Виголошення лоту 49

5) захоплення молоденькими дівчатами (німфетками) як модна тема, пов’язана з романом «Лоліта» (Пінчон, імовірно, відвідував курси Набокова в Корнеллі — цей виш двічі згадується в романі). Є два «Гумберти Гумберти» (про нього співають «Параноїки») — Мучо Маас і китаєлюб Нефастис. Це також актуалізує проблему інцесту.

Значна кількість літературознавців відзначає, що у ТРП фактичний історичний період у творах ніколи не є стовідсотково вірогідним. Американський письменник повсякчас не дозволяє читачу забути про те, що він постмодерніст і його розуміння історії — іронічне. Звідси своєрідне «метаісторичне» бачення ним розвитку людства. Так, зокрема, у «Виголошенні лоту 49» є промовиста «помилка» (зумисна чи випадкова — це вже як кому до смаку), коли Пінчон, пишучи про 1864 рік, називає тодішнім російським царем Миколу II, тоді як він почав правити лише за тридцять років потому, а тоді мав би бути Олександр II. Можливо, це зроблено, щоб поєднати Niccolo з «Трагедії кур’єра» та Nicholas II, своєрідно пов’язавши історичне та псевдоісторичне.

У подібний спосіб Пінчон (ре)конструює події постання «Спільноти Пітера Пінґвіда». Він називає реальні назви крейсерів конфедератів «Алабама» і «Самтер», що задіює відповідний історичний контекст. Як відомо, Самтер — це округ у штаті Алабама. Також Самтер — це форт поблизу міста Чарлстон (штат Південна Кароліна), з обстрілу якого 12 квітня 1861 року почалася Громадянська війна в США (війна Півночі та Півдня). За версією Мартіна Пола Іва, усю інформацію щодо вигаданої «Спільноти Пітера Пінґвіда» Томас Пінчон запозичив зі статті Ф. Ґолдера «Російський флот і громадянська війна» («The American Historical Review», t. 20, № 4 за 1915 p.), дещо перекрутивши історичні факти. Було два російські флоти біля берегів Америки, більший (вирушив до Нью-Йорка) і менший. Останній, під командуванням контр-адмірала Попова, справді мав чотири крейсери («Богатир», «Калевала», «Ринда», «Новик») і два кліпери («Абрек» і «Гайдамак»), проте не було жодної незрозумілої стрілянини, а натомість шість російських кораблів увійшли до гавані Сан-Франциско 12 жовтня 1863 року (доволі мирно пробувши там усю зиму, а в листопаді російські моряки навіть допомагали гасити велику пожежу в місті), щоб нібито допомогти Півночі в боротьбі проти Півдня. Хоча, як свідчать документи, цар вивів флот з Кронштадта, щоб його не заблокували у разі війни Європи проти Польщі. Попов мав намір охороняти місто від крейсерів південників і залишив гавань тільки у квітні 1864 року.

Реальні міста й організації ТРП майстерно поєднує з вигаданими: фіктивні Кіннерет і Сан-Нарцисо оточені реальними Лос-Анджелесом і Сан-Франциско, а поруч зі справжніми поштовими системами «Поні Експрес», «Веллз, Фарґо» та «Турн і Таксис» є примарна ЗУЖИТІ (WASTE). Наявність останньої утверджує, на думку автора, неминучість існування контркультури, якогось альтернативного історичного процесу, де «кожне відчуження і вилучення» (вигнанці, самогубці, винахідники, біженці, анархісти, підпільники, «анонімні інаморато» тощо) пов’язане з таємною системою зв’язку, чий символ — поштовий ріжок з сурдиною (сурдина англ. mute — дослівно «німий»), символ «замовчуваної комунікації». Зрештою, саме тому зеленаве око телевізора в першому розділі — мертве.

