Диявольскі почвари

Орлі сказав це тихо й повільно.

Мельхіор збентежено відвернув голову:

- Я був у магістра, більше запитань не маю.

Орлі посміхнувся:

- А тобі не цікаво?

Мельхіор знизав плечима.

- Що?

Орлі не відповів прямо.

- Син"єр ван ден Кауденберг доручив мені ініціювати тебе настільки далеко, наскільки ти бажаєш.

- Чого ще я можу бажати? - відповів тим же тоном Мельхіор.

- Ми проводимо зустрічі, - сказав Орлі.

Стомлений спокій, який запанував у серці Мельхіора після бурі минулих днів, знову був розхитаний.

- Друже Орлі, - сказав він майже нечутно, - я вже надто багато наслухався. Я боюся ваших зустрічей...

Орлі продовжував посміхатися.

- Ти відчуваєш страх перед привидами, Мельхіоре. Є стара заповідь йти напроти того, чого людина боїться.

Той мовчав. Він знав, що антверпенець правий, і водночас опирався; у нього було відчуття, що братство не відпустить його, з тих пір, як сам подав йому руку. Трохи вагаючись, він запитав:

- Що я побачу на ваших зустрічах?

Орли обвів маленьку кімнату.

- Не тут, де стіни мають вуха.

Тому вони вийшли з постоялого двору. Місто, повне сутінків, приглушеного шуму й поодиноких вогнів, з кожним кроком здавалося Мельхіорові все менш знайомим, та все ж багацько набігався цією бруківкою. Слова Орлі, сказані півголосом під час ходьби, тверезі й водночас таємничі, вразили його дивною відчуженістю.