Виголошення лоту 49

Виголосивши лот 49

або

Як буде ТРП українською

(післямова перекладача)

ТРП, або Томас Раґлз Пінчон (1937) — культовий американський письменник. Автор восьми романів, збірки оповідань і низки нарисів. Лауреат Фолкнерівської (1963) та Національної книжкової (1973) премій, останньої — за свій найвідоміший роман «Райдуга гравітації» («Gravity’s Rainbow»). Як не прикро констатувати, але досі українською переклали лише його новели «Ентропія» («Вікно в світ», 1999, № 5) та «Смерть і милість у Відні» («Всесвіт», 2015, № 11–12). Одна з основних причин такої «обійденості» Пінчона в українському контексті — гучна слава автора як одного з найскладніших прозаїків сучасності, постмодерніста в найгіршому значенні цього слова. А ще той факт, що письменник — відлюдник, хоч і не такий, яким був Селінджер (в американців навіть є прислів’я: «Селінджер ховається, Пінчон тікає»), також додає неоднозначності у ставленні до нього: Томас Пінчон за все життя поки не дав жодного інтерв’ю, на вручення премій особисто не з’являється, старанно приховує будь-яку особисту інформацію (хоча фанати та журналісти таки дещо розкопали), а його фотографій взагалі існує менше десяти, та й то найновішим — уже кілька десятків років. А ще він — один з небагатьох американських авторів, які з’явились у культовому мультсеріалі «Сімпсони» (в інших серіях товариство йому склали Джонатан Франзен, Майкл Шейбон, Ніл Ґейман, Том Вульф, Ґор Видал, Девід Фостер Воллес (посмертно) і Стівен Кінґ). Однак і тут ТРП, озвучивши свого персонажа, лишився «чесним із собою»: гуляє з пакетом на голові, де намальований знак питання.

Уся ця «втаємниченість» лишає нас наодинці з його досить специфічними текстами, які він, за винятком передмови до збірки «Відсталий учень» («Slow Learner», 1984), практично не коментує. Однак, як на мене, складність прози Пінчона — це перебільшення, легенда, адже за наявності досить гарних допоміжних коментарів і навичок уважного читання (радше навіть перечитування) його твори не видаються аж настільки «темними», «нечитабельними» чи розрахованими винятково на занудних інтелектуалів. Якщо порівняти його, скажімо, із деякими текстами сучасного американського «загубленого генія постмодернізму» Джозефа Макелроя, то Пінчон видаватиметься хоч і не простим, але принаймні таким, якого можна, доклавши певних зусиль, зрозуміти.

Певна річ, можна було б дати розгорнуті й докладні примітки до цього видання, прояснити абсолютно всі віднайдені дослідниками нюанси та натяки, і тоді книжка збільшилась би в обсязі десь утричі, та разом з тим повністю зникне насолода відшукування тих ідей самим читачем. А ТРП їх, повірте перекладачеві на слово, закодував безліч. І, власне, не треба забувати, що, за американською традицією, до художньої літератури (хіба що це не якесь спеціалізоване наукове видання) не подають жодних приміток, тож тамтешні читачі якось-то змушені обходитись навіть без усього того, що є у вас зараз.

Зважаючи на це, у примітках до роману подано лише найголовніші реалії, з’ясовано абревіатури й іншомовні слова-вирази. А цей супровідний есей покликаний накреслити лише декілька важливих контрапунктів та інтерпретацій, які допоможуть зорієнтуватися не так у смислах твору, як вказати шлях, де ті смисли віднайти. Маю сподівання на допитливого читача, який зможе відшукати значно більше, аби бажання було. Адже Пінчон — автор для тих, хто любить розгадувати загадки, читати між рядків і знає, що таке «алюзія». Зрештою, як сказано в романі: «Якщо знаєш, що це означає, знаєш, де дізнатися більше».

