а тих, котрі є в лютих печах; не тих, котрі добропахнуть ароматами, а тих, що дим і сморід ран, палені бувши, випускають, — це набагато почесніше того й корисніша є добропахучість; перше-бо на муку тих, котрі насолоджуються, а друге до почестей та небесних вінців підводить. І щоб зрозумів ти, наскільки ласість лиха річ є і вживання добропашних мастей, і пияцтво, і вино, яке без міри приймається, і люболакітна трапеза, почуй, що говорить пророк: "Ті, що сплять на ложах із слонової кості, насолоджуються на постелях своїх, їдять баранів із отари та ситих телят із обори, плескають під голос сопілки, відстояне вино попивають і намащуються добрими пахощами". Коли ж це у Старому Завіті заборонялося, то наскільки більше в новій благодаті має бути заборонене, де вища є премудрість. Про це як чоловікам, так і жінкам я кажу, оскільки спільний є подвиг, не через розрізнення статі розділено є Христове воїнство, але єдиним є зібранням. Можуть і жінки в броню одягтися, щита взяти і вживати духовного стріляння, як у час мучення, так і в інший, котрий вимагає великої мужності. І як управний стрілець, котрий, правдиво вимірюючи, випускає від струни лука стрілу і знічує все ополчення ворогів, так і святі мученики, більше над усіх поборників істини, котрі супроти підступів диявольських та їхніх управностей воїнствують, ніби від тої-таки лучної струни, випускають од язика добре знамірені слова, і як вони, ніби стріли, що летять у повітрі, нападуть на невидимі диявольські воїнства, то все їхнє ополчення зсум"ятять. Це також і на блаженному Варлаамі збулося: правдивими-бо словами, ніби випущеними летючими стрілами, все диявольське воїнство знітив — ту управність стріляння і ми наслідуємо. Чи не так бачите дещо змінених тих, котрі йдуть од гралишних видовищ, — і то через те, що речі, які там бувають, старанно сприймають, бо очей крутіння, рук сплетіння, ніг колові рухи і все, що бачать, — усі, що являються зображення у тілах, котрі вільно крутяться колом, у думки свої увібравши, так відходять. Отож чи є це недостойно, що ті, котрі лишень турбуються за погибель своєї душі, мають старання і те, що на глядалищах учинене було, у постійній пам"яті бережуть; ми ж бо, їх у цьому наслідуючи, маємо стати рівні ангелам, коли не однаке з ними дбання учинимо щодо збереження того, про що тут мовлено. Воістину молю вас і засвідчую, щоб не були такі недбайливі щодо нашого спасіння, але в розумах наших утримаймо схованих святих мучеників, разом із коновами їхніми та з іншими муками. І як іконописці очорненого часто димом і сажею і довготою часу образа стирають і очищують, так і ти вживай пам"яті святих мучеників, улюблений, а коли, находячи на твій помисел, мирські печалі тебе поморочують, те пам"яттю мучеників отирай. Якщо ж цю в душі своїй пам"ять збережеш, то не на багатство поглянеш, ані на убозтво не заплачеш, ані славу та владу не пошануєш, — ніщо інше від речей мирських, нічого з того, що світлим є, великим не вважатимеш, нічого з того, що труди творять, несприятливим не назвеш, але коли все це перевищиш, то постійне від розумного бачення цього образу приймеш настановлення. А коли хто на воїнів у бранах та боріннях, що їх вони мужньо здійснюють, щоденно дивиться, той ніколи не буде одержимий похіттю насолод, ані ласого і м"якого життя образ не пошанує, але жорсткого й твердого і на подвига скерованого. Як же поєднати череводогіддя із мужністю, аромати із зброєю, бран із бенкетуванням? Воїн Христовий ти є, улюблений, озброюй себе, не прикрашай! Поборник ти хоробрий, мужній — не красуйся! Так святих тим наслідуймо, так хоробрих тих воїнів, вінчаних поборників Божих друзів пошануймо, і коли тією ж з ними дорогою ходитимемо, тії ж із ними вінці дістанемо, які аби й нам усім дістати благодаттю та чоловіколюбієм Господа нашого Ісуса Христа, з Ним-бо Отцю слава, купно зі Святим Духом навіки віків. Амінь.
