Преподобний же Антоній і ті, що з ним у печері були, перебували у великій печалі через нього і молили за нього Бога — Бог же почув молитву їхню ( "Коли праведні кличуть, — каже, — то їх чує Господь і з усіх утисків їхніх визволяє їх"). І побачив терпіння та смирення блаженного, навернув жорстоке серце батька його на милість до свойого сина. Бо звістили батькові отроки, кажучи, що вже четвертий день не бере блаженний їжі ані в одежу не вдягається. Почувши це, батько пожалів його і, застерігаючись, щоб не помер із голоду та холоду, закликав його і, люб"язно поцілувавши, відпустив у печеру. І сталася тоді річ дивна: плач, і ридання, і крик численний чувся, як за мертвим. Батько й мати плакали гірко за сином, бо позбувалися його; жінка гірко ридала за чоловіком, що розлучалася з ним; раби й рабині нарікали із криками за паном, що покидає їх, — і так усі зі слізьми проводжали його. Блаженний же Варлаам, як птиця, збавився із сіток ловців. Невдовзі дійшов до печери; його ж бо побачили преподобні отці, пораділи радістю великою і прославили Бога, що почув молитву їхню щодо нього.
По тому примножилося братії в печері десь до дванадцяти. Побачив преподобний Антоній великодушшя блаженного Варлаама та чесноту, що вивищувалась у ньому, вельми подякував Богові, що в доброквітучій юності старечі плоди віднаходяться і така благодать [і вирішив], що той іншим може стати вождем. Відтак за радою всієї братії, що була в печері, поставив його їм замість себе ігуменом, сам же, оскільки звик жити один, не терплячи всілякого сум"яття і суєти, переселився на іншого горба, що під новим монастирем, і там, викопавши печеру, поселивсь, у ній віддаючися безмовності і з єдиним пастирем, Богом, завжди бесідуючи, де і тепер чесне його тіло лежить. Преподобний же отець наш Варлаам прийняв начальство і з великими трудами почав подвига чинити, бо зібралося братії уже до двадцяти (більше-бо не могло вміститись у печері під час соборного славословія), прийняв благословення від преподобного Антонія і збудував малу дерев"яну церкву Успення Пресвятої Богородиці над печерою, щоб у ній братія, яка є безмовна у печері, збиралася на божественне співання, і від того усім було явлене те місце, бо раніше було не відоме нікому їхнє життя у печері.
По деяких літах великий князь Із"яслав Ярославич, названий у святому хрещенні Димитрій, на ім"я свого тезоіменитого святого великомученика Димитрія збудував кам"яну церкву і при ній улаштував монастиря. Преподобного ж отця нашого Варлаама, як наближеного до себе і вправного в іночих чеснотах, забрав із печери й поставив у своєму монастирі ігуменом, де преподобний добре й боговгодно пас стадо Христове, не змінюючи свого раніше початого правила, якого добре навчивсь у печері, найбільше ж навчав усіх та молив чинити подвига, і дбати про спасіння душі з усією старатливістю, і сумління завжди мати чисте й непорочне до Бога і ближнього. Бог же, бачачи старання й турботу преподобного про братію, збагачував їх усіма чеснотами.
До багатьох своїх подвигів приклав тут преподобний отець наш Варлаам і таке, що захотів відійти до святого міста Єрусалима. Знайшов-бо час щасливий і відійшов, а там обходив святі місця і повернувся до свого монастиря. І знову по якомусь часі пішов до Константинграду і там відвідав усі монастирі і, купивши все, що потрібно монастиреві, повернувся назад. Простуючи дорогою і вже в краях своїх бувши, впав у люту недугу і, діставшись до міста Володимира, вступив до монастиря, котрий був поблизу міста, звався він Свята Гора, і там помер із миром у Господі і життю кінця прийняв, заповівши перед кончиною тим, що були з ним, аби тіло його провели до Печерського монастиря і там поклали. Взяли іноки і все, що на потребу монастиря купив, щоб віддати в руки преподобного Теодосія, — так учинили за заповіддю блаженного. Його ж чесні мощі лежать донині в печері нетлінні. Молитвами його ж сподобімося й ми в дорозі життя цього все творити за Господньою заповіддю, наслідниками бути небесної нашої вітчизни у Христі Ісусі, Господі нашому, Йому ж слава із Отцем та Святим Духом навіки. Амінь.
Місяця листопада в 20-ий день
У землі Ісаврійській є місто, назване Декаполь, у ньому народився цей блаженний Григорій від християнських батьків — Сергія та Марти. Восьмирічним віддали його книжному навчанню, і добре вивчив Божественне Писання, ходячи дбало на моління до церков. Коли ж досяг дорослого віку, захотіли батьки його з"єднати у шлюбі; він же потай утік, став іноком і добре чинив подвига постом та повстримністю, молитвами та всеношними стояннями, обкладаючи себе всілякими трудами жорстокого життя. І був багатьох бісівських підступів переможцем та й чудотворцем значним. Постала в той час іконоборча єресь, тож переходив блаженний із місця на місце і відвідував святих мучеників та ісповідників, яких тримали в ув"язненнях і темницях за поклоніння іконам, і від бесід із ними діставав собі користь. По тому в Азію зайшов, тоді до Візантії дістався, викриваючи єресь і проповідуючи благочестя та бажаючи за істину страждати й бути серед святих сповідників. Звідтіля до Риму відплив, де чеснотливим своїм життям та чудотворенням багатьох здивував, і знову до Візантії повернувся. Відтак перенісся до Олімпійської гори — мандрував-бо все своє життя, не маючи місця постійного пробуття, але шукаючи майбутнього; Господа свого наслідуючи, чужинцем на землі був, не маючи де й голови прихилити. А що Його наслідував, відтак і благодаті великої сподобився: якось — бо в порожній і темній печері, де мешкав якийсь час, божественне світло з висоти осяяло його, як колись святого апостола Павла, і невимовної втіхи духовної наповнило його. Через велику чистоту свого життя був співбесідником ангелам. Якось уночі явився йому ангел Господній, полум"яного меча вклав у руки його, щоб ним посікав бісівську силу, єретичні мудрування від Церкви, а пристрасті гріховні щоб від серця відсікав. Чув якось преподобний у богорозмислах своїх і співи святих ангелів. Настільки улюблений Богові був та ангелам Його, що коли був іще в підвладному смерті тілі, сподобився вже відчути безсмертних божественних небесних утіх та духовних співів, яких вухо не чуло, і всолоджувався невимовно. Поживши якийсь час на Олімпійській горі, де трапилося йому вельми розболітися, оздоровів, зійшов з гори і в Солунь дістався, а звідтіля знову до Візантії повернувся і святого Симеона-ісповідника, який був зачинений у темниці заради святих ікон, знайшов і бесідував з ним достатньо. Відтак дійшов і до блаженної кончини своєї і, багато помолившись, віддав духа свого Господу, і так після багатотрудних мандрів земних знайшовсь у небесному вічному спокої поміж святих ангелів, яких ще у тимчасовому житті був достойний бачити і чути. Тепер же, світліше на них позираючи, з ними й поселений, і разом трисвятими піснями славлять Бога, єдиного в Тройці навіки.
Святий Прокл був учнем святого Івана Золотоустого, він сподобився бачити святого апостола Павла, який щось говорив на вухо святому Золотоустому. Коли один сановитий у Царгороді муж був од заздросників оклепаний перед царем Аркадієм і прогнаний із палацу та й скинутий був зі свого сану, хотів шукати помочі від святого Івана й молив його через якогось посередника, щоб повелів йому прийти до себе вночі: боявся-бо йти вдень до святого, щоб хтось із ворогів не побачив і більше не наклепав цареві. Тоді святий Золотоустий покликав цього блаженного Прокла, який служив йому, мужа благочестивого й прикрашеного всіма добрими ділами, і повелів йому нагадати вночі про того мужа й привести його до себе — таке було у Прокла послушання, щоб нагадував йому про тих, котрі приходять, і вводив перед нього.
Коли ж настала ніч, прийшов той муж, що потребував допомоги, бажаючи бесідувати із патріярхом й оповісти йому докладно біду свою, яка трапилася. Блаженний-бо Прокл, коли встав, приступив до дверей спальні патріярхової і, подивившись у щілину, побачив Івана Золотоустого, який сидів і писав, а ззаду прихилився святий апостол Павло і, до правого вуха вуста приклавши йому, говорив. Був же апостол образом подібний до Єлисея-пророка, чолом безволосий, бороду мав дуже широку. І хотів Прокл почути, що оповідає, але не міг. Відійшов од дверей та й каже прийшлому мужу: "Не вражайся від цього, але потерпи трохи, бо хтось інший раніше за тебе зайшов до патріярха, через це не можу тебе до нього завести, доки той не вийде від нього". Був же Прокл нажаханий, не відав, хто ж це зайшов до патріярха, — ніхто-бо не заходив до нього, коли не він кого заводив; не відав-бо Прокл, що то було явлення святого апостола Павла.
Сидів той чоловік довший час і знову молив блаженного Прокла, щоб звістив про нього святому Іванові. Прокл же відповів: "Ось бачиш, який час вичікую, доки не вийде той, котрий бесідує з ним, але одначе піду зирну в щілину, чи перестали говорити". Пішов, і приник, і побачив, що говорить той іще, знову повернувсь і сів. І втретє, зирнувши, побачив те саме. Мовив той муж до Прокла: "Належало тобі, Прокле, нікого переді мною не пускати, знаєш-бо, що я у великій біді є і щодня чекаю смерті". Відповів Прокл: "Пойми віру мені, брате, що не вводив його я і не розумію, хто це та й коли ввійшов. Та ж немає іншого входу, яким би хтось увійти міг, окрім цього. Одначе потерпи трохи ще". Коли так вони бесідували, почули клепання на утреню, і каже Прокл до того мужа: "Вставай та йди з миром, відтепер-бо патріярх не бесідує ні з ким і не дбає про ніщо при нічній молитві, але кладе в молитву весь ум свій і пробуває так до світанку, бесідуючи з одним лишень Богом. Ти ж у наступну ніч приходь, і тоді введу тебе до нього перед усіма". Звівся той муж із великою печаллю та з численними слізьми і відійшов додому.
Коли ж настала ніч, знову прийшов у дім патріярха. І вставши, Прокл учинив, як раніше, і знову побачив того ж апостола, що говорив на вухо блаженному Івану, та й повернувся, не сміючи переривати бесіди їхньої. Настав же час утреннього співу, і знову повернувся чоловік у дім свій, плачучи. Прокл же вельми дивувався і не міг збагнути, хто той, котрий заходить до патріярха, і коли він заходить. Тож поклав собі такого зарока: не їсти, не пити, не спати, а не відступити від дверей блаженного Івана, доки чоловіка, який у біді, не введе до нього і не збагне, хто є той, котрий беззвісно заходить. Як звичайно, знову згаданий муж прийшов. Прокл же, знаючи, що ніхто не входив до патріярха, мовив до того мужа: "Воістину, пане й брате, через тебе не зійшов із цього місця і оце тепер зайду та звіщу про тебе патріярхові". Встав відтак, наблизився до дверей і знову побачив апостола, який до вуха патріярхового говорив. Відтак каже чоловікові: "Іди, брате, додому й моли Бога, щоб допоміг тобі, це ж бо, як бачу, той, котрий із патріярхом бесідує, від Бога є посланий, оскільки до нього невидимим заходить, а цими дверима ніхто не входив, тільки сам патріярх". Чоловік же той, уставши, пішов плачучи, — у відчай прийшов щодо помочі.
Коли настав ранок, пригадав сам блаженний Іван про того мужа і, закликавши Прокла, запитав його: "Чи не приходив сюди муж той, якого повелів тобі привести до мене?" Прокл же відповів: "Так, воістину, отче, вже третю ніч приходить сюди, але з іншим бесідував ти, через це не дерзнув зайти до тебе і звістити про нього". Іван же рече: "З ким я бесідував? Не було в мене нікого вночі". Тоді Прокл описав лице і подіб"я того, що являвся, і як, ззаду прихилившись, шептав на вухо. Відтак глянув Прокл на ікону святого апостола Павла, яку Іван мав на стіні, та й каже: Цей є воістину, його бачив, коли говорив він до тебе, отче, вельми-бо подібний до цього". Тоді обидва збагнули, що то святий апостол Павло являвся, і дякували Богу обидва, перший — за те, що від апостола таємно надихнутий був до писання, а другий — що сподобився бачити такого небесного жителя, апостола Павла. Тому ображеному чоловіку святий Іван подав руку помочі, а блаженний Прокл, за настановами свого вчителя духовного, отця Івана, мав успіх у чеснотах і виявив себе досконалим у боговгодному житті.
Після ж вигнання та смерті святого Івана Золотоустого поставлено було Прокла єпископом у Кизиці Сисанієм, патріярхом Константинграда. Пішов на престола свого, але не був прийнятий від тамтешніх клириків, що були єретиками. Повернувся відтак до Константинограда й там прожив одне літо. Коли ж помер патріярх і ще лежали мощі його в церкві, поставлений був святий Прокл патріярхом Константинграда і освячений у святий Великий четвер спасительної Страсті Господа нашого Ісуса Христа. Прийнявши престола, добре пас Христове стадо і переконав царя Теодосія, сина Аркадієвого, повернути мощі святого Івана Золотоустого із Коман до Царгорода.
У патріярство цього святого Прокла був великий землетрус проздовж шести місяців, і багато превеликих будівель, церкви, палаци та міські кам"яні стіни падали, немало сіл та малих міст земля пожерла, і острови деякі загинули цілком, джерела та ріки деякі раптово висохли, а на сухих та безводних місцях потекли води. Таке страшне трясіння повсюди було, а найбільше у Витинії, та Єлеспонті, та Фригії. У Царгороді ж багато прегарних і преміцних будівель упало. Цар Теодосій і царівна Пульхерія зі святішим цим патріярхом та всім народом вийшли з міста і ходили в полі, творячи литії з великими до Бога слізьми, щоб милостивий був до людей своїх. І сталося чудо предивне: з-посеред люду вихоплений був малий хлопець і знесений у висоту — всі бачили, доки неможливо стало несеного зріти, а з часом знову тим-таки шляхом з висоти долі зведений. І оповів хлопець той перед царем і патріярхом та всім народом, що чув ангелів, які співали на небі таке: "Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас". І почали люди співати те трисвяте співання, і перестав землетрус. А хлопець отой тоді віддав духа свого у Божі руки й похований був чесно в церкві святої Ірини — відтоді співання трисвятого почалось по всесвіті.
Прожив же святий Прокл на патріярстві двадцять років і п"ять місяців і з миром відійшов до Господа.
ebooksa