Імітація дійсності в романі відбувається за допомогою постійних відлунь, віддзеркалень і повторів. Це стосується як імен, так і слів, гра якими — неухильний елемент оповіді Пінчона. У романі різноманітні та начебто абсолютно не знайомі між собою персонажі говорять зазвичай на ті самі теми, тільки під різними ракурсами. Так, приміром, Розман пише книгу про Перрі Мейсона (персонажа детективів Ґарднера та героя однойменного серіалу 1957–1966 років), а Метцґер згадує Реймонда Берра, актора, який грав роль Перрі Мейсона у вищезазначеному серіалі. І таких «випадковостей» у Пінчона не злічити. Збіги чи констеляції (астрономічне «сузір’я» та юридичний термін), які в такий спосіб утворюються, вочевидь, покликані відтворити взаємопов’язаність усього з усім, а насамперед — розкрити складність взаємозв’язку профанного (буденного) та сакрального. Власне, через це в головної героїні роману — нав’язливі епіфанїї й ієрофанії.

Однією з іпостасей профанного у «Виголошенні лоту 49» є техніка, як, приміром, та друкована плата, що її бачить Едіпа з пагорба. Проте всюди за профанним («машиною») вбачається сакральне («Бог») як підтвердження давньогрецької концепції deus ex machina, якщо розуміти її передусім у театральному сенсі (недаремно в тексті роману переоповідається яковитська п’єса помсти). Цікаво, що техніка у творі — це, переважно, автівки, радіо та телебачення, що між собою виразно взаємопов’язані. Згадати хоча б «кроляче вухо ТВ-антени»; колегу Мучо — «Кроля» Воррена; те, що в автівці Метцґера є радіо, яке ловить КЯУХ; та те, що містер Тот називає телевізор «клятою машиною» (цю фразу автор пізніше розвине у «Винокраї»).

Міфологія в романі — це теж різновид сакрального (античний Нарцис як пара німфи Ехо; моряк як Одіссей, ім’я Едіпа тощо), та й міста, згадувані в тексті, ледь не всі пов’язані зі святістю. Так, сивобородий тип у «Кінескопі», перераховуючи населені пункти штату, звідки до них приїжджають музиканти, називає міста, які всі мають компонентом «святий» — Сан-Госе, Санта-Барбара, Сан-Дієґо. А понад те у романі ще є Сан-Франциско, Санта-Моніка, Санкт-Петербург і Сакраменто. А де сакральне — там має бути священик: прізвище філателіста Чингіз Коен (ім’я, за авторським визнанням, має натякати на Чингізхана) означає також стан священнослужителів в іудаїзмі (інша їхня назва — кохени чи коаніми).

Дж. Керрі Грант, прискіпливий автор найбільшого довідника по роману (друге видання надруковано 2008 року), засвідчує, що слово «Бог» з’являється в тексті 33 рази, що, вочевидь, має важливе значення, зважаючи на ту гру в нумерологію, яку пропонує автор. Приміром, у «Трагедії кур’єра» згадується релігійне свято Пентекост (П’ятидесятниця), тоді як перше слово в тексті Пінчона — «один», а останнє — 49. До того ж Пентекост відбувається в неділю через сім тижнів після Великодня (7 тижнів = 49 днів), а Едіпа приїжджає до Сан-Нарцисо в неділю, й у цей же день тижня відбувається аукціон, на якому аукціоніст Пассерин (англ. Passerine, що звучить майже як pass her in — тобто «пропусти її» до таємниці лоту 49) схожий на янгола — ось за допомогою таких деталей і окреслюється релігійний (чи квазірелігійний) вимір твору, де одна загадка породжує іншу. До речі, цікаво, що в софоклівській трагедії Едіп також змушений відповідати на загадку сфінкса, що певного мірою пов’язана з цифрами, і має універсальну відповідь, про яку не здогадується Едіпа, адже історія — це не події, а люди, що перебувають у боротьбі з фатумом, Богом чи собі подібними.

Та водночас Пінчон і кепкує з цього пафосу і сакральності, до публікації роману друкуючи уривок з нього в журналі «Esquire» під назвою «Світ (цей наш), плоть (місіс Едіпа Маас) і заповіт Пірса Інверариті». Як відомо, у християнському романі пошуків герой має протистояти світу, плоті та дияволу, що, вочевидь, має додавати образу Інверариті своєрідної інфернальності. Також це може бути посиланням, зважаючи на важливість популярної культури в тексті, на постапокаліптичний фільм «Світ, плоть, диявол» (1959), у якому можна віднайти безліч паралелей до книжки, однак найпромовистішою є сюжетна: у фіналі кіно з’являється не стандартний напис «Кінець», а прямо протилежне — «Початок», що суголосно завершенню пошуків Едіпи, яку читач лишає на порозі довгоочікуваного відкриття (а ще остання фраза твору є його назвою).

