Автомобіль із запнутими шторами в ореолі незбагненної таємничості рушив до Пікаділлі, досі під уважними поглядами, досі торкаючись облич по обидва боки вулиці тим самим темним подихом благоговіння чи то до королеви, чи до принца, а чи до прем’єр-міністра, ніхто не знав. Тільки троє людей і лише на кілька секунд побачили те обличчя. Навіть стать тепер викликала суперечки. Зате не було найменшого сумніву, що там сиділа якась величність, і та величність, захована за шторками, прямувала по Бонд-стріт на відстані витягнутої руки від звичайних людей, яким уперше й востаннє пощастило стояти поруч зі славою Англії, тривким символом держави, який обов’язково впізнають допитливі дослідники старожитностей, пересіваючи руїни часу, коли Лондон поросте травою, коли всі ті, хто сьогодні, в оцю середу, цієї вранішньої пори, так квапляться тротуарами, стануть кістками, іноді з обручками у товщі пороху й золотими коронками на нечисленних зогнилих зубах. Обличчя в автомобілі навіть тоді впізнають.
Мабуть, це королева, думала місіс Делловей, виходячи з крамниці Малберрі з квітами; сама королева. І на мить вона набула надзвичайно гідного вигляду, стоячи на осонні біля квіткового магазину, поки повз неї повільно проїжджав автомобіль із запнутими шторками. Це королева їде до одного зі шпиталів; це королева їде на відкриття доброчинного розпродажу, думала Клариса.
Тиснява для такої вранішньої пори виявилася просто неймовірною. «Лордз», «Аскот», «Герлінґем»[8], що це було? Вона дивувалася, чому дорогу перекрили. Британці середнього класу, які сиділи до неї боком на другому поверсі автобусів з пакунками і парасолями, так, навіть у хутрі, і це в таку спеку, видавалися Кларисі сміховинними, немислимими; і саму королеву затримували; сама королева не мала змоги проїхати. Клариса застрягла з одного боку Брук-стріт; сер Джон Бакгерст, старий суддя, — з іншого, а той автомобіль опинився між ними (сер Джон уже давно встановлював закон, йому сподобалася гарно одягнена жінка), аж тут шофер, трохи нахилившись, сказав чи показав щось поліцейському, який одразу віддав йому честь, підніс руку, смикнув головою і спрямував автобус убік, давши проїхати автомобілю. Повільно й дуже тихо авто рушило далі.
Клариса здогадалася, Клариса точно знала; у руці водія вона побачила щось біле, чарівне, кругле, якийсь диск з відтисненим іменем — королеви, принца Валлійського, прем’єр-міністра? — що силою власного блиску пропалював собі шлях (Клариса бачила, як автомобіль зменшувався і врешті зник), аби сяяти серед канделябрів, мерехтливих зірок, дубового листя на випнутих грудях Г’ю Вітбреда і всіх його колег, джентльменів Англії, які цього вечора перебуватимуть у Букінгемському палаці. А Клариса також влаштовує прийом. Вона трохи напружилася; і стоятиме вгорі на сходах, зустрічатиме гостей.
Авто поїхало, але залишило по собі легенькі брижі, що пробігли крамницями з рукавичками й капелюшками, кравецькими майстернями обабіч Бонд-стріт. Упродовж тридцяти секунд всі голови дивилися в один бік — у вікно.
Вибираючи пару рукавичок — до ліктів чи вище; лимонні чи блідо-сірі? — усі леді раптом завмерли; а коли прийняли рішення, то щось уже відбулося. Настільки незначне в кожному окремому випадку, що жодний фізичний прилад, навіть здатний відчути найменші підземні поштовхи в Китаї, не зміг би вловити цих коливань; але загалом вельми значне й емоційне, бо в усіх крамницях капелюшків, у кравецьких майстернях незнайомці подивилися одне одному у вічі й подумали про загиблих, про прапор, про Велику Британію. У пивничці в глухому завулку виходець із колонії згадав лихим словом Віндзорів, виникла суперечка, розбилися пивні кухлі, зчинився галас і полинув через дорогу ген до дівчат, які купували собі на весілля білизну з білою мережкою. Тож поверхневе хвилювання, залишене автомобілем, опісля проникало дуже глибоко.
Проїхавши через Пікаділлі, авто повернуло на Сент-Джеймс-стріт. Високі чоловіки, чоловіки міцної статури, чоловіки у фраках і в білих краватках, чоловіки з гладко зачесаним назад волоссям, які з не відразу зрозумілих причин стояли в еркері «Бруксиз»[9], тримали руки позаду хвостів своїх фраків і дивилися на вулицю, аж раптом на півсвідомому рівні збагнули: повз них проїжджає шляхетна величність, і блідий відсвіт безсмертя впав на них так само, як і на Кларису Делловей. Одразу стали вони ще ставнішими й стрункішими, опустили руки по швах і, здавалося, були готовими за потреби прислужитися своєму монарху — кинутися на жерла гармат, як це колись робили їхні предки. Білі бюсти й столики вглибині з числами «Тетлера»[10] і з пляшками содової, здається, одностайно підтримували їхні дії; наче бачили хвилювання хлібів і обшири поміщицьких маєтків Англії, а ще відбивали тихе шерхотіння коліс автомобіля так само, як стіни акустичного склепіння відбивають поодинокий голос, що потім звучить потугою всього собору. Закутана в шаль Моллі Претт із квітами на тротуарі побажала любому хлопчику всього найкращого (це ж бо точно був принц Валлійський) і навіть кинула б на Сент-Джеймс-стріт букет троянд, вартістю з кухоль пива, просто так, знічев’я, а також із презирства до бідності, якби не вираз констебля, що був не в захваті від вірнопідданого пориву старої ірландки. Віддали честь вартові Сент-Джеймського палацу; поліцейський біля палацу королеви Александри поглянув у їхній бік навіть дуже схвально.
Тим часом невелика юрба зібралася біля воріт Букінгемського палацу. Біднота чекала апатично, проте впевнено, геть усі; дивилися на сам палац із прапором, що майорів, на меморіал Вікторії[11], що величаво здіймався на пагорбі, захоплювалися його уступами й каскадами, його пеларгонією; звертали увагу то на один автомобіль, що проїжджав Меллом, то на інший[12], але даремно витративши забагато емоцій на простолюд за кермом, спохоплювались не марнувати їх більше на перший-ліпший автомобіль; і безперервно накопичували у своїх венах чутки, і викликали трепет у своєму тілі при думці, що хтось із королівської родини таки кине на них погляд, може, королева, коли киватиме їм головою, або ж принц, коли махатиме рукою; при думці про дароване королям небесне життя, про конюхів і низькі реверанси, про старовинний ляльковий будиночок королеви, про те, що принцеса Мері одружилася з англійцем, а принц, — ах, сам принц! — кажуть, він геть викапаний старий король Едвард, навіть трохи стрункіший. Принц жив у Сент-Джеймському палаці, тому міг запросто вранці приїхати до матері.
Так казала Сара Блечлі з дитям на руках, хитаючи ногою вгору-вниз, наче була коло своєї камінної решітки в Пімліко, але не спускала очей з Мелла, водночас Емілі Коутс полинула за вікна палацу й думала про покоївок, безліч покоївок, про спальні, безліч спалень. До них приєднався вже літній джентльмен із шотландським тер’єром, чоловік без якогось конкретного роду занять, тому натовп побільшав. Маленький містер Боулі, який мав апартаменти в Олбані[13], справляв враження чоловічка, запечатаного від зовнішнього світу сургучем, але в таких випадках він ураз розпечатувався і ставав сентиментальним, і то дуже недоречно — бідні жінки, гарненькі дітки, сироти, вдовиці, війна, ох-ох, і на очі наверталися йому сльози. Легенький вітерець обдав теплом Мелл, тонкі дерева, бронзові пам’ятники й торкнувся прапора, що майорів у британських грудях містера Боулі, тож він одразу зняв капелюха, щойно автомобіль повернув на Мелл, і тримав його високо, поки автомобіль зближувався; дозволив бідним матерям з Пімліко притулитися до себе і стояв дуже прямо. Автомобіль уже був недалечко.
Раптом місіс Коутс задерла голову. У вуха натовпу зловісно всвердлювалося торохтіння аероплана. Ось він летить понад деревами, залишаючи позад себе білу смугу диму, що звивається і клубиться, ніби збирається щось написати! Літерами в небі! Геть усі позадирали голови.
Аероплан упав донизу, шуганув угору, зробив петлю, ширяв, падав, підіймався, і що б він не робив, куди б він не летів, позаду тріпотів густий хвилястий хвіст білого диму, що кучерявився і поставав у небі вінками літер. Але яких літер? Здається, «І»? Тоді «Р», а тоді «С»? Лише на хвильку вони зависали в повітрі; відтак пливли, розходилися, зникали в небі; аероплан мчав далі і вже на свіжому шматку неба починав писати «К», «Е» і, здається, «И»?
— Ґлаксо[14],— сказала місіс Коутс напруженим благоговійним голосом, дивлячись просто в синяву, а її немовля, яке тихенько біліло на руках, також дивилося просто в синяву.
— Крімо, — пробурмотіла місіс Блечлі, немов та сновида.
Тримаючи нерухомо капелюх у витягнутій руці, містер Боулі дивився просто в синяву. По всьому Меллу люди стояли й вдивлялися в небо. Вони витріщилися — і світ неначе завмер, і саме цієї миті небо перетнули чайки, спочатку чайка-ватажок, а тоді ще одна, і серед цієї неймовірної тиші, серед цієї блідості, серед цієї чистоти вдарив одинадцять разів годинник: дзвін полинув у височінь і розтанув ген-ген там, біля чайок.
Аероплан крутився, ширяв, а то й кидався донизу, та робив усе легко й вільно, немов ковзаняр…
— Це ж бо Е, — сказала місіс Блечлі… або танцюрист…
— Це іриска, — проказав стиха містер Боулі (автомобіль заїхав у ворота, і ніхто навіть не поглянув туди)…
Зі шлейфом диму позаду полетів аероплан далеко-далеко, тож дим уже розходився й збирався білою облямівкою навколо розкиданих хмаринок.
Усе, нема, сховався за хмарами. Жодного звуку. Хмари, до яких прилучилися літери «І», «Р» чи «И», вільно пливли собі, наче виконували якесь надзвичайно важливе завдання, переходячи із заходу на схід, але яке сáме завдання, ніхто ніколи так і не дізнається, бо воно ж на те й надзвичайно важливе завдання. Відтак раптом, немов потяг вийшов із тунелю, з-над хмар випірнув аероплан, і знову торохтіння просвердлювало вуха на Меллі, у Ґрін-парку, на Пікаділлі, на Ріджентс-стріт, у Ріджентс-парку — позаду вихорилася смуга диму, літак падав, а тоді злітав догори й писав літеру за літерою — але яке слово він писав?
Лукреція Воррен-Сміт, сидячи біля чоловіка на Широкій алеї, поглянула вгору.
ebooksa