Є на Сході країна вельми велика, названа Індією, багатонаселена і плодами більше інших країн щедріша, оточена морем та глибинами, землею ж наближається до перських меж. Вона просвічена була колись через святого апостола Тому, але не до кінця залишила ідольське безчестя, багато хто там, ожорсточений бувши, не прийняв спасительного учення, а тримався зваби бісівської. Із часом більше проросло невір"я, як терня, і заглушало добре сім"я благочестя, отож більше було людей невірних, як вірних.
У тій країні пробував один цар, на ймення Авенір, силою та багатством великий і славний, але душевною убогістю вельми обійнятий, адже поганином був і служив бісам, а не Богові, поклоняючись бездушним ідолам. Гонив значно Христову Церкву, а найбільше учителів церковних, пресвітерів та іноків. Одні з його бояр, які вірили у Христа, роздивившись марноту світу цього, покинули все й стали іноками; через що цар той, великою ярістю наповнившись, багатьох іноків, схопивши, повбивав і повелів усюди християн принуджувати до ідолопоклоніння. Послав-бо по всіх країнах, що були під ним, грамоти свої до князів та володарів, щоб муками та всілякими вбивствами погубили всіх віруючих у Христа і тих, хто не хоче поклонятися ідолам. Відтак багато із вірних помислом захиталися: одні не могли мук стерпіти й відпадали від віри, інші самі на муки вдавалися і страждали міцно за свого Господа, покладаючи за Нього душі свої, а багато, потаївши своє благочестя через страх, таємно служили Господеві, зберігаючи святі Його заповіді; інші в пустелі тікали, а найбільше іноки, ховаючись у горах та пустелях і живучи для Бога.
У той час народивсь у царя син і названо було його ім"ям Йоасаф; було то дитя вельми гарне, його ж безмірна тілесна краса знаменувала, що матиме велику красу душевну. Зібрав-бо цар численних волхвів та зоревідців та й запитав їх, що має статися із народженим дитям, коли дорослим стане. Вони ж, уважно розглянувши, сказали, що має бути більшим за всіх царів, котрі були раніше. Одначе один із зоревідців тих, наймудріший, не через розташування зір, але, як колись Валаам, од Божого откровення, сказав цареві: "Виросте народжене дитя не в твоєму царстві, але в іншому, ліпшому і непорівнянно більшому. Гадаю, що гонену від тебе християнську віру прийме, і сподіваюся, що моє пророцтво не буде неправдиве". Цар же, почувши, що його син має стати християнином, опечалився вельми й гадав, що б це його учинити, аби не сповнилося таке пророцтво. Намислив таке: збудував осібний прегарний палац, котрий мав безліч пресвітлих храмів, щоб там був вихований Йоасаф. Туди йому, коли почав виростати і в розум приходити, приставив батько вихователів та слуг, юних віком та гарних на вигляд. Заповів-бо їм, щоб не давали нікому до нього приходити і щоб не бачив нікого, крім них. А ще заповів, аби не являли йому нічого печального, що трапляється в цьому житті: ані смерті, ані старості, ані хвороби й нічого іншого скорботного, що може веселощам його завадити, але все гарне й веселе подавати, щоб тим розум його завжди насолоджувався й насичувався і щоб не міг мислити про майбуття. Повелів, аби ніхто не дерзнув сказати йому про Христа жодного слова, щоб ніколи не почув імені Христового, — Того над усе сховати від нього намагався, боячись зоревідцевого пророцтва, аби не сповнилося. Коли ж котромусь із прислуги його мала трапитися хвороба, такого швидко вивести велів, а замість нього іншого юного й добровидного дати, щоби нічого скорботного очі дитяти не помітили. Довідавшись, що в землі його ще залишилися деякі з іноків (а гадав, що їх і сліду не стало), наповнився великої ярості й послав швидко посланців по всіх містах та країнах, велячи, щоб за три дні нікого з іночого стану не знайшлося у царстві його. Коли ж деякі знайдуться після проречених тих днів, — то вогнем та мечем нехай будуть віддані смерті. "Тїї-бо, — сказав, — навчають людей, щоб шанували Розіп"ятого як Бога".
Син, отож, царський у влаштованому йому палаці безвихідно жив і досяг юначого віку, і навчився усіх ефіопських та перських наук, був розумний та кмітливий і прикрашений усіма добрими звичаями. Розмірковував подумки, чому це батько тримає його в тому затворі й повеліває, щоб нікуди він не виходив. І запитав одного із вихователів своїх. Той-бо, бачачи, що хлопець має досконалого розума і вельми доброго, розповів йому все докладно, що зоревідці про нього, коли народився, прорекли; як батько його підняв гоніння на християн, а найбільше на іноків, і багатьох убив, а інших із землі своєї вигнав, боячися, каже, щоб ти не став християнином. Почувши це, царевий син промовчав, а всі слова виховника заховав у серці своєму та й розмірковував. Цар же, батько, часто відвідував його — любив-бо великою його любов"ю. Якогось дня сказав йому син: "Хочу, отче, від тебе щось довідатися, щодо чого маю скорботу й печаль". Батько ж його від цих слів повболівав серцем й мовив: "Скажи мені, дитино люба, що це за печаль тебе схопила, і подбаю, щоб перевести її швидко на радість". Царевий же син сказав: "Яка є причина мого тут зачинення, що поміж стін та за ворітьми ховаєш мене і невихідним та для всіх невидимим чиниш мене?" Батько ж рече: "Не хочу, дитино, щоб побачив щось таке, що могло б уразити твоє серце і забрати веселощі твої, у солодощах-бо безнастанних і в радості всілякій і у веселощах бажаю, аби ти жив". Мовить син до вітця: "Добре знай, батьку, що цей затвор — не радість та веселощі, але скорботу й печаль мені чинить аж таку, що навіть їжа та пиття не є солодкі мені, а гіркі.
Бажаю-бо побачити все, що є за ворітьми цими. Коли не хочеш, щоб загинув од печалі, то повели мені виходити, куди хочу, і насолоджувати душу баченням тих, кого я досі не бачив". Цар же опечалився, чуючи це, і міркував, що коли заборонить йому виходити, більшої наповнить його скорботи й печалі, тож рече до сина: "Буде, дитино, за бажанням твоїм!" І повелів відтак привести вибраних коней і все, що належить до царської честі, приготувати, і виходити йому, куди забажає, не заборонив. Заповів-бо тим, що були при ньому, аби нічого бридкого чи скорботного не пустити на дорозі його, тільки все, що добре й гарне, що очі та серце звеселює, те йому нехай показують, а ще повелів на шляхах ставити лики зі співами, та всілякого роду музика щоб ішла перед ним, і всілякі видовища творити, щоб тим насолоджувався його розум.
Із такою честю та втіхою царевий син виходив часто. Одного дня не доглянули слуги його і побачив двох мужів: один із них був прокажений, а інший сліпий. І запитав тих, що були з ним: "Хто вони є і через віщо такі?" Вони ж, не мігши утаїти тієї людської немочі, сказали: "Це є людські страждання, що від тлінної речі та від лихого влаштування плоті людям випадає пережити" . Запитав же хлопець: "Чи всім людям таке трапляється?" Вони ж відповіли: "Не всім, але тим, кому псується здоров"я від надміру лихих вологостей". Знову запитав юнак, кажучи: "Коли не всім людям таке трапляється, а тільки деяким, чи відають ті, що їх мають, що потраплять у ці лиха, чи раптово, несподівано ті приходять?" Вони ж мовили: "Хто з людей може знати майбутнє?" І перестав царевий син запитувати. Повболівав-бо серцем на незвично побачену річ, і змінився вираз лиця його.