Крім сакрально-профанного (у ТРП воно нерідко проявляється як протистояння елітарного та масового, обраних і претеритів), до провідних тем роману також належать:

— бінарність буття (свідомості) — центральна ідея прозаїка, по-різному сформульована в його текстах. Тут — дві ентропії, дві групи скервгамітів, одиниці та нулі, «чутливі» та всі інші тощо;

— комунікація (зв’язок) і рух (здебільшого — по колу, колообіг, тобто таке собі «вічне повернення») і пов’язані з ним автостради-шосе, мультик про Дорожнього Бігунця й усі пошуки, гонитви та втечі;

— ентропія (термодинамічна й інформаційна). Це наріжний камінь світомислення ТРП ще з часів написання однойменного оповідання;

— параноя (яка непокоїть більшість персонажів) і різні відхилення від «норми», зрештою автора цікавить патологія та її зіткнення з нормою, той катаклізм, про який говорять Едіпа та Хесус Аррабаль. У романі є цілий букет хвороб — істерія, епілепсія, кататонія, «біла гарячка» (моряк) та маніакальна депресія (Мані Ді Пресо). Знаково, що й смерть, як зазначено у творі, це теж параноя.

Зважаючи на намагання письменника відтворити текст як світ, а світ як текст (таким же складним як реальність), практично будь-яка деталь, навіть другорядна та випадкова (якщо, звичайно, у романах Пінчона є хоч щось другорядне та випадкове), подвоюється чи потроюється, а то навіть стає наче «Параноїки» — четвіркою, де важко вирізнити одного від іншого. Простота «Виголошення лоту 49» — парадоксально оманлива, адже вона досягається завдяки неймовірній щільності запропонованого змісту. Так, ім’я Нарцис водночас задіює декілька контекстів: грецький, католицький (святий на картинці в кімнаті моряка — це, безсумнівно, святий Нарцис) і фройдівський, і про який контекст мовиться в кожному конкретному епізоді — інколи надзвичайно важко визначити. Однак по прочитанню все це має викликати у читача своєрідне дежавю, хитро споруджене автором з тільки йому відомою метою.

Це дежавю також мають посилювати ПІБ головних (цікаво, що Едіпу в романі понад десять разів кличуть по-різному) і другорядних персонажів, хоча, звичайно, бажано мати гарні знання з американської історії, на заплутані перипетії якої ТРП переважно і покликається. Чарлз Голландер, один з найкращих інтерпретаторів Пінчона, переконаний, що найулюбленіший метод алюзій письменника — це використання в іменах-прізвищах героїв одного з імен відомої особи з додаванням якогось гумористичного (часто — непристойного) прізвиська. Проте розшифрування подібних утворень — незрідка надто спокуслива пропозиція для не обділених уявою критиків, як, приміром, для Террі Кайзера, який у статті в «Pynchon Notes» (№ 5 за 1981 рік) розтлумачує Maas як my ass.

Безперечно, можна окремо відстежити, звідки беруться в його романі ті чи ті образи / власні та загальні назви / імена / реалії / цитати (чим і займається з перемінним успіхом когорта дослідників-пінчоністів у різних країнах), однак це вже розвага для затятих «бібліофагів» (як казав неокласик Зеров), і такі пошуки можуть бути самі по собі не менш цікаві, ніж пошуки Едіпи. Так, наприклад, прізвище Метцґер (нім. Metzger — «м’ясник») може бути посиланням на перше оповідання Едґара Аллана По «Метценґерштайн» («Metzengerstein», 1832), місце дії у якому — Угорщина, а в першому розділі роману Пінчона є епізодичний персонаж кулінар-угорець (до речі, згадуваний у творі композитор Барток — вигнанець з Угорщини), що нервує Мучо словом «профітролі». До речі, м’ясники, за свідченням істориків, у Середні віки також займалися тим, що приносили пошту у віддалені селища, куди мандрували, щоб виконувати свої безпосередні обов’язки. А Мані Ді Пресо, приміром, говорить про успішного американського юриста Клеренса Дерроу, на якого мав би рівнятися Метцґер. А 1960 року про вищезазначеного адвоката зробили фільм «Пожинати бурю» («Inherit the Wind»), назва якого в оригіналі суголосна заголовку пінчонівського «Inherent Vice». Окремо можна досліджувати кінематографічні паралелі до роману, де теж цілковито вірогідно відкрити незвідані глибини напозір невибагливої історії Едіпи: так, скажімо, «мавпа» на оргії Паскуале може бути відсиланням до епізоду з «Маски червоної смерті» (1964) Роджера Кормана, знятого за мотивами двох новел По.

