Той, що між святих, отець наш Петро, архиєпископ Олександрійський, у дитинстві своєму вихований був блаженною Теоною. Архиєпископом того ж міста Олександрії, і після нього на святительського престола виведений був у ті часи, коли від Диоклитіяна та Максиміяна, нечестивих царів римських, було люте й нестерпне гоніння на християн, коли мученикам Христовим вузи та темниці тісні були, кров же їхня всі вулиці, і міста, і поля обливала — в такі ото страшні часи, важких бід наповнені, й управляв Божою Церквою цей святий Петро у терпінні та несподіваних трудах, ученням же й образом мужності своєї, нездоланної у вірі, багатьох малодушних та боязких утвердив, од відступництва та падіння утримав і багатьох до мученичого вінця привів. Був вигнаний і сам за Христа і, ходячи в Тирі, та Фінікії, та Палестині, писанням утверджував вівці свої й укріпляв їх силою Духа Святого, — боявся-бо, щоб хтось не застрашився мук і не відпав од Христа, — вдень і вночі зводячи руки свої до Бога з молитвою за них. Повернувся ж знову в Олександрію, служив ув"язненим у темницях заради віри, їх же числом було шістсот і шістдесят, поміж них багато пресвітерів та клириків, і всі різними смертями вбиті були — на їхнє страждання, перетерплене до кінця, веселився Петро духом.
Коли пас він добре Христове стадо, постав вовк хижий в овечій одежі в Олександрії — єретик Арій, котрий почав сіяти бур"ян проклятого бісівського вчення посеред пшениці, гудячи Божество Господа нашого Ісуса Христа і тією огудою ушкоджуючи Божу Церкву. Пастир же добрий тому вовкові часто вуста затуляв, долаючи його в диспуті, караючи й кладучи заборону, щоб не розоряв доброго сповідання святої Тройці, подаючи непорочно Христовій Церкві. Але що пробував без виправлення другий Юда, раб і улесник, і злоба його богосупротивна не хотіла покоритися правді, то святий Петро огудника того прокляв і від Церкви відлучив, ніби відсік гнилого члена. Відігнаний був од Христового стада той вовк, ховався, як тьма перед світлом. "Бо кожен, хто робить лихе, — як пишеться, — ненавидить світло і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його", бо лукаві вони. І не смів той беззаконник приступити до такого невтомного пастиря, його ж ніяк улесливістю й хитроплетеними словами звабити не міг. А Церква свята в Олександрії росла і множилася, хоча й у люті часи те було; не могло-бо мучительство те перепинити й загородити дороги до Христа людям, котрі бажали спасіння, які не тільки свої маєтки, але й життя своє поклали, ідучи до Петрового вчення і до святого хрещення, покидаючи ідольське служіння.
Довідався про те нечестивий цар Максимин, котрий тоді володів усіма східними країнами й жив у Никомидії, що багато хто через учення цього святого Петра навертається від ідолів до Христа, — послав трибуна свого з воїнами схопити святого і зв"язаного привести до нього. Дійшли ж послані до міста Олександрії, знайшли святого Петра у церкві із безліччю вірних, який здійснював пам"ять всіх святих, і схопили його, наклавши на нього важкі кайдани. Було ж велике сум"яття й поговір великий у народі, одні за ним ридали, інші ж кричали: "Пощо пастиря нашого від нас забираєте?" І збіглася вся Олександрія, бажаючи душу свою покласти за вчителя свого, і волав народ на царя та посланників його. Трибун, бачачи людське збурення й велике сум"яття, повелів тримати святого в темниці, що була поблизу церкви, і написав до царя, звіщаючи все, що трапилося. Прочитав цар писання, розгнівався вельми і відписав до нього, повеліваючи, щоб відсік Петрову голову, учителя християнського, а всіх, хто противиться, аби мечем погубив. Прийняв трибун цареве писання і, дбаючи виконати повеління його, хотів вивести Петра на усічення. Але численний люд, котрий удень і вночі сидів біля дверей темниці, не давав вивести на смерть отця свого — була-бо незчисленна множність зібрана чоловіків та жінок, старих та молодих, іноків та інокинь, котрі не відступали від темниці, бувши прив"язані любов"ю до Божого архиєрея. Тож коли уздріли озброєних воїнів, котрі йшли до темниці, щоб вивести Петра, заволали всі однодушно, кажучи: "Спершу нас усіх побийте, коли маєте повеління від царя вашого, а по тому й отця нашого візьмете, ніколи не відступимо від нашого пастиря, ані не попустимо, аби якось зле мав постраждати учитель і лікар душ наших". Те почув трибун і, бачачи безліч народу, не захотів учиняти численного й великого кровопролиття, але, щоб виконати волю царську, намагався таємно відтяти Петрову голову.