Невдовзі знову простував дорогою і зустрів чоловіка, який від багатьох літ постарів, був із зморщеним лицем та розслабленими литками, згорблений і весь посивілий, випали зуби в нього, і говорив він нечітко. Побачив його юнак, жахнувся й повелів привести близько до себе того старця та й запитав супровідників: "Хто він є і чому такий?" Ті, що були з ним, відповіли: "Цей багато літ уже має, і потроху збуває сила його та знемагають вуди, вже й такої досяг старості, як це бачиш". Юнак же мовить: "А що далі тому старцеві буде, коли більше проживе літ?" Вони ж відповіли йому: "Нічого іншого, тільки смерть його прийме". Запитав юнак: "Чи всім людям так буває, чи тільки деяким станеться?" Вони ж відповіли: "Коли не забере когось смерть у юному віці, то неможливо людині не прийти до такої старості, якщо продовжаться літа її". Запитав юнак: "В яких літах це находить на кого? І коли всім належить умерти, то чи нема якоїсь управності, через яку можна уникнути смерті і не прийти до такої біди?" Сказали йому ті: "У вісімдесят чи у сто років приходять люди до такої старості, а по тому вмирають, і інакше бути не може, смерть-бо є природним слідством і неодмінним є пришестя її". Це все коли побачив та почув розумний той юнак, зітхнув із глибини серця й мовив: "Коли так воно є, то гірке життя це і всіляких болістей наповнене. І як може хтось безбідний бути, живучи завше у сподіванці смерті, пришестя якої не тільки є неодмінне, але й незвісне, як це кажете". Відійшов до палацу свого і пробував у великій печалі, ненастанно міркуючи про смерть і мовлячи до себе: "Коли всі помирають, то і я помру, ще тільки не відаю, коли маю померти. Коли ж помру, хто мене згадає, з довшим-бо часом усі йдуть у забуття. Чи ж нема якогось іншого життя по смерті та іншого світу?" І був тими думками знічений вельми, одначе не сказав нічого батькові своєму, тільки вищезгаданого вихователя багато розпитував: чи немає такого, хто міг би йому про все звістити й утвердити розума його, що в гадках знемагає? Той-бо мовив: "Сказав я тобі раніше, що батько твій премудрих тих пустельників, котрі завше про таке мудрували, одних забив, а інших із гнівом прогнав, і не знаю тепер про них в краю оцьому". Він-бо через це численної скорботи наповнився, душею люто поранився і жив у ненастанній печалі, через що все солодке й чудове світу цього стало в очах його як нечистота и мерзота. Бог же, який хоче всіх спасти і до розуму істинного привести, за звичним Собі чоловіколюбством та иилостю на правдивий шлях настановив того юнака у такий спосіб.
Був тоді один інок премудрий і в чеснотах досконалий, на ймення Варлаам, саном священик, жив-бо в Сенарідській пустелі. Той, настановлений певним божественним одкровенням, довідався відтак про царевого сина, вийшов із пустелі і, змінивши одежі свої, видав себе за купця і, зайшовши до корабля, подався до Індійського царства. Припливши до міста, де син царевий палаца мав, пробув там багато днів і випитав для знаття все про нього і про тих, хто найближчий до нього. Довідався і про вищезгаданого вихователя, котрий найближчий з усіх до царського сина, приступив до нього якось і сказав: "Хочу, щоб знав ти, пане мій, що я є купець, із далекої країни прийшов. Є у мене камінь дорогий, подібного до якого ніде не знайти і нікому досі такого не явлено; заведи-бо мене до царевого сина, і дам йому того каменя, ціни якого не може ніхто поставити; переважає-бо всі добрі й великоцінні незрівнянно, бо подає сліпим світло, глухим слух, німим мову, недужим здоров"я і бісів проганяє від людей, до того ж безумних умудряє вельми, і все добре й бажане дарує власникові його. Вихователь же мовить йому: "Бачу, що ти чоловік старий, а мова твоя являє безмірного хвалька; скільки-бо я великоцінного каміння та бісерів бачив і в себе мав, каменя, котрий мав би аж таку силу, як це ти сказав, не бачив ані не чув про нього. Одначе покажи й мені його, і коли буде за словом твоїм, швидко заведу тебе до царського сина, і сподобишся від нього честі, відтак дістанеш воздаяння". Варлаам же мовив: "Добре сказав ти, що. не бачив ані не чув ти про такого каменя ніде, одначе повір словам моїм, що маю його, не хвалюся і не брешу в старості моїй, але істину мовлю. А що захотів ти його побачити, то послухай моїх слів: камінь мій вельми коштовний, із дією та силою такою, як я сказав, до того ж і таку має силу, що не може бачити його той, котрий не має здорових очей, чистого й цілком неоскверненого тіла. Коли ж бо хто погляне раптово на чесного того каменя, то й зір очей і розум погубить. Я ж, маючи лікарську вправність, бачу твої очі нездоровими, боюся, отож, показати тобі мого каменя, щоб не .бути винуватцем осліплення твого. Але про царського сина чув, що життя прожив чисто й очі має здорові, які світло дивляться. Через це йому хочу того скарба показати, ти ж не будь щодо цього недбальцем, щоб не позбавив пана свого такої куплі". Він же рече йому: "Коли таке є, то не показуй мені каменя, багатьма-бо нечистотами осквернився і маю нездоровий зір, як і сказав ти. Я ж словам твоїм вірю і панові свойому сказати не полінуюся". І пішов до палацу вихователь отой, сказав усе по ряду царевому синові. Той-бо, почувши від вихователя ті слова, якусь радість та веселощі духовні відчув у серці своєму й повелів швидко привести того купця.
Увійшов відтак Варлаам до сина царського й поклонився йому, і привітав його словами мудрими та солодкими; царський же син повелів йому сісти. Коли ж вихователь відійшов, рече Йоасаф до старця:
"Покажи мені великоцінного каменя, про якого щось велике і дивне оповідав вихователеві мойому". Варлаам же почав йому ширити бесіду свою так: "Усе, що про мене сказали тобі, о царю, є безсумнівна істина, не є мені праведно мовити щось брехливе перед твоєю величністю. Однак перед тим як зрозумію твого помисла, не можу тобі являти великих таємниць, каже-бо Владика мій: "Ось вийшов сіяч, щоб посіяти, а як сіяв він зерна, упали одні край дороги, і пташки налетіли та їх повидзьобували. Інші впали на кам"янисту землю, і проросли, і всохли, бо не було вологи. А інші попадали в терен — і терен їх поглушив. Інші ж упали на добрую землю — і дали плід сторицею". Коли знайду я землю в серці твоєму плодоносну й добру, не полінуюся в тобі Божественне сім"я сіяти і велике таїнство явити. Коли ж кам"яна земля і терниста буде, і при дорозі, що топчеться всіма, котрі мимо проходять, то ліпше є відтак не класти спасительного сімені, і не подавати його на розкрадання птахам та звірам, і перед ними не кидати перла — таке заборонено мені є. Але сподіваюсь у тобі віднайти ліпшу землю, що і сім"я слів приймеш, і каменя надкоштовного побачиш, і зорею світла просвітлишся, і плід принесеш сторичний. Заради тебе-бо великий труд підняв і довгий шлях перейшов, аби показати тобі те, чого не бачив ще ти, і навчу тебе того, чого ти ніколи не чував . Йоасаф же мовить до нього: "Я, чесний старче, пойнятий є невимовним бажанням почути слова нові та добрі, і вогонь усередині, в серці мойому, горить, розпалюючи мене звідати деякі потрібні запити; і не знайшов і дотепер людини, що могла б мені про те звістити, що маю в розумі своєму, і настановити мене на шлях правдивий. Коли б знайшов такого, то почуті від нього слова не віддав би птицям та звірам, не явився б кам"яним і наповненим терня, як це ти казав, але прийняв би подячно і зберіг би їх у моєму серці. Ти ж, коли щось таке знаєш, не ховай од мене, але оповідж мені, бо коли почув про тебе, що прийшов із дальньої землі, то пораділа відтак душа моя і був добронадійний через тебе дістати бажане. Через те скоро пустив тебе до себе і весело прийняв, як когось із знайомих чи тих, які виросли зі мною.
Варлаам же розтулив вуста свої, повні благодаті Святого Духа, і почав оповідати йому про єдиного Бога, Котрий усе створив, і про все, що вдіялося від початку світу, про Адамовий переступ та вигнання із раю, про праотців та пророків, також про втілення Сина Божого від Пречистої Діви, про вільне Його страждання та про воскресіння, про Святу Тройцю, і про хрещення, і про всі таїни святої віри — як про те все докладніше пишеться в історії святого Івана Дамаскина. Був-бо Варлаам премудрий вельми і у Святому Писанні вправний, з"являючи речі притчами й подобизнами, красними повістями і солодкими віщаннями слова прикрашаючи, і зм"якшив, ніби віск, серце царевого сина, котрий чим далі, тим уважніше й солодше його вислуховував. Насамкінець пізнав царевий син, що то є отой надкоштовний камінь Христос Господь, і засяяло світло в душі його, і розплющилися очі його розуму. Встав із престолу свого, приступив до того премудрого старця і, від радості обійнявши його, рече: "О пречесний з-поміж людей! Ось він, як гадаю, камінь отой надкоштовний, якого в таємниці тримаєш і не кожному, хто бажає бачити його, показуєш, а тільки достойним, у яких здорова суть душевного чуття, — це ж бо, коли прийняв слова твої у слух свій, увійшло світло пресолодке у моє серце і знявся швидко покров печалі, що проздовж довгого часу на моєму розумі лежав. Коли ж бо добре я мислю, звісти мені, коли ж щось ліпшого іще знаєш, оповідж мені". Варлаам же, більше ширячи слово, оповів йому про смерть добру та лиху і про загальне всіх воскресіння, про життя вічне і про воздаяння праведним, і про муку грішним. І привів його тими словами до великого зворушення, що аж сльози потекли йому, і плакав достатньо. Доклав до того звіщення про марноту й непостійність світу цього, і про відкидання його, і про іноче та пустельне життя. Всі ж слова Варлаамові Йоасаф, як коштовне каміння у скарбі, так у серці своєму складав і настільки від бесід його всолодився й полюбив його, що захотів бути нерозлучний із ним, але завше його мати при собі, бажаючи слухати учення його. Запитав-бо його про пустельне життя, та їжу, і про одежу, кажучи: "Яка є їжа твоя і тих, котрі є з тобою в пустелі? Звідкіля одежа і яка, скажи мені?" Варлаам же рече: "їжа нам є від плодів із дерев і від зілля, що росте в пустелі. Коли ж хто із вірних принесе трохи хліба, то приймаємо, як послане з Божого промислу. Одежа наша від волосяних рубищ і від шкір овечих та козячих, вельми поношена й латана, взимі і вліті однакова. Цю ж одежу, якою зверху прикритий я є, узяв я в одного вірного мирянина, аби не бути пізнаним, що іноком я є. Коли б прийшов сюди у власній своїй одежі, то не був би пущений до тебе". Попросив Йоасаф старця показати йому звичайні іночі ризи. Тоді Варлаам скинув мирську одежу, і явилося Йоасафові страшне видження: була-бо плоть стареча вся всохла, почорніла від сонячного опалу шкіра, яка тільки на кістках трималася; тіло було перепоясане тільки якимсь волосяним розідраним і вельми гострим рубищем від поясниці до колін, подібну ж до цього й мантію мав він на плечах. Здивувався Йоасаф такому жорсткому пробуттю й почудувався великому терпінню, зітхнув і заплакав, і молив старця, щоб і його взяв зі собою на таке пустельне життя. Варлаам же рече: "Не бажай того тепер, щоб через тебе не найшли від батька твого утиски щодо братії нашої, але прийми хрещення і залишися тут, я ж відійду сам. Коли ж Бог захоче, прийдеш і ти до мене; вірую ж Богові, що в цьому віці і в майбутньому житимемо вкупі". Йоасаф же, сльозячи, рече: "Коли така є воля Господа Бога, дай мені хрещення святе, візьми ж у мене багато золота, щоб занести братії твоїй, яка є в пустелі, на харч та одежу". Варлаам же сказав: "Багаті дають убогим, а не убогі багатим. Як же ти хочеш дати нам, багатим, сам бувши убогим? Адже найостанніший з-поміж нас брат непорівнянно більше за тебе є багатший. Сподіваюся на щедроти Божі, що і ти помалу таким же багатством збагатишся. Коли ж збагатишся, тоді скупий і неподатливий будеш". Не зрозумів Йоасаф мовленого, тож витлумачив йому Варлаам так: "Ті, що покидають все земне заради Христа, ті небесними благами збагачуються, найменший-бо небесний дар є над усі багатства цього світу". Приклав Варлаам до Йоасафа ще й таку мову: "Золото буває винуватцем гріха і через те, як змія, викидається із надр земних, ти ж бажаєш, щоб поніс братії змія, якого вони ногами потоптали".
