І не лишилось жодного

— Ви залишили їх помирати?

— Я залишив їх помирати, — відповів Ломбард. Його веселі очі втупилися в її перелякані.

Ентоні Марстон сказав тихим, приглушеним голосом:

— Я саме пригадував Джона й Люсі Комбс. То, певно, ті діти, яких я збив автівкою неподалік Кембриджа. Фатальне невезіння.

Суддя Ворґрейв єхидно запитав:

— Для них чи для вас?

Ентоні сказав:

— Ну, я гадав, для мене… та звісно, ви маєте рацію, їм збіса не пощастило. Звичайно, це чиста випадковість. Вони несподівано вибігли з-за рогу. Мене на рік позбавили водійських прав. Жахлива історія!

Лікар Армстронґ втрутився:

— Категорично не можна так швидко їздити, категорично. Такі молодики, як ви, становлять загрозу для суспільства.

Ентоні знизав плечима:

— Швидкість не стримати. Та звісно, англійські дороги безнадійні. На них навіть пристойний темп підтримувати важко.

Ентоні розглянувся, шукаючи свою склянку, узяв її зі столу, підійшов до столика біля стіни й налив собі ще віскі із содовою. Він сказав через плече:

— У всякому разі, то не моя вина. Просто нещасний випадок.

ІІІ

Служник, Роджерс, увесь той час нервово облизував губи й заламував руки. Він заговорив тихим, шанобливим голосом:

— Я теж, сер, сказав би слівце.

— Давай, Роджерсе, — заохотив Ломбард.

Роджерс прокашлявся і вкотре вже провів язиком по пересохлих губах.

— Сер, тут згадували мене з дружиною та міс Брейді. Жодного слова правди, сер. Ми з дружиною служили міс Брейді до самої її смерті. Вона завжди була хвороблива, завжди, сер, ще відтоді, як ми прийшли до неї на роботу. Тієї ночі бушувала гроза… у ту ніч їй стало гірше. Телефон не працював. Ми не могли викликати лікаря. Я пішов за ним пішки, сер. Але він прибув занадто пізно. Ми зробили все, що могли. Ми були віддані їй, сер. Це вам кожен скаже. Ніхто про нас і слова поганого не скаже. Нічого поганого.