Коли таке чинилося, довідався Арій, що архиєпископ, котрий відлучив його від святої соборної апостольської Церкви, сидить у вузах у темниці і має за Христа убитий бути, прийшов з улесним та лицемірним покаянням, сподіваючись після нього зійти на престола його і стати архиєпископом Олександрійському місту. Прийшов-бо, ніби прощення просячи і каючись у своїй блудній єресі, й умолив деяких пресвітерів, а найбільше Ахіллу та Олександра, щоб попросили за нього святого Петра, аби той вибачив йому зогрішення і прийняв його в церковне єднання. Бог же, Котрий доглядає всі ради сердечні, розуміючи здалека людські помисли, побачив лукаве Арієве серце, явився вночі до блаженного Петра і відкрив йому все прокляте лукавство того єретика й заповів не приймати його до святої Церкви. Назавтра численні із благовірних громадян із пресвітерами Ахіллою та Олександром зайшли до темниці й молили архиєпископа, до ніг йому припадаючи, щоб Арію простив і звільнив його від прокляття. Блаженний-бо Петро, плачучи й зітхаючи, відповів їм: "Не знаєте, улюблені, про кого просите мене, а просите про того, котрий терзає й терзатиме Христову Церкву. Знайте, що я всіх овець моїх люблю і не бажав би, аби котрась із них загинула; знову-таки про всіх молю Божу благостиню, щоб усім подав прощення гріхів та спасіння. Одначе Арія відкидаю, оскільки і від самого Бога є відкинутий, і від святої Церкви не так моїм, як Божим судом відлучений: не людині-бо, а Богові зогрішив, огуджуючи таїну Святої Тройці, яку херувими й серафими, зріти не сміючи, безперестанними голосами оспівують: "Свят, свят, свят Господь Саваот!" Сили ж небесні говорять: "Наповнь небо і землю славою Твоєю!" Єретик же безсоромний огудою своєю дерзає чинити розділення поміж Отцем, і Сином, і Святим Духом, то як же маю простити йому? На нього все живе гнівається за Творця свого — проклятий буде Арій у теперішньому і майбутньому віці". Коли це блаженний Петро прорік, усі, що молили його про Арія, упали біля ніг його і не дерзали більше долягати йому. Він-бо, узявши осібно Ахіллу та Олександра, пресвітерів, рече до них: "Я чоловік грішний є, але знаю, що Господь Бог закликав мене до мученичого вінця, і перед тим, як візьму кончину, повім вам, котрі є стовпами церковними, Божу таємницю, що її мені відкрив мій Господь цієї ночі. Ти, чесний Ахілло, після мене зійдеш на архиєпископського престола, а по тобі — цей достойний пресвітер Олександр, а щодо Арія не гадайте, що я немилосердний є і жорстокий до тих, хто зогрішає, бо гріх од немочі людської учинений, хоча б і найбільший був, одначе менший супроти злоби Арієвої. Тих, що грішать од немочі, зручніше прощати, того ж проклятого, про якого мене молите, як я можу простити, коли він виповнений унутрішньої улесності та огуди, від його серця витікає збурена ріка огуди на всемогутнього Сина Божого, бо створінням називає Того, Котрий є Творцем усіх видимих і невидимих, якого пророки, апостоли та євангелисти проповідували, — як же велите мені схилитися до моління вашого та помилувати Арія, котрий не захотів наказу мого послухати й отямитися, а що прокляв його, то не від себе те здійснив, але за зволенням Христа, Бога мого, Котрий мені цієї ночі явився. Коли молився я, як звичайно, тут раптово освітило мене велике світло й уздрів Господа мого Ісуса Христа в образі дванадцятилітнього юнака, Котрий мав лице, що сяяло більше сонця, аж годі було дивитися на невимовну славу лиця Його; був-бо одягнений у білого хітона, але розірваного згори аж донизу, його ж обома руками на грудях стискав, прикриваючи наготу свою. Коли ж побачив я це, напав на мене страх і жах, і з великою боязню молився я Йому та й сказав: "Хто Тобі, Спасе, ризу розідрав?" Господь же відповів мені: "Арій безумний розідрав її Мені, бо відділив од Мене людей моїх, Котрих Я здобув кров"ю Своєю. Але гляди, щоб не прийняв ти його у церковне спілкування: лукаве-бо й вороже мислить на Мене і людей моїх. І це хочуть молити тебе за нього, щоб простив йому. Ти ж не послухай їх і не прийми замість вівці у стадо вовка; заповідай Ахіллі та Олександру, що після тебе єпископами будуть, нехай не приймають його, але перед усіма хай прокленуть". Це ж бо звістив я вам, що мені було повелене, тож я чистий буду". Те сказавши, уклякнув і молився, і всі з ним молилися. Закінчивши молитву, рече: "Молітеся за мене, братіє!" Ті, що стояли поруч, помолилися і сказали: "Амінь!" Ахілла ж та Олександр, цілуючи руки його, плакали: сказав-бо їм, що більше не будуть його бачити. І звістили ті пресвітери людям усі слова, котрі блаженний Петро про Арія вирік, як і те, що заповідав їм, щоб не приймали Арія до святої Церкви як вовка і ворога Сину Божому.
По тому побачив святий Петро, що християнський люд, розпалений ревністю, перешкоджає царському посланникові вивести його із темниці на смерть і, боячись, щоб не постала якась бійка поміж християнами та посланими від царя воїнами і щоб не було великого кровопролиття, до того ж бажаючи від тіла розрішитися і перейти до Господа, зволив віддати себе таємно мучителям, аби зберегти людей від ушкодження і щоб швидше прийти до бажаного краю. Послав, отож, потай од народу одного вірного наближеного до нього раба до трибуна, кажучи: "Коли хочеш учинити догідне Максимину, прийди цієї ночі таємно до темниці і, прокопавши стіну, візьми мене й заверши повелене тобі царем". Так і сталося. Коли прийшла ніч, прибув трибун із воїнами, і підкопались під темницю таємно ззаду, щоб можна зайти одному чоловіку, бо годі було прийти до дверей темниці і відчинити їх, — безліч людей християнських сиділо там, стережучи. Була ж ніч вітряна й зимна, і ніхто із вірних не чув звуку від підкопування стіни.
Святий же Петро, учинивши на собі хресне знамення, сказав: "Ліпше мені одному померти, аніж усім людям загинути". І вийшов прокопом під стіною із темниці — ніхто-бо із вірних нічого не відав. Трибун же із воїнами здивувався такому зволенню святого на смерть і, взявши його, повів на те місце, де святий апостол Марко прийняв кінця мучення, — там відсікли чесну його голову. Була ж поблизу гробу святого Марка одна діва, яка в затворі жила для Бога; вона молилася тієї ночі, в яку святий Петро усічений був у голову, і почула голос, котрий говорив із небес: "Петро — начало апостолам, Петро ж — кінець мученикам олександрійським".
Коли ж настав день, довідалися люди, що пастир їхній таємно виведений із темниці і біля гробу святого Марка посічений, побігли із плачем та риданнями до святого того тіла і, взявши його, занесли до церкви. Приклали чесну голову його до тіла, посадили на престола його, тобто на горнім сідалищі, і то з такої причини.
Та ж бо цей святий архиєрей за життя свого в усі літа свого пастирства не сидів на престолі, але на підніжжі, коли був час, сідав і ніколи на ступені свого престолу не підіймався, до чого всі люди і клирики, обурюючись, не раз його примушували своїми мольбами, щоб таки сів на своєму престолі, однак він не зволяв ніяк. Якось після Божественної літургії скликав увесь свій клир та й рече їм: "Знайте, через віщо не сідаю на своєму престолі ані не виходжу на його ступені, — це через те, що коли наближаюся до престолу, бачу на ньому небесне світло і якусь Божу силу, котра там перебуває. Жахом, отож, охоплююсь і не дерзаю сісти, бачачи себе недостойним, отож сідаю на підніжжі та й то зі страхом. Це ж бо вам сказав, щоб не долягали мені більше". З тієї ото причини й посадили його люди після смерті мертвого на престола й волали, кажучи: "Моли про нас, святий угодниче Божий!" І по тому учинили йому чесне поховання, славлячи святу Тройцю — Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного Бога, Йому і від нас нехай буде честь і поклоніння тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.
Місяця листопада в 26-ий день
Христовий раб Алипій батьківщину мав місто Андріянополь у країні Пафлагонській. Вибрав його собі Господь ще з черева матірнього, бо, бувши вагітна і близька до пологів, його мати бачила вночі таке видіння: уявилося, що тримає в руках ягня вельми гарне, котре мало на своїх рогах дві запалені свічки, які ясно горіли. І коли народилося дитя, якась велика божественна світлість наповнила хоромину — це ж було знамення бажання, щоб світлі були чесноти його, бо має стати світлом світу. Після пологів заснула мати його і знову мала таке видіння: уявилося, що бачить усіх людей цього міста, котрі сходяться до хоромини її та й із псалмами й піснями оточують народжене дитя. Такі бачила видіння мати, складаючи їх у серці своєму й кажучи: "Ким має стати дитя оце?" Невдовзі помер чоловік її, і вдовувала у пощеннях та молитвах, не бажаючи іти за іншого заміж, але жила для Христа у чистоті, покладаючи себе з сином на промисел Того, Котрий є батьком сиротам та вдовицям. Вигодувавши хлопця, привела його, як Анна Самуїла, до церкви й віддала Богові на службу, доручивши його єпископу міста того, блаженному Теодору, котрий духом побачив у хлопцеві Божу благодать, полюбив його вельми і навчив Божественного Писання. Вийшов він у вік і став над інших премудрістю та розумом, люблений був Богом та людьми через добрий норов свій та великі чесноти; наповнений був Алипій Божого страху, смирення та покірливості, в юних своїх літах явив сивини премудрості і мав, як у старому віці, неосквернене життя. Через це поставлений церковним економом, рукоположений і дияконом, який непорочно служив Богові.
Невдовзі прийшло до нього бажання уосібненого й усамітненого життя, щоб, безмовно живучи, старанніше працювати на одного Бога і насолоджуватися ненастанним Його богомисленням. Розкрив ту серця свого раду блаженній матері своїй, яка уподібнилася Анні-пророчиці й не відходила від церкви, служачи день і ніч постом та молитвою, роздала-бо і все майно своє жебракам, уневістилася Христові та й дияконисою була поставлена. Отій боговгодній рабі Господній, а своїй матері, з"явив наміра свого Алипій святий: "Хочу, — каже, — піти у східну країну, бо чув, що там багато святих отців живуть у пустелі безмовно, і поселюся, отож, із ними, позираючи на боговгодне життя їхнє, маю з Божою поміччю наслідувати чесноти їхні. Ти ж, мати моя, молися за мене, щоб управляв Господь путь мою за Своєю святою волею і щоб догідне було Йому починання моє". Вона ж через розлуку