Радив Варлаам Йоасафові приготувати себе до хрещення, постити йому й молитися дні достатні визначив, сам же відійшов од нього і в потаємному місці молився за нього Богові. На завтра знову до нього прийшов і навчав його багато про Бога, і в усі дні приходив та оповідав йому пророчі та апостольські віщання й проповіді святих отців. У той же день, у який хотів хрестити його, учинив йому таке повчання:
"Це хочеш Христову прийняти печать і знаменатися світлом лиця Божого" і бути сином Божим, храмом же Святому і Животворящому Духові. Віруй-бо відтепер в Отця, і Сина, і Святого Духа, у Святу й живоначальну Тройцю, у трьох іпостасях і в єдиному Божестві славлену, розділену тільки іпостасями й іпостасними якостями, з"єднану ж єством. Єдиного ж знай Бога, неродженого Отця, і єдиного родженого Господа нашого Ісуса Христа; Світла від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого передвічно, від благого-бо Отця благий народився Син; від Світла неродженого Світло засяяло завжди суще, і від істинного Життя виникло Животворяще Джерело, і від самої Отчої сили Синова сила з"явилася. "Він був сяєвом слави та словом іпостасним", відвіку був у Бога і Бог був, безначальний-бо був і завжди сущий, через Нього все постало — видиме й невидиме. І єдиного знай Святого Духа, що виходить од Отця, Бога досконалого й Животворящого, освячуючого, що є в тій-таки волі всемогутній, соприсносущний, що пробуває у своїй Особі. Так ото поклоняйся Отцю, і Сину, і Святому Духу в трьох іпостасях із якостями їхніми і в Божестві єдиному: спільне-бо є цим Трьом Божество і єдине їхнє єство, і єдина істота, і єдина слава, єдине царство, єдина сила, єдина влада. Спільне ж є Сину і Святому Духові, що від Отця вони; отож Отцю — неродження своє, Синові — родження, Духові ж — вихід. Так-бо віруй: збагнути спосіб родження чи виходу не намагайся, незбагненно-бо це, але приймай без усілякого випробування у правоті серця, що Отець, і Син, і Святий Дух по всьому одне є, окрім неродження, родження та виходу. І як Єдинородний Син, і Слово Боже, і Бог зійшов на землю заради нашого спасіння доброзволенням Отця і сприянням Святого Духа, без сімені зачався в утробі святої Діви та Богородиці Марії, і нетлінно від неї народився, і був досконалою людиною, як досконалий є Бог, так і людиною досконалою був, із двох природ, тобто із Божої та людської, і в усьому звершення мав у двох природах розумних, вільних та дійових якістю кожної природи, що має волю, і слово, і владу, за Божеством же, отож, і людськістю у єдиному складі, — це прийми, не спитуючи, і не проси, щоб побачити якесь видіння, як Себе з"явив Син Божий, і Людиною бувши з крові Діви, але без сімені, і нетлінним, чи яким чином двох природ в єдиному складі мав з"єднання. Вірою-бо навчилися ми утримувати те, що нам передано від Божественних Писань; способу ж розуміти й виповісти не можемо. Віруй у Сина Божого, що став людиною заради милосердя, всі прийняв Страсті людської природи, крім гріха: голодний-бо був, спраглий, і спав, і трудився, і печалився людською природою, і за беззаконня наші поведений був на смерть, розіп"явся, і був похований, смерті скуштувавши, пробувши Божеством без Страсті і незмінним. Відтак нічого страсного до безсмертного єства не докладаємо, але сповідуємо, що постраждав через прийняття людської природи та й похований був. Божественною ж силою із мертвих воскрес у нетлінне і на небеса зійшов. І знову хоче прийти зі славою судити живих та мертвих, і судитиме живих та мертвих, і воздасть кожному правдивим мірилом за ділами їхніми: воскреснуть-бо мертві і встануть ті, що є у гробах. Ті, що збережуть Христові заповіді і що відійшли у правій вірі, наслідять вічне життя; ті ж, що осквернились у гріхах і відхилились од правої віри, відійдуть у вічну муку. Не віруй, що завжди була якась істота злоби чи царство зла, не гадай, що воно безначальне чи само виникло, чи від Бога начало своє взяло, того бути не може, але від наших діл воно є за дійством дияволовим, що через нашу неувагу ввійшло в нас; оскільки ми свою волю маємо, дозволено нам по своїй волі вибирати собі чи добре, чи лихе. До цього сповідуй єдино хрещення від води і Духа для відпущення гріхів. Прийми причастя Пречесних Христових таїн, істинно віруючи, що то є Тіло і Кров Христа, Бога нашого, що їх Він дав вірним на відпущення гріхів; у ніч-бо, в яку видав Себе, заповітно заповідав святим своїм учням, і апостолам, і всім, що вірили в Нього, сказавши: "Прийміть, їжте, це Тіло моє, що за вас ламається на відпущення гріхів". Так само і чашу взяв, дав їм і сказав: "Пийте від неї всі, це є Кров моя, що проливається за вас і за багатьох на відпущення гріхів, це чиніть на спомин про мене"и. Це ж бо слово Боже дійове, яке все творить силою своєю, діє і перетворює божественним священнодійством, і Святого Духа приходом хліб і вино перетворюється в Тіло Його та Кров і в святиню, і подає тим, що причащаються вірою просвічення. Поклоняйся ж вірою і обцілуй чесно зображення образу Бога Слова, що для нас людиною став, гадаючи, що бачиш самого Творця в образі. Честь-бо образу, казав один зі святих, переходить на прообраз, прообразом же є той, лице якого зображається, від нього-бо береться і привід: дивлячись на написане на іконі духовними очима, переходимо до бачення Того, хто зображений на образі, і, доброчесно поклоняючись образові, що прийняв на себе плоть нашу, не боготворімо малювання, але образ Бога, який утілився і принизив Себе заради нас аж до рабського образу, з бажанням та любов"ю обцілуймо. Також і Пречистої Матері Його і всіх святих образи за тим-таки звичаєм обцілуй. А ще поклоняйся образові Чесного й Животворящого Хреста вірою і цілуй його заради повішеного на ньому плоттю на спасіння роду нашого Христа Бога і Спаса світу, Який дав нам цього образа заради перемоги над дияволом, котрий боїться-бо і тремтить, не терплячи бачити Його сили. У таких повеліннях і з такою вірою хрестившись, бережи її незмінно і не додаючи всіляких єресей аж до останнього зітхання. Всі ж учення, які противляться цій непорочній вірі, зненавидь і за чуже приймай Богові. Каже-бо апостол: "Але якби й ми або ангел з неба зачав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, — нехай буде проклятий". Немає-бо іншого благовіщення та й іншої віри, окрім цієї, що апостоли проповідували, і звістили на різних соборах богоносні отці й передали соборній Церкві".
ebooksa