І не лишилось жодного

— Я не знав Сетона до слухання.

Армстронґ подумав: «Бреше старий. Видно, що він бреше».

II

Віра Клейторн заговорила тремтячим голосом:

— Я хочу дещо сказати вам. Про ту дитину, Сиріла Гамільтона. Я була його вихователькою. Йому було заборонено запливати занадто далеко. Одного разу я відволіклась, а він відплив від берега. Я попливла за ним… Я не встигла вчасно… Це було жахливо… Але це не моя вина! Вивчивши справу, коронер виправдав мене. І мама дитини… вона була така добра до мене. Якщо навіть вона не звинувачувала мене, то чому… тут сказали таку страшну річ? Це несправедливо… несправедливо…

Вона не витримала й гірко заплакала.

Генерал Макартур торкнувся її плеча.

— Заспокойтеся, люба. Звісно, це неправда. Той тип — божевільний. Безумець. З мухами в голові. Геть усе поперекручував у своїй хворій уяві. — Він випростався, розправив плечі й сердито продовжив: — Краще не реагувати на такі дурниці. Хоча я вважаю за потрібне сказати вам, що в його словах ні крихти правди, ні крихти щодо… е-е-е… молодого Артура Ричмонда. Ричмонд був одним із моїх офіцерів. Я послав його в розвідку. Його вбили. Звичний випадок під час війни. Та маю сказати, що найбільше мене обурив наклеп на мою дружину. Найкращу жінку в світі. Як кажуть, дружина Цезаря5.

Генерал Макартур сів. Тремтячою рукою він потягнув себе за вуса. Йому важко далися ці слова.

Заговорив Ломбард. У його очах був смішок.

— Щодо тих тубільців…

Марстон сказав:

— То що там із ними?

Ломбард вищирився:

— Історія дуже правдива. Я залишив їх напризволяще. Питання самозахисту. Ми заблукали в чагарниках. Ми з кількома товаришами забрали залишки їжі та змилися.

Генерал Макартур строго сказав:

— Ти залишив своїх людей? Прирік на голодну смерть?

Ломбард сказав:

— Боюся, це не той вчинок, яким би пишався pukka sahib6. Але самозбереження — перший обов’язок людини. До того ж, місцеві жителі не проти померти. У них не такий погляд на смерть, як у європейців.

Віра підняла обличчя з долонь. Вона спитала, дивлячись йому в очі: