Молой

Я поглянув на сина. Він сидів, роззявивши рота й заплющивши очі.

— Це ти нас зрадив? — запитав я. Син, здається, був десь далеко. — Ти сказав Марті, що ми вирушаємо? — Син відповів, що ні. — А чому? — допитувався я.

— Я не бачив її, — цинічно відповів син.

— Але ж вона заходила до твоєї кімнати.

— Страви були вже на столі, — мовив син. Інколи він майже нічим не поступався мені. Але він даремно нагадав про страву. А втім, він ще молодий і недосвідчений, і я відмовився далі тиснути на нього.

— Спробуй, — знову заговорив я, — розповісти мені трохи точніше, що ти відчуваєш.

— Мені живіт болить, — скривився син.

— Живіт! А температури нема?

— Не знаю.

— Треба зміряти. — Син видавався дедалі пригніченішим. На щастя, я досить полюбляв розставляти всі крапки над і. — Піди візьми миттєвий термометр, — сказав я, — у другій зверху шухляді в правій половині мого столу, зміряй температуру і принеси мені термометр.

Я зачекав кілька хвилин, а потім, не чекаючи запрошень, слово в слово повільно повторив ту досить довгу і складну фразу, де було аж кілька імперативів. Коли син пішов, мабуть, зрозумівши найголовніше, я весело додав:

— Ти хоч знаєш, у яку дірку його пхати?

У своїх розмовах із сином я залюбки — з виховною метою — вдавався до жартів сумнівного штибу. Про жарти, сенсу яких він поки що не міг зрозуміти повною мірою, й було їх багато, він міг міркувати на дозвіллі й шукати разом зі своїми товаришами найвірогіднішої інтерпретації. Сама по собі то була чудова вправа. А водночас я спрямовував його молодий розум на найплідніший шлях, — на шлях огиди до тіла та його функцій. Але я невдало сформулював свою фразу, я мав би радше сказати «Не помилися отвором». Я з каяттям подумав про це, дедалі докладніше вивчаючи страву вівчаря. Я зняв ложкою скоринку й зазирнув усередину. Прозондував виделкою. Гукнув Марту і сказав, що такого не їв би і її собака. Подумав, усміхнувшись, про свій робочий стіл, що мав лише шість шухляд, по три з кожного боку порожнього місця, куди я ставив ноги.

— Оскільки ваша вечеря неїстівна, — мовив я, — будьте ласкаві приготувати пакет сандвічів із тим, що ви недоїли від курки.

Повернувся син. Таки варто мати миттєвий термометр. Він подав його мені.

— Ти бодай витер його? — запитав я. Побачивши, що я придивляюся до ртуті, син підійшов до дверей і запалив світло. Добре, що Юді далеко цієї миті. Інколи взимку, повернувшись, знесилений і розбитий, після цілого дня марної біганини, я бачив свої капці, що грілися коло вогню, передками до полум"я. В сина була температура. — В тебе нічого немає, — мовив я.

— Я можу піти до себе? — запитав він.

— Навіщо?

— Щоб лягти.

Чи не маю я тепер перед чудового прикладу дії нездоланної сили? Безперечно, але я не наважувався сказати про це. Ні, я не стягну на свою голову блискавок, від яких, можливо, ніколи не оклигаю, і то тільки з тієї причини, що в мого сина кольки. Якби він тяжко захворів у дорозі, то була б зовсім інша річ. Я не марно вивчав Старий Заповіт.