Житія Святих - Листопад

Тим часом помер Стефановий батько, про що довідався Стефан і пішов із благословення духовного свого отця у Візантію і, пошанувавши належним похованням плотського родителя, продав усі, що залишилися після нього, маєтки та й роздав убогим. Узявши ж матір із одною сестрою (уже-бо друга його сестра інокувала, постригшись, у дівочому монастирі, що був в Візантії), повів їх до монастиря святих Жон, котрий був збудований і освячений самим згаданим преподобним Авксентієм і названий ним Трихинарія, тобто Волосяний, — і це, з одного боку, за жорсткість та незручність дороги, яка веде до того монастиря, а по-друге, за тісноту життя тих, котрі чинять там подвига, і через гострість одеж їхніх волосяних. Там-ото постриг їх в іноцтво, сам-бо повернувся до преподобного свого наставника, вправляючись у звичайних іночих трудах та подвигах.

Невдовзі отець і вчитель його преподобний Іван відійшов до Господа; над ним же поплакавши достатньо, прикликав пустельників, що були там близько, і з ними чесне тіло святого отця зі слізьми та риданнями і з належним співом поховав. І лишався сам у тій печері, маючи тоді мало більше тридцяти років. Наслідувавши печеру свого померлого святого вчителя й попередніх, котрі там жили, преподобних отців, став наслідником і досконалого їхнього в чеснотах життя, через що й інша братія почала приходити до нього, зволяючи з ним жити і бажаючи мати його собі за наставника та вчителя. Між них був і Марин, чоловік добрий і цнотливий, після нього Іван та Христофор, після них Захарія, благочестивий муж; також двійця злобних людей, Сергій та Стефан, — про них пізніше буде мова. По тому інших шість — їхні імена є записані у книзі тих, що служать Христові. І, влаштувавши при печері монастиря, жили задля Бога, маючи собі ігуменом преподобного Стефана, а харч собі здобували від поту лиця свого і від діла рук своїх. Сам преподобний Стефан умів добре писати книги і, продаючи їх, себе та інших виживлював. Бог же, котрий живив Ізраїля в пустелі, і цим рабам своїм подавав на всяку потребу, тож збувалося щодо них слово євангельське: "Шукайте ж найперш Царства Божого і правди Його — а все інше вам додасться".

Примножилися учні, і побачив святий Стефан, що не може жити у безмов"ї, — затуживши щодо цього, покликав вищезгаданого Марина і, доручивши йому начальство й управу монастирську, сам на іншому горбі тієї гори вчинив собі вельми малу келію без даху і в ній зачинився, маючи від народження свого сорок і два роки. І так, безмовно наодинці пробуваючи, співбесідував із Богом ненастанною молитвою, одначе й там від тих, котрі шукали користі від нього, утаїтися не зміг, як не може місто сховатися, котре стоїть на верхівці гори, так само й те, що носить аромати, не утаїться, тож і чеснотлива людина, яка вийшла на верхи досконалості, як на гору, і яка добрими ділами, ніби ароматами, пахтіє, сховатися і втаїтися не може. Не зміг, отож, преподобний Стефан вільним стати від тих, котрі приходили до нього користі заради, бо, як бджоли на мед летять, так (розходилася надовкіл добра слава про його святе життя) стікалися до нього звідусюди правовірні і від його навчительних словес та життя жорстокого багато брали користі і наставлялися на прискорбну путь, що веде до вічного життя, і не тільки чоловіки, але й жінки. З-поміж них була одна вдова доброродна й славна, на ймення Анна, котра залишилася після чоловіка свого молодою та бездітною, продала всі маєтки свої й роздала вбогим і, прийшовши до преподобного, постриглася від нього в іночий образ і у згаданий дівочий монастир, що звався Трихинарія, була відіслана.

По тому вмер цар Лев, котрий був родом з Ісаврії, настав по ньому син його Констянтин Копроним, котрий гірше батька свого постав на Божу Церкву, ікони святі відкидуючи і вогнем палячи. А що був викритий у єресі своїй од багатьох найкращих і премудрих мужів іночого чину і словесно ними був переможений, постав невгамовною ярістю на іноків, гонячи їх пребагато і всіляко огуджуючи, образ іночий називаючи одежею тьми, іноків же найменовуючи недостойними спогаду ідолопоклонниками через те, що завзято дотримуються поклоніння святим іконам. Зібрав, отож, беззаконний усю множність людей нерозумних, котрі слухали його повелінь, поклав перед ними чесні хрести, і святе Євангеліє, і божественні Тіла та Крові Христової таїни поставив та й повелів усім присягати із клятвою, щоб не поклонятися іконам, але називати їх ідолами, з іноками ж спілкування не мати і Пречесних Дарів із рук їхніх не приймати. Всяк же, кому трапиться зустріти інока, нехай каменем кидає в нього, називаючи його помороченим, сином пітьми, безпам"ятним та ідолопоклонником.

Відтак помер Анастасій, злочестивий патріярх, якого цар Лев вивів на патріярство після святого Германа; замість нього ж знайшов Копроним одного однойменного й однодумного собі інока Констянтина, його посадив на патріяршому престолі своєю владою, без усякого собору та вибрання сам його на амвона вивів і своїми руками омофор на нього наклав, зголошуючи, що достойний він святительського патріяршого сану. По тому обидва, порадившись, послали грамоти в усі міста й країни, закликаючи єпископів до царського міста, щоб учинити собора на ікони. І можна було тоді бачити у Візантії безбожне із безсоромним дерзновення та безстрашшям діло, яке діялося, бо і священні посудини, в яких здійснюють Божественні Таїни, биті були ногами через іконне на них зображення, а святі ікони одні в болото, інші в море, ще інші у вогонь кидали, а ще інші сокирами розсікали і роздробляли. У церквах же, де чудове було іконне зображення, одне залізом зістругували злочестиві іконоборці, інше вапном замазували. Преславну ж оту й пречудову церкву Пресвятої Богородиці у Влахернах, котра була прикрашена невимовно гарно, а всередині її стіни мали дивним і премудрим мистецтвом зображення всього життя Христа з людьми та чудес Його, почавши від воплочення аж до розп"яття та воскресіння, — усе те було красно зображено золотою барвою, — ту святу церкву беззаконний цар Копроним, ніби царицю від порфири, від іконної краси її оголив, золоте писання і кам"яні прикраси до кінця погубив, з верху аж до низу стіни обідрав, а замість ікон святих повелів намалювати на тих стінах дерева, звірів та птиць. І здійснились у той час слова Давидові: "Боже, погани ввійшли до спадку Твого, осквернили церкву святу Твою. Рабів Твоїх трупи вони віддали на поживу для птаства небесного, тіло Твоїх богобійних — звірині земній", — бо мощі святих нетлінних безчесно викидали, або у вогонь, або в море вкидали, або поза місто витягали, або згори у кручі та зарості викинуті бували, а хто стояв дерзновенно за честь святих ікон, тих мучительна рука іконоборців немилостиво мучила і гіркій смерті віддавала, кров їхню, як воду, проливаючи і тіла їхні без погребу на з"їжу птицям та звірам викидаючи. Тоді правовірним була скорбота велика, якої не було від початку світу; а найбільше поставали на іноків. Із них багато прибігло на Авксентієву гору до преподобного Стефана, шукаючи від нього добрї ради і душекорисного наставлення. Він-бо словами своїми втішав їх і навчав міцно аж до крові стояти за благочестя, а тим, хто не має такої моці і хто мучення боїться, радив утікати до чужих країв, де немає такого іконоборчого єретицтва та гоніння. Тоді запустіли монастирі візантійські, і вже годі було побачити іночий чин у царському місті, бо одні, стоячи при православ"ї, поклали душі свої, другі — побиті, інші із правовір"ям укупі і життя своє хотіли зберегти та й розбіглися у різні країни, і по лиці всієї землі розсіялися.

Був у літо після Різдва Христового сімсот п"ятдесят четверте, а в чотирнадцяте царство Копронимове, зібраний у Царгороді собор іконоборців, і зійшлося східних єпископів триста тридцять і вісім; патріярха ж не було жодного, окрім того константинопольського псевдопатріярха Констянтина, єретика, й однодумця царевого. Місце ж тому собору вибрано в преславній Влахернській церкві Пресвятої Богородиці, котра оголена була від краси своїх ікон і як пустеля чи розбійницька печера тоді являлася. В ту-бо церкву зійшлися, з царем сіли, де після довгої бесіди й дружнього словесного змагання переконав цар усіх єпископів зволити його волі та безбожній огуді; багато з них, хоча й ясно бачили цареву з патріярхом облуду й хоча кривду Церкви зріли, оначе не сміли нічого сказати супротивно, боячись гніву царського й патріяршого та й біди, що бували правовірним, тож зволяли чиненому злочестю, чого згодом на істинному Сьомому соборі, в царство молодого Констянтина й матері його Ірини, відреклися і, з покаянням сповідавшись, повернулися до благочестя, а тоді, на єретичному тому соборі, пішли услід цареві та патріярхові. І складено було там такі злочестиві та богомерзькі догми:

1. Щоб святі ікони від усіх були називані ідолами.

2. Усім, хто поклоняється іконам, хай буде анатема, а перший нехай буде проклятий колишній патріярх Герман. Беззаконні єретики, самі бувши прокляті, прокляли святого й праведного чоловіка, але Бог благословив його, що збулось за Писанням: "Нехай проклинають вони, ти ж поблагослови".

3. Хай кожен ісповідує, що не тільки святі після смерті своєї, але й Мати Божа не зможе допомогти нам своїм заступництвом.

4. Щоб ніхто не дерзнув називати святими апостолів, і мучеників, і сповідників, і дів, і всіх, що догодили Богові.

Нарешті, щоб собор той був причислений до перших шести соборів і нехай зветься Сьомим Вселенським собором, а кожен, хто не приймає того собору, хай буде ніби Арій, і Нестор, і Євтихій, і Севир, і Діоскор.

На тому соборі начальними єпископами після патріярха були такі: Теодосій, Ефеський єпископ, Констянтин-Никомидійський, Наколій-Наколійський, також Сисиній та Василій. Отак собора свого беззаконного завершивши, й руками підписали, щоб сповнилось на них за Писанням: "Вийде беззаконня від священиків вавилонських, од старців і судей". І знову: "Численні пастирі попсували мого виноградника, потоптали мій уділ, мій улюблений уділ вони обернули на голу пустиню". Після здійснення собору ті єпископи збудили народ волати з веселощами та торжеством, кажучи: "Сьогодні спасіння світу, отже, дбанням твоїм, о царю, від ідолів збавимося".

Почув же беззаконний той цар про преподобного отця Стефана, що постив у Авксентієвій горі, котрий великий є муж у чеснотах, премудрий у Святому Писанні, і проходить про нього слава повсюди, і всі його мають як одного із давніх святих отців, наслідують же щодо святих ікон, бо старанно навчає всіх іконного поклоніння, — і намислив звабити святого Стефана і привести його до свого однодумства, гадаючи, що коли святого до своєї єресі схилить, то велику від того силу їхні злочестиві догми матимуть. Закликав одного ближнього свого патрикія, першого радника, вправного й солодкомовного ритора, на ймення Каліст, і повелів іти до преподобного Стефана і царську волю та повеління звістити, щоб зволив до собору, який був на іконне відкинення, і щоб рукою своєю підписав догми, складені на соборі. Послав цар і дари преподобному через Каліста — не золото, не срібло, відав-бо, що той не потребує такого, але всілякі овочі, якими звик харчуватися преподобний: дактилі, і мигдалі, і смокви. Каліст же, дійшовши до преподобного, поклав йому з дарами й слова царські та, простерши хитросплетену мову свою, бесідував із ним довго від давніх книг і майстерним добровіщанням намагався словесно здолати блаженного і схилити до того, щоб піддався царській волі і собора їхнього, що відбувся, аби підписав. Святий же після довгої бесіди, в якій Калістові на всі його слова мудро відповідав, нарешті сказав із дерзновенням, безбоязно: "Я собору вашого, брехні та порожньослів"я наповненого, не підпишу ані не похвалю його ніколи, не маю назвати "гірке за солоне", а "світло за темряву", щоб не навести пророчі клятви на свою голову; за святі ж ікони вмерти готовий і не дбаю про царську грізну засторогу". Тоді простяг руку й, склавши пригорщу, мовив: "Коли б мав я крові в собі тільки цю пригорщу, і ту за Христову ікону пролити не пожалів би. Дари ж, які від царя свого приніс ти, віднеси назад, бо добра того не потребую, а з Божественним Писанням говорю: "Олива же грішного хай не намастить голови моєї", і єретична їжа хай не усолодить мого горла". Ці слова почувши, Каліст наповнився сорому й повернувся, повідаючи все цареві, що чув од Стефана. Цар же безмірною ярістю розпалився, відтак того ж Каліста знову послав із жорстокими воїнами на Авксентієву гору, щоб преподобного Стефана витягли з його келії, відвели до монастиря, котрий був там під горою і звався Трихинарія, і там аби у темницю його замкнули. І сталося так: напали-бо на келію святого, відбили двері ногами й немилосердно витягли геть блаженного та й відвели до того монастиря, а з ним і всіх учнів його у темниці зачинили, і стерегли воїни, сівши під дверима, і чекали подальшого царського указу. Бувши зачинений у темниці, преподобний велеголосно з учнями співав: "Пречистому Твоєму образові поклоняємося, Благий!" — і пробули в темниці шість днів, не вживши в ті дні анітрохи їжі. Коли ж настав сьомий день, прислано було від царя, щоб Стефана було повернуто в його келію, бо тоді несподівана прийшла до царя звістка, що звідомляла про війну зі скитами; через те цар залишив на той час чинити зі Стефаном бран, маючи перед собою скитське нашестя.

Каліст же, маючи однакову із царем злобу та гнів на преподобного, закликав до себе потай одного з учнів його, раніше згаданого Сергія, про якого оповісти обіцяли, і звабив його улесними словами, достатнім золотом та сріблом, щоб винайшов на преподобного певні вини й наклепи, бо знав його життя. Він же, як другий Юда, полюбивши срібло, учителя свого зненавидів, почав ретельно гадати, як би зшити сітку неправдивих наговорів на неповинного і святого отця. Не мігши в непорочному житті його, як у пресвітлому сонці, знайти жодної вади, вийшов із монастиря його, як заблудле овеча з отари, і пристав до одного сановника, який збирав у Никомидії царську данину, на ймення Авликалам, знайшовши його за посібника своєї злоби, і обидва на святого шукали неправедних наклепницьких вин. Погодившись поміж себе, написали на нього наклепницьку книгу, в якій на початку поклали, ніби Стефан огуджує царя і йменням його, як єретичним, бридиться, і нітить народ, науськуючи тих, що приходили до нього, щоб повставали супроти царя; та й інші написали на нього численні вини, які через велике псевдослів"я полишаємо як непотрібні. Нарешті про блаженну оту вищезгадану Анну написали, котра, покинувши світ і всі його марноти, постриглася руками преподобного Стефана в ангельський образ та інокувала в монастирі Трихинарійському, — ніби з нею, вночі сходячись, Стефан чинить гріха нечистоти. До цього брехливого свого наговору подбали звабити одну рабиню тієї блаженної Анни, щоб засвідчила, що правда це, відтак обіцяли їй не тільки свободу й достатньо золота подати, але і за певного сановитого чоловіка, котрий служить у царському дворі, у подружжя віддати. І написавши таку на преподобного книгу тяжких вин і наклепів із псевдосвідченнями Анниної рабині, послали через одного воїна до царя, який тоді був у скитських місцях. Цар же, прийнявши й прочитавши книгу, порадів і послав відтак писання до свого намісника, що був у Царгороді, на ймення Антит, повеліваючи, щоб до жіночого монастиря, який стояв при Авксентієвій горі, дійшов із старатливістю і, вивівши звідти інокиню Анну, хай би швидко до нього відіслав. Намісник же, повеління царське прийнявши, відтак пішов на бран до того монастиря із великою кількістю озброєних воїв, котрі напали на монастиря з оголеними мечами. Інокині ж тоді були зібрані у церкву й співали третій час; коли ж уздріли несподіване нашестя воїнів й оголені мечі, тож жахнулися великим страхом: одні-бо у вівтар побігли, сховавшись під божественною трапезою, інші ж кинулися нагору тікати, одначе воїни всіх піймали. Ігуменя, бувши стара літами, вийшовши до воїнів, дерзновенно до них мовила: "Що чините, християнами бувши? Пощо нападаєте на освячених Богові наречених, які не учинили вам ніякого зла?" Вони ж відповіли їй: "Видай нам Анну, блудницю Стефанову, цього від вас царське повеління вимагає". Вона ж, прикликавши Анну та й іншу з нею, на ім"я Теофанна, навчила їх корисними словами, щоб берегли себе сторожко од ворожої зваби і безбоязно за неповинність святого й преподобного отця та вчителя свого нехай постануть. Відтак, Божому захисту їх уручивши, послала їх із воїнами.

Забрали воїни тих інокинь, відвели їх спішно до царя. Він-бо повелів їх розлучити й кожну стерегти осібно. Тоді, закликавши перед себе Анну, почав говорити до неї таке: "Без великого сумніву вірую, що мовлене мені щодо тебе правда, одначе закликав тебе до себе через те, щоб і ти сама, відклавши всіляку неправду, все нам звістніше за волею своєю оповіла, найбільше ж оце: якою звабою волхв той і беззаконний чоловік до цього тебе призвів, що й насліддя численних маєтків покинула ти і батьківську доброродність у ніщо перетворила, нарешті, в цю чорну одіж одяглася. Щоправда, чув я від деяких, що так учинила з його поради, бо він намислив узяти собі тебе за блудницю. Яку ж таку красу угледіла в ньому, що звабилася його влесністю і любодієш із ним беззаконно?" Блаженна ж і цнотлива Анна, почувши такі погані цареві слова, мовила: "Не було того, о царю, що я батьківське насліддя й доброродство і всіляку світу цього красу через те мала покинути, щоб душу свою уярмити плотськими звабами та любодійством, як кажеш. А що таке на мене тобі наговорили, то, кажу за Давидом: "Вони гострять свого язика, як той вуж, отрута гадюча під їхніми вустами!" Ось тіло моє  перед тобою, яке можеш умучити залізом, вогнем та ранами. Одначе, доки буде в мені дух мій, нічого іншого не почуєш од мене, тільки те, що Стефан муж є святий та праведний і є причиною мого спасіння". Почувши це, цар здивувався і пробув мовчки десь із годину. Тоді повелів відвести Анну під сторожу, а Теофанну назад до монастиря відіслати, яка, повернувшись, повідала все, що було, ігуменії та святому Стефанові.

Невдовзі цар повернувся з війни до Константинополя і повелів інокиню Анну зачинити в одній вельми морочній та страшній темниці, відтак послав до неї свого кувікулярія, кажучи: "Будь милосердна до себе, о жінко! Відклади оті чорні ризи й вибери чесне життя, щоб була із царицею в палаті. Коли ж ні, на завтрішній день, коли виведена будеш на допита, скажеш перед усіма істину: є ж бо тут рабиня твоя, котра тобі в очі готова діла твої зі Стефаном говорити. А коли ти втаїти щось захочеш, вона викриє; я ж суддя правдивий і є захисником правди, плоть твою на частини роздроблю і вчиню, аби пізнала, що може цар, а що Стефан. Коли ж послухаєш цієї поради і Стефанові блудні діла перед усіма відкриєш, численної від нас честі сподобишся". Те почувши, Анна тяжко зітхнула, просльозилася й рече: "Як хоче цар, хай так і чинить, я ж на праведного і преподобного не маю говорити беззаконня й брехати неправду — воля Господня хай буде!"

Назавтра, коли настав день, вийшов цар зі своєї палати, сів на видовищнім місці, зібралося й безліч людей, і повелів вивести із темниці цнотливу Анну всім на очі, голу, і купи палиць перед нею покласти, а псевдосвідка, рабиню її, поставити перед нею. Стала, отож, неповинна жінка перед очима всіх гола, у самий сором, як у ризу, одягнена. І коли спитали її про те наклепне діло, мовчала, наслідуючи Господа свого, Котрий не давав відповіді тим, що судили Його неправедно. Безсоромна ж її рабиня неправдиво засвідчила, що мовлене річ є істинна. Відтак примушувано блаженну Анну, щоб конечно виповіла, що Стефан грішив із нею. Вона ж, мов ягниця супроти того, що стриже її, буває безголоса, так само не розтулила вуст своїх. Розгнівався мучитель і, ярим оком на неї глянувши, назвав її блудницею, відтак повелів розтягти її на землі і палицями нещадно бити. Простягнена була від чотирьох сильних воїнів і бита полицями по хребту та по животі довгий час. Приймаючи такі рани, Анна нічого іншого не говорила, тільки: "Не пізнала чоловіка, про якого говориш, не пізнала! Господи помилуй!" — і бита була стільки, що ледве дух залишився у ній. Мучитель же, бачачи, що ніяк не зволяє вона виказати щось лихе на Стефана і вже ледве дише, встав із престолу й відійшов поспішно до палати, повний сорому. Анну ж повелів одвести в один монастир порожній, що був у місті, і там її зачинити, де й померла вона доброю смертю й перейшла до Господа.

Міркував цар безперестанку, в який спосіб уловити Стефана, щоб зміг його, ніби лиходія, ославити. Закликав, отож, одного милого собі юнака, на ймення Григорій, який вірно служив у палаті, і, зустрівшись із ним осібно, рече до нього: "Яку маєш любов до мене, о Григорію?" Відповів юнак: "Безмежну!" Рече ж цар: "Чи можеш заради тієї до мене любові на смерть дерзнути за мене?" Відповів юнак: "Щиро готовий померти за твоє здоров"я". Цар же радісно й любо поцілував його й мовить: "Це новий Ісаак". Тоді рече: "Не велю тобі вмерти за мене ані не хочу, щоб якось зле постраждав заради мене. Тільки одне учини: швидко піди на Авксентієву гору до такого собі Стефана, який недостойний будь-якого спомину, і вмоли його, хай постриже тебе в іночого чина і до своїх ченців хай тебе причислить. Коли ж це учинить, тоді до нас спішно повернися". Юнак старатливо обіцяв те вчинити і, наставлений бувши численними хитрими царськими словами, пішов на названу гору. Прийшов уночі і, ставши близько монастиря преподобного, почав зворушено волати: "Помилуйте мене, помилуйте, християни, які тут живете, помилуйте мене, що зблудив із дороги і не знаю, як пройти в цій пустелі, щоб не впасти в якусь прірву і в зуби звірячі". Стефан же, бувши милосердний та людинолюбний, покликав інока Марина й послав його забрати того, котрий блудить у пустелі, і завести до монастиря. Приведений був Григорій, припав до преподобного, просячи благословення. Преподобний збагнув, що не простий він, почав запитувати, хто він і звідкіля. Той-бо не потаїв, що від царського двору, й оповів, що через те покинув царську службу, бо цар зблудив із правдивого шляху і всі, що слідують за ним, упадають у погибель. "Я ж, — каже, — ледве отямився і прибіг, як бачиш, старатливо до ніг твоєї святині, щоб одягнув мене в ангельського образа, якого вельми бажаю. Молю, отож, тебе, чесний отче, щоб не відкинув мене як недостойного". Блаженний-бо старець відрікався прийняти його, щоб не було якоїсь напасті від царя. Він-бо всяко вістив, що не буде за нього нікому гніву царського і настоював старанним молінням, долягаючи святому, щоб причислив його до лику та образу своїх учнів, та й сказав: "Богу даси одвіт за душу мою, коли мене сьогодні не пострижеш". Преподобний же отець від тих слів зворушився, не збагнув улесності ворожої і сказав: "Оскільки бачу тебе, дитино, що прийшов з усією щирістю, не бажаю супроти заповіді Господньої чинити і тебе, що прийшов до нас, не прожену геть". І тоді навчив його словами корисними, зняв із нього мирську одежу й одяг його в новоначалля. та й повелів йому приготуватися до прийняття цілковитого іночого образу, в який одяг його третього дня. Відтак улесник той після прийняття іночого чину втік у місто до царя. Цар же, побачивши його в іночій одежі, радий був не тому, що чин іночий любив, а тому, що знайшов вину на Стефана, аби зло вдіяти йому за постриг слуги його.

Назавтра ж вийшов на глядалище народне, привів новостриженого інока і почав віщати людям, жаліючись на чин іночий, а найбільше на Стефана, котрий ученням своїм розбещує людей і зваблює. "Так і цього, — каже, — улюбленого мого слугу звабив". Народ же заволав: "Нехай убитий буде мерзький той звабник!" Тоді повелів цар із Григорія весь чин іночий стягти й на землю кинути. Коли це сталося, почали люди топтати те ангельське одіяння, лаючи іноцтво і ганьблячи його. По тому повелів принести води й омити Григорія, як від болота, від іночого чину, відтак одяг його у воїнський чин і шолома наклав на його голову, пошанувавши саном іпокома. Тоді послав багато воїнів на гору розорити Стефанового монастиря. Напали ж бо воїни, як вовки на стадо, розігнали всіх іноків і, запаливши монастиря із церквою, самого преподобного Стефана, по-розбійницькому із келії його витягши, повели із безчестям, докуками та ранами до Халкедонського пристанища: одні-бо немилостиво його тягли, другі палицями по хребту та голові били, треті очі йому запльовували і невимовні чинили капості. Привели до берега, посадили його в лодію і до монастиря Пилипового, який був у Хризополі, не вельми далеко від Візантії, відвезли обкладеного залізними веригами, під сторожею тримали. І пробув святий сімнадцять днів без їжі, бо хоча й посилали йому були від царя численні яства, одначе він нічого з того не приймав, назад їх відсилаючи.

У той час від царя та патріярха послано було до монастиря того начальних єретиків: Теодосія, єпископа Ефеського, Константина — Никомидійського, Наколія, Сисинія та Василія із згаданим Калістом та іншими хитромовниками, щоб провести словесного диспута щодо віри зі Стефаном і щоб перемогти його. Пішли-бо вони туди, поставили перед собою блаженного Стефана, окутого заліззям, який од ваготи заліза на собі ходити і стояти не міг, а поміж двох мужів провисав. Спершу-бо Теодосій, єпископ Ефеський, почав до нього говорити таке: "Яким промислом, о чоловіче, за єретиків нас береш, себе ж вище царів, патріярхів, єпископів і вище всіх інших християн ставиш? Чи ж ми всі заблудили й гинемо?" Святий же Стефан покірливим голосом каже: "Послухайте, що Божественне Писання говорить про Іллю — пророка, як відповідав Ахаву, цареві ізраїльському: "Не я тривожу Ізраїля, а тільки ти та дім твого батька", не я сум"ячу Церкву, але ті, що, переглянувши давніх святих отців передання, якісь нові догми до Церкви вносять. Адже сказав Василій Великий: "Усе, що здавна від святих отців передано, є достойне пошанування", — а новодокладене є вельми недоречне і немічне, як і ті догми про відкинення святих ікон, їх-бо не сини Католицької Церкви, але перелюбники склали, через що не безчасно прийшло мені на розум провістити пророче речення: "Земні царі зібралися разом із псевдопастирями та найманцями на Христа і на чесну ікону Його".