На перший погляд, фабула твору — нескладна та лінійна. Головна героїня — пересічна 28-річна домогосподарка з чудернацьким (як те часто буває в автора) ім’ям Едіпа нудьгується в подружньому житті, відвідує рекламні заходи та із задоволенням згадує свого екс-коханця, магната нерухомості Пірса Інверариті, аж раптом опиняючись (за влучним визначенням Едвіна Тернера, «полишаючи вежу заради лабіринту») у ролі детектива-переслідувача таємниці, пов’язаної із життям і смертю своєї колишньої пристрасті, а можливо — і з усією Америкою. Проте що ж змушує американців щороку купувати 15–20 тисяч примірників «Виголошення лоту 49», а критиків спонукає знов і знову повертатися до нього? Відомо, між іншим, що впродовж 1970–2015 років (подає дослідник Джеффрі Сіверз) про цей роман написали понад 330 статей, монографій і дисертацій — значно більше, ніж, наприклад, про «Лоліту» Набокова.

Із тексту стає зрозумілим, що сюжетні події відбуваються 1964 року, а Едіпа Маас — одноліток самого автора. Важливо, що добу Пінчон завжди відтворює з надмірною деталізацією та водночас з іронічним змішуванням реального й уявного, історичного та квазіісторичного. Найбільше його цікавить XX століття, а три його романи навіть об’єднують у своєрідну «каліфорнійську трилогію»:

— «Виголошення лоту 49» («The Crying of Lot 49», 1966) — 60-ті роки;

— «Внутрішня вада» («Inherent Vice», 2009) — 70-ті;

— «Винокрай» («Vineland», 1990) — 80-ті (і частково 60-ті).

Особливість стилю Пінчона полягає в тому, що, послуговуючись провідними символами доби та значущими деталями, він описує всю складність епохи з притаманним йому сарказмом, і до того ж так, що найважливіше залишається в підтексті. Певно, тільки специфічний гумор і ще, може, дурнуваті пісеньки, яких удосталь розкидано в усій його прозі, якось допомагають проковтнути гірку піґулку з невтішними думками письменника щодо Америки та світу.

Позірна хаотичність твору, багатоперсонажність (доволі відносна, порівняно з іншими його романами) і деяка сумбурність оповіді (чому ще «сприяє» особливий авторський синтаксис), що нібито нічим не закінчується, насправді має створити враження повноти життя, зробити описуване правдоподібним, оскільки буття постає у нашій свідомості саме таким: невпорядкованим, багатовимірним та, якщо вдуматися, доволі абсурдним, адже воно для нас нічим не закінчується, бо, за давнім прислів’ям, коли ми є — смерті нема, коли нас нема — смерть є. Смерть у романі — це теж лише зав’язка історії, поштовх до пошуків, які й не можуть закінчитися чимось конкретним, адже, найвірогідніше, як здогадується Едіпа, вона насправді шукає саму Америку, яку так своєрідно заповів Пірс Інверариті, зважаючи на притаманний нації «культ смерті» (обіграний у назві секти ACDC).

Загалом 60-ті у США постають у ТРП як напрочуд неоднозначний і цікавий історичний період. Серед визначних лейтмотивів доби легко помітити такі:

1) захоплення радіо (окрім поширення портативних приймачів і радіостанції як місця роботи Мучо, Інверариті ще говорить про радіосеріал «Тінь» і персонажів з нього) та телебаченням (мультиками та фільмами);

2) у музиці все під тотальним впливом «The Beatles»: згадується одна їхня пісня («Вона тебе любить»), а заголовок іншої пародіюється («Хочу твої ніжки цілувати»); на них натякає назва музколективу «Хворий Хер і Фольксваґени» (найвідоміша модель фольксваґенів називається «жук» (англ. beetle), що суголосно назві ліверпульської четвірки); показано американський гурт, який «купою дивиться» англійські телефільми заради правильного акценту. Важливо, що 1964 року «The Beatles» з колосальним успіхом виступили в Америці на шоу Еда Саллівана, що, можливо, і пояснює обрання Пінчоном саме цього року для розгортання сюжету;

3) якщо 70-ті минули під гаслом «ЛСД уже заборонили, а маріхуану ще ні», то у «Виголошенні лоту 49» приватна клініка використовує ЛСД задля експериментів, молодь тягає маріхуану в кишенях халатів, а Едіпа навіть вважає себе кришталиком «білого коника» («white horse» — сленгова назва героїну, «герконина») тощо;

4) танцюють усі, навіть глухонімі. Перераховано заледве не всі тодішні популярні танці — шимі, ватусі, танго, ту-степ, боса нова, слоп, фраг, свім і навіть щось химородне з «вимахуванням рук, як у вертикальному плаванні на спині»;