Як відомо, Пінчон замолоду навіть мав наміри бути кінокритиком, тож алюзій на цей вид мистецтва у нього безліч. Аналізуючи його пізніші твори, уважні читачі відзначали певні відсилання до кінотрилогії француза Жана Кокто: «Смерть поета» (1930), «Орфей» (1950) і «Заповіт Орфея» (1960). І важливо, що й «Виголошення лоту 49» має спільні лейтмотиви з фільмами Кокто, а найбільше — із «Орфеєм»: таємничі повідомлення, чорні постаті (вершники / мотоциклісти), радіо, пошук смерті / кохання (хоч і перекрученого, бо Едіпа прагне вивести на світло приховану складову спадщини свого померлого коханого, а Орфей намагається вивести з царства мертвих Еврідику, закохуючись у саму смерть), дзеркала, незбагненні вірші, транспорт, гермафродитизм і гомосексуалізм тощо. Знаково, що у третьому фільмі актор Жан Маре (що тривалий час був коханцем Жана Кокто), який грає головну роль у другій частині трилогії, з’являється в образі сліпого Едіпа. Ця театральна зміна ролей (чоловічих на жіночі і навпаки) цілковито відповідає обернутій образній структурі роману. Імена, які дає персонажам Пінчон, за однією з версій, якраз і наголошують на цій думці. Едіпа Маас («більш едіпальна»), адже прізвисько її чоловіка — «Мучо» Маас, імовірно, відсилає до ісп. mucho más — тобто «значно більше», та Пірс Інверариті (Inverarity — де вчувається inverse rarity — інвертований (перевернутий) раритет) — усе це покликано посилити головну ідею цього твору Пінчона.

Водночас кожен роман ТРП — це своєрідне переосмислення власної біографії, що я намагався підкреслити у своїх коментарях, і навіть певне візіонерство, яке неухильно пов’язане з обраним авторським методом опису світу, де все пов’язано з усім. Так, пишучи в першому розділі про ТАТ (тематичний апперцептивний тест), розроблений 1935 року Генрі Мюрреєм, Пінчон не міг не знати, що Мюррея звинувачували в тому, що впродовж 1959–1962 років він робив етично сумнівні експерименти над двадцятьма двома студентами, вимірюючи їхні реакції на жорстокі стрес-тести. Далі цікавіше: одним з його піддослідних був сімнадцятирічний сумнозвісний Тед Качинський (нар. 1942), який згодом стане Unabomber (англ. скорочення від Unabom — University and airline bomber), підривником університетів та авіаліній, неолуддитом та анархістом, що відправляв бомби поштою від 1978 до 1995. Через те, що він переховувався від людей і не користувався телефоном та й загалом іншими набутками цивілізації, ФБР тривалий час не могло його знайти, й у їхньому списку можливих підозрюваних, як повідомляють різні джерела, певний час були письменники, які так само уникають надмірної людської уваги й скептично ставляться до мобільного зв’язку, телебачення, інтернету тощо — Вільям Т. Воллманн і Томас Пінчон. Тож, певно, невипадковим є і прізвисько собаки з фільму, де брав участь молодий Метцґер, описаному у другому розділі роману.

Розгадувати інші цікавинки і закомарки цієї «лабіринтності» я лишаю небайдужим читачам, але наостанок хотів би означити декілька найпоширеніших версій тлумачення «Виголошення лоту 49»: