— Думаєте, вони можуть вам зашкодити?
— Я не знаю, що в них.
— Ви не вірите, що це просто заспокійливе.
— А я маю вам довіряти? — Вона йому не довіряла, і те, що він сказав далі, пояснювало, чому саме.
— Нам усе ще потрібна сто четверта для мосту. — Сухий смішок. Міст, die Brücke, його улюблена назва експерименту, в якому на широкій вибірці домогосподарок з передмістя він допомагав приватній лікарні досліджувати ефекти ЛСД-25, мескаліну, псилоцибіну[21] та споріднених наркотиків. Внутрішній міст. — Коли вас можна буде внести у наш розклад?
— Ні, — сказала вона, — вибирайте з півмільйона інших. Зараз третя ранку.
— Ви нам потрібні. — У повітрі над її ліжком утворився — вона його так і бачила — добре відомий портрет Дядька[22], що розвішаний у всіх наших поштових відділеннях, його очі хворобливо вилискують, його запалі жовті щоки густо нарум’янені, його палець вказує їй межи очі. Ти мені потрібна. Вона ніколи не запитувала доктора Гілеріуса навіщо, боячись усього того, що може почути у відповідь.
— У мене вже й без наркотиків зараз галюцинація.
— Не описуйте її, — квапливо сказав він. — Гаразд. Чи не хочете ви поговорити ще про щось?
— Хіба це я вам дзвоню?
— Думаю, що так, — сказав він, — у мене таке відчуття. Це не телепатія. Та взаєморозуміння з пацієнтом — то іноді курйозна штука.
— Тільки не тепер. — Вона поклала слухавку. І потім не змогла заснути. І провалитися їй крізь землю, якщо вживатиме видані ним піґулки. Буквально провалитися. Вона йому так і сказала, що не хоче ні на що підсідати.
— І що, — знизав він плечима, — хіба ви не підсіли на мене? Тоді можете бути вільні. Ви вилікувані.
Вона не пішла. Не тому, що цей мозкоправ мав над нею якусь темну владу. А тому, що простіше було лишитися. Хто знає, коли вона вилікується? Тільки не він — він сам це визнавав.
— Піґулки бувають різні, — виправдовувалася вона. Гілеріус лише продовжував корчити гримаси. У нього було повно подібних дивовижних відхилень. Його теорія полягала в тому, що обличчя теж можна застосовувати так само, як пляму Роршаха[23], яка спонукає до розповіді, чи як малюнки ТАТ[24], що спонукають сказати у відповідь потрібне слово. Чом би й ні? Він стверджував, що якось за допомогою свого номера 37 вилікував випадок істеричної сліпоти. Це була «Фу Манчу[25]» (одна з-поміж багатьох гримас, що, наче німецькі симфонії, мали номер і назву) — кутики очей підняті догори за допомогою вказівних пальців, відтягнуті середніми пальцями ніздрі, широко розтягнений мізинцями рот і висолоплений язик. У виконанні Гілеріуса це справді бентежило. І справді, коли галюцинація Едіпи у вигляді Дядька Сема потьмяніла, її місце посіла гримаса «Фу Манчу» і вже лишалася з нею аж до світанку. Тож у неї не було жодного бажання зустрічатися з Розманом.
Але у Розмана також була безсонна ніч, що минула у розмірковуваннях про телепрограму з Перрі Мейсоном[26], яку показували ввечері напередодні та яку любила його дружина, а у самого ж Розмана до неї було двоїсте ставлення, оскільки він прагнув бути таким самим успішним адвокатом, як Перрі Мейсон, але через те, що це було неможливо, водночас хотів знищити Перрі Мейсона, накопавши на нього компромат. Едіпа заявилася трохи неочікувано, заскочивши свого перевіреного сімейного адвоката зненацька, коли той з винуватою квапливістю запихав у шухляду столу стос різних за кольором і розміром документів. Вона знала, що то була чернетка «Професія проти Перрі Мейсона. Не такі вже й гіпотетичні обвинувачення», розпочата ще тоді, коли ТВ-шоу вперше вийшло в ефір.
— Не пригадую, щоб коли бачила вас з винуватим виглядом, — сказала Едіпа. Вони часто їздили машиною до однієї групи колективної терапії у компанії з фотографом із Пало-Альто[27], який вважав себе волейбольним м’ячем. — Це гарний знак, хіба ні?
— Ви могли бути шпигуном Перрі Мейсона, — сказав Розман. Трохи поміркувавши, він додав: — Ха, ха.
— Ха, ха, — сказала Едіпа у відповідь. Вони перезирнулися. — Мені треба виконувати заповіт, — сказала вона.
— Ну, тоді вперед, — сказав Розман, — я вас не затримую.
ebooksa