Молой

Цей дотеп так сподобався мені, що я розреготався і став навіть гикати. На жаль, його не зрозуміла Марта, що тупо дивилася на мене.

— Нехай спуститься! — нарешті вимовив я.

— Що? — перепитала Марта. Я повторив свою фразу. Марта й далі була щиро приголомшена. — Ми втрьох у цьому малому Тріаноні, — взявся пояснювати я, — ви, мій син і, нарешті, я. Я сказав, нехