Місіс Делловей

— Ну, дивись, — благала вона. Але на що там дивитися? Кілька овечок. І все.

— А де станція метро «Ріджентс-парк»? Чи не підкажете, як дістатися до станції метро «Ріджентс-парк»? — питала Мейзі Джонсон. Тільки позавчора приїхала з Единбурга.

— Не сюди, он — туди! — пояснила Реція, відтиснувши її набік, аби не побачила Септімуса.

Обоє якісь дивні, подумала Мейзі Джонсон. Та й усе тут дивне. Уперше в Лондоні; приїхала стати на службу до дядька на Ліденголл-стріт, ішла вранці через Ріджентс-парк, аж тут ці двоє таки добряче її налякали: молода жінка, мабуть, іноземка, а чоловік — геть ніякий; тож навіть на схилі віку в її пам’яті раптом зрине, як одного погожого літнього ранку п’ятдесят років тому вона йшла Ріджентс-парком. Мала тільки дев’ятнадцять років, нарешті вирвалася до Лондона, але ж здивували її ці двоє, у яких запитала дорогу, як ця дівчина аж підскочила і як відтрутила її рукою, а чоловік — був геть сам не свій; мабуть, посварилися, мабуть, надумали розлучитися; щось з ними було не теє, це вже напевно; і тепер (вона повернула на Широку алею) усі ці камінні чаші, охайні квіти, дідусі й бабусі, каліки переважно в кріслах на колесах після Единбурга видавалися дуже дивними. І Мейзі Джонсон, приєднавшись до виголубленого вітром товариства, що повільно походжало й неясно поглядало — чистилися на гіллі білочки, фонтанами пурхали горобці в пошуках крихт хліба, переймалися загорожею й одне одним собаки, а м’яке тепле повітря овівало їх і надавало уважному, нездивованому погляду, яким вони дивилися на світ, чогось ексцентричного й заспокійливого, — тому Мейзі Джонсон, певна річ, мало не крикнула «ой!» (бо той молодий чоловік на стільці таки її добре налякав, там точно у них було щось не так).

Жах! Жах! — хотілося їй закричати. (Вона поїхала від батьків, а вони про таке застерігали.)

І нащо вона поїхала? Плакала, вхопившись за прутик залізної огорожі.

Ця дівчина, думала місіс Демпстер (збирала скоринки хліба для білочок і часто обідала в Ріджентс-парку), видно, ще нічогісінько не знає про життя, справді, ліпше бути трохи відважнішою, трохи повільнішою, та й загалом бути трохи поміркованішою у своїх життєвих очікуваннях. Персі пив. Усе ж ліпше мати сина, думала місіс Демпстер. Нелегко в неї склалося життя, тож мимохіть підсміювалась із таких дівчат. Ти вийдеш заміж, бо досить гарна з виду, думала місіс Демпстер. От, вийдеш заміж, думала собі, тоді й дізнаєшся. Варитимеш їсти, ну, і таке інше. А в кожного чоловіка своя натура. Якби знала, що таке мене чекає, то чи й погодилася б вийти за нього, думала місіс Демпстер, і їй дуже хотілося шепнути якесь слово Мейзі Джонсон на вухо, відчути на своєму поморщеному старечому обличчі її поцілунок; хотіла, аби її пошкодували. Бо мала я несолодке життя, думала місіс Демпстер. Чого тільки воно не відняло? І гарне личко, і тонкий стан, і ноги також. (Підібрала під спідницю ґулясті недомірки.)

Гарне личко, думала вона гірко. Усе це пусте, дорогенька. Насправді, найголовніше мати що їсти й пити, жити в шлюбі; погані дні, хороші дні, тут уже не до гарного личка; а скажу тобі ще й таке; Керрі Демпстер не помінялася б своєю долею із жодною жінкою у всьому Кенті! Але благала, аби її пошкодували. Пошкодували за втрачене біле личко. Аби її пошкодувала Мейзі Джонсон, яка стояла біля клумб із гіацинтами.

Ага, аероплан! Хіба ж місіс Демпстер не хотілося побачити далекі краї? Мала племінника, місіонера. Аероплан ширяв і зникав. У Марґіті[15] вона завжди запливала далеко, ну, не так, аби зовсім не було видно берега, проте вона не терпіла жінок, які боялися води. А він, знай собі, здіймався й падав. У ній усе аж переверталося. Знову вгору. На його борту — хороший хлопець, місіс Демпстер уже готова була битися об заклад, далі й далі відлітав він, ще далі — і ось він тане, ще далі — й аероплана вже не видно; ширяв над Гринвічем, над усіма тамтешніми щоглами; над невеличким островом сірих церков — собором святого Павла й іншими, де з обох боків Лондона розкинулися поля і розляглися темно-бурі ліси, де меткі дрозди стрибають зухвало й поглядають швидко, хап слимака — й об камінь: раз, другий, третій.