із сином не посумувала нітрохи, звела руки свої горі й помолилася за нього старанно Богові, відтак благословила його й відпустила з миром. І пішов блаженний од міста Андріянополя. Ніхто, окрім матері, про те не відав; і подався, як олень до джерел водних, маючи серце своє розпалене Божественним бажанням. Довідався єпископ про відхід його, опечалився вельми, і всі клирики та мирські сумували, позбувшись такого доброго співмешканця, котрий образом чеснотливого і рівноангельського життя свого прикрашав Божу Церкву і велику вірним користь чинив, побуджуючи до подвига. Відтак єпископ послав усюди, шукаючи блаженного Алипія, і після багатьох днів знайшов його в Євхаїті у день празника святого мученика Теодора, і знову у свою вітчизну через моління і з погрозою зміг його повернути. Бог ліпше доглянув, щоб Пафлагонська країна не позбулася такого світильника свого, яким численні люди із тьми гріховної настановляються на світло боговгодного життя. Повернувся блаженний додому, сумував вельми, що перепинений був рух його й пересічено бажання його. Але Бог кожної утіхи утішив його одним божественним явленням: побачив-бо блаженний у видінні одного предивного мужа, більше, сказати б, ангела Божого, який сказав йому: "Не сумуй, Алипію, що повернений ти із бажаної дороги; добре знай, що там святе місце є, яке людина, люблячи Бога, вибере, щоб доброчесно й боговгодно жити". Таким видінням Алипій був утішений, перестав сумувати і, пробуваючи й далі в іночому житті, старанно творив подвига й служив Богові. Одначе неодмінне мав бажання, щоб жити усамітнено на безмовному місці, через це не раз виходив із келії й обходив довколишні гори, і поля, і ліси, шукаючи такого місця, і там побачив високу й гарну місцину, вільну від усякої суєти, й полюбив її. І приніс знаряддя для копання, викопав водне джерело, але не так копав мотикою, як вустами старанно до Бога молився, — вивів із землі воду нагору і, пішовши до єпископа, молив його, щоб повелів йому там жити й заснувати церкву. Єпископ же, хоча й не заборонив йому бажання його, одначе послав потай закидати джерело великим камінням і засипати землею — не бажав-бо, щоб блаясенний жив на тій горі, оскільки гора була висока і не зручна для підйому тим, котрі б хотіли до нього приходити, та й до міста вельми далеко, але доброзволив, щоб ближче до міста, на зручнішому місці поселився. Блаженний же Алипій, побачивши джерело своє закидане, покинув ту гору й шукав іншого собі місця, ходячи довкола міста.
Була перед містом одна пустеля, а в ній безліч давніх еллінських гробів, і жили там легіони нечистих духів — отож страшним було для всіх оте місце і ніхто не міг іти через нього через великі бісівські залякування. Блаженний же Алипій, бачачи, що всі люди уникають тієї пустелі, поселився там в одному еллінському гробівці. Був же на верхівці гробниці тієї камінний стовп і на ньому стояв ідол. Преподобний же розбив того ідола, як глиняну посудину, а на його місці поставив чесного хреста і там, не боячись страхань та нападів бісівських, почав жити, зброєю хресною і стрілами молитов своїх проганяючи звідтіля далеко бісівські поліси. Заснувши ж, побачив у видінні якихось двох чесних мужів, одягнених у єрейські ризи, і сказали вони йому: "Чому так довго примусив ти нас чекати себе тут, о чоловіче Божий? Коли ти є Алипій, поставлений од Бога, щоб це місце святити й примножити на ньому Боже славослів"я, то чини, не гаючись, що належить тобі чинити". Прокинувся зі сну преподобний, здивувався від слів бачених мужів і не міг збагнути, хто є ті мужі і що має чинити на тому місці, щоб міг примножити Боже славослів"я.
По тому його єпископові Теодору випала якась потреба йти до царя, і мав святий Алипій, як церковний клирик, іти разом зі своїм єпископом. Пішов-бо з ним, хоч і не хотів, чинячи волю архиєрея свого, і провів його аж до Халкедона. Хотів тут єпископ сісти на корабля, щоб морем до Царгорода пливти. Алипій же зайшов у якусь там церкву, що була поблизу моря, помолився в ній, сів та й задрімав. І тут явилася йому у видінні якась прекрасна дівиця, котра сяяла, ніби сонце, і сказала вона: "Вставай швидко, Алипію!" Він же, дивуючись із краси її, запитав: "Хто ти є, о пані, і пощо велиш мені швидко вставати?" Вона ж каже йому: "Я є Євфимія, Христова раба й мучениця, вставай-бо, і, коли хочеш, ходімо в батьківщину твою, вкупі і я з тобою піду і, Бог так хоче, буду тобі співподорожанка та помічниця". Коли так свята сказала, збудився Алипій і, не бачачи перед собою нікого, знайшов тільки серце своє, наповнене духовної радості. І пізнав, що хоче Бог, аби повернувся до свого безмов"я. Покинув, отож, єпископа, повернувсь у вітчизну свою, маючи співмандрівну собі невидимо поміч і молитви святої великомучениці Євфимії, — її-бо чудовне видіння й солодку бесіду в розумі своїм тримав і веселився духом. Прийшовши до Андріянополя на безмовне своє життя, намислив збудувати церкву в ім"я святої Євфимії. Не маючи на те коштів, не зібрав-бо ані золота, ані срібла, ані міді при поясі, але убогий тілом та духом був, слідуючи за збіднілим заради нас Господом, умолив знайомих своїх громадян та сусідів допомогти йому. Вони ж, збагнувши його бажання, старанно і щиро давали йому все, що потрібно, і невдовзі поміж еллінських гробниць, освятивши місце, заснував церкву святої мучениці Євфимії. Коли ж копали основи, явилися йому знову оті двоє вищеназваних мужів у єрейських ризах, із них один тримав у руках кадильницю і обкадив основи, показуючи, якою має бути церква, другий-бо співав: "Осанна цьому місцю!" Хто ж були ті мужі, ніяк не було відомо, але через деякий час знайдені були там мощі нетлінні й добропашні таких мужів, яких преподобний Алипій двократ бачив у видінні, і покладені були ті святі мощі, за повелінням святого, в тій-таки церкві.
Перед освяченням церкви бісівські легіони, бачачи, що старанням святого Алипія на тому місці, де було їхнє житло, має бути поселення святих і де були з"яви їхні і страхання, там починає бути Божа благодать, кинулися на келію святого і на новозбудовану церкву з великим криком та галасом, бажаючи скинути церкву з основ, а святого мужа звідтіля, застрашивши, відігнати. Горлали, отож, різними голосами і ярилися, мов розгнівані ратники чи роздрочені звірі. Але Христовий воїн відтак став на молитві і нею, як переможною зброєю, озброївся і раптово переміг неміцну бісівську силу — і втекли із соромом, як порох, вітром розметений. Коли ж було освячено церкву, почали приходити з міста люди на Боже славослів"я і слухати корисні повчання святого. По тому преподобний сильніше на невидимих ворогів озброївся, зійшов на стовпа, уподобившись святому Симеону, першому стовпнику, і став ніби на сторожі, здалеку доглядаючи бісівські ополчення, що надходили, і з ними міцно та мужньо дні та ночі боровся. Вони ж, хоча завжди бували від нього переможені, одначе покушалися знову нападати безсоромно на нього. Однієї ночі злобні духи камінням почали кидати у святого й поранили його сильно. Святий же, терплячи удари каміння, говорив до бісів: "Що вам до мене, о погибельні й людиноненависнії бісове? Чого марно обурюєтеся і всезлобно постаєте на рабів Божих? Дивіться, каміння, яке на мене кидаєте, буде свідчити про безсоромну дерзотність вашу і злобу перед Христом моїм у день другого пришестя Його. Аби знали: не дбаю я про каміння, яке ви на мене кидаєте, і кладу те за дитяче гралисько. Ось скидаю долі ті малі дошки, які є покровом над моєю головою, щоб зручніше приймати від вас удари каміння, і перетерплю те заради Господа мойого, як перетерпів святий першомученик Стефан, якого ви руками юдейськими забили, і з тими юдеями візьмете собі вогненну геєну". Вони ж, слова ці почувши і зрозумівши, що нездоланний страждалець заради Бога готовий усе терпіти, відбігли всяко від того місця. Те чуючи, деякі з людей, котрі йшли мимо тієї ночі, побачили й бісів, котрі втікали з того місця в різних подіб"ях і явно із риданнями стогнали та волали: "Алипій прогнав нас од житла нашого, куди-бо підемо, не маючи ніде місця?!" Преподобний же скинув зі стовпа малу покрівлю, що була над головою його, і стояв, маючи покровом небо, доблесно терплячи зиму, і спеку, й усі повітряні зміни, дощі й гради, сніг же, і лід, і мороз. І був самовільний мученик не в один час, а п"ятдесят і три літа так стояв на стовпі, стояв, ніби на хресті прибитий. Збиралося до нього безліч люду, чоловіків та жінок, старців із молодими послухати від нього корисних слів і зцілитися од недуг своїх душевних та тілесних. Інші й жити при ньому зволяли; через це звелів святий влаштувати два монастирі при своєму стовпі — чоловічий та жіночий, один — із одного боку стовпа, другий — із другого боку, сам же — посередині на стовпі стояв, як свічка на свічнику, обидва монастирі і вченням, і подіб"ям ангельського свого життя просвічуючи, й молитвами своїми захищаючи, і закони їм та устави іночого життя подаючи, також повеліваючи їм сторожко берегти себе від бісівських підступів, найбільше ж заповідаючи жінкам, щоб ніколи не бачили їх чоловічі очі. Жили ж у жіночому монастирі й мати блаженного Алипія із дочкою своєю, а його сестрою Марією та інші із доброродних жінок того міста, серед них були такі собі Євфимія та Єввула, котрі, покинувши добра свої, і дітей, і родичів, і друзів, і всю світу цього марноту та насолоди, в ангельський образ одяглися і самим ангелам життям своїм уподобилися.
Мати преподобного, бувши саном диякониса, хоча й по-іночому жила посеред інокинь, одначе в іночий чин не захотіла вдягтися, кажучи, що одне і те ж бути дияконисою, як інокинею. Молив її преподобний часто, щоб одяглася в іночого образа; вона ж його в тому не слухала, доки видінням одним не була покарана, — тоді молила сина свого, щоб їй таки бути одягненою в іночого образа. Побачила-бо якось у видінні прегарні палати і з них почула пресолодкий голос тих, що співають і славлять Бога. Хотіла-бо туди зайти, але якийсь чесний і світлоносний муж, котрий стеріг вхід до тих палат, заборонив, говорячи: "Не ввійдеш сюди, оскільки тут ликовствують Господні рабині, які Йому служили в іночому чині", ти ж не маєш подібної їхній одежі, тож не можеш сюди ввійти й приєднатися до їхніх веселощів". Ці слова почувши, мати святого присоромилася вельми і, прокинувшись зі сну, молила старанно свого сина, щоб була відтак одягнена в іночого образа, — тож була одягнена й подвійно почала подвига чинити, труди до трудів докаладаючи, і багато літ в іноцтві пробувала, добре догодила Богові і до Нього відійшла.
Син же її, преподобний отець Алипій, настільки був добровгодний Богові, що ще за життя свого бував просвічений небесним світлом: багато разів з"являвся над його головою пресвітлий стовп, ніби вогненний, що сягав до хмар і все те місто ояснював. Це бувало часто, іноді вдень, а іноді вночі, а найбільше вночі; коли громи та блискавки бували, тоді те небесне світло над святим вище стовпа його являлося. Це багато благовірних і тих, що свято жили, завжди сподоблялося бачити, іншії ж, яким траплялося бачити те звіддаля, гадали, що стовп святого природним вогнем згоряє. Достойні ж ясно дивилися на невимовну ту небесну славу — так Бог прославляв угодника Свого. Багато чудес учинив святий благодаттю Христовою: болящих ізцілював, бісів од людей проганяв, майбутнє прорікав. Перед кончиною своєю, за чотирнадцять літ, уражені були ноги його лютою виразкою, що не міг він ті літа стояти, але лежав на одному боці аж до відходу свого. І коли учні хотіли його перевернути на інший бік, він нікому цього не попускав, але терпів, як другий Йов, дякуючи Богові, — до Нього і пішов з веселощами. Після ж його смерті численні зцілення від святих мощів його подавалися болящим на славу Христа, Бога нашого, із Отцем і Святим Духом прославленим навіки. Амінь.
ebooksa