Усе далі й далі поривався аероплан, аж поки не став яскравою іскоркою, прагненням, згустком, символом (як здавалося містеру Бентлі, що енергійно підстригав газон у Гринвічі) людської душі, її рішучості, думав містер Бентлі, обходячи кедр, вийти поза межі тіла, поза межі свого будинку за допомогою думки — Айнштайн, гіпотези, математика, теорія Менделя, — далі летів аероплан.

І поки жалюгідний, непоказного виду чоловік зі шкіряною валізою стояв на сходинках собору святого Павла й вагався, бо всередині його чекали пахощі, теплий прийом, гробниці та стяги, що звисали над ними, — знаки перемог не над арміями, розмірковував він, але над прикрим духом правдивості, пошуки якого спричинилися до його теперішнього плачевного стану, і навіть більше, собор пропонував товариство, запрошував стати членом суспільства, до якого належали великі люди, заради нього помирали мученики; чому б не увійти, думав він, чому б не покласти цю набиту книжечками шкіряну валізку біля вівтаря, біля хреста — символу того, що здійнялося поза межі пошуків, поза межі запитань і збивання докупи слів, того, що стало духом, безтілесним, примарним — чому б не увійти? — думав він, і поки він вагався, аероплан пролетів над Ладґейт-серкес.

Дивно — довкола тиша. Ніякого звуку понад гулом вуличного руху. Здавалося, якийсь некерований аероплан летить навмання. І ось він уже підіймався вище й вище, прямовисно вгору, ніби в якомусь самовідданому пориві, у захваті, а ззаду йшов густий дим і петлями виводив «І», «Р», «И».

— А на що це вони там усі дивляться? — запитала Клариса Делловей у покоївки, яка відчинила двері.

У залі повіяло холодом склепу. Місіс Делловей піднесла до очей руку, а щойно Люсі зачинила двері й пошелестіла спідницями, відчула себе монахинею, яка зреклася світу, у звичній рясі і з потребою ревного служіння. На кухні насвистувала кухарка. Доносився стукіт друкарської машинки. Це було її життям, і, схиливши голову над столиком у залі, вона підкорилася його впливові, відчула вдоволення й очищення, кажучи собі, коли брала записник із телефонними повідомленнями, що ось такі миті і є бруньками на дереві життя або ж квітами темряви (неначе чудова троянда тільки для її очей розцвіла); ні, жодної миті вона не вірила в Бога, а втім, думала вона, беручи записник, кожен мусить платити вдячністю слугам, аякже, і собакам, і канаркам, а найбільше Річарду, її чоловікові — підмурівку всього: веселих звуків, зелених відблисків, навіть кухарчиного насвистування (місіс Вокер була ірландкою і, бувало, насвистувала цілісінькими днями); кожен мусить платити зі свого таємного сховку чудових миттєвостей, думала вона, беручи записник, коли ж Люсі, стоячи біля неї, спробувала пояснити:

— Містер Делловей, прошу пані…

Клариса прочитала в телефонному записнику: «Леді Брутн хоче знати, чи містер Делловей зможе прийти до неї на ланч».

— Містер Делловей, прошу пані, сказав мені передати вам, що не обідатиме вдома.

— Ой леле! — мовила Клариса, і Люсі, здається, розділила її розчарування (але не муку), відчула ту згоду між ними, зрозуміла натяк, подумала, яка то панська любов, і підсолодила власне майбутнє спокоєм, а тоді, взявши парасольку місіс Делловей, немов священний меч, зронений Богинею після славної звитяги на полі битви, поклала її на підставку.

— Вже не бійся, — сказала Клариса. Вже не бійся влітку спеки; бо потрясіння від того, що леді Брутн запросила Річарда на ланч без неї, змусило її в ту ж мить затремтіти, як тремтить рослина на дні річки, відчувши плюскіт весла, так вона здригнулась, так затремтіла.

Мілісент Брутн, про чиї ланчі ходили легенди, не схотіла її запросити. Жодні вульгарні ревнощі не розлучать їх із Річардом. Вона боялася самого часу і читала на обличчі леді Брутн, ніби на циферблаті, витесаному з безжального каменю, що життя спливає, щороку від нього відсікається по скибці, а його залишок втрачає здатність розтягуватись і вбирати барви, смаки й звуки буття, як це бувало замолоду, коли вона, увійшовши, наповнювала собою кімнату, і часто почувалась так, наче стоїть, якусь мить завагавшись, на порозі своєї вітальні в неймовірній напрузі, ніби нирець перед тим, як пірнути у воду, коли море під ним темніє і світліє, а хвилі погрожують бурею, та наразі ніжно котяться баранцями, тануть і обсипають водорості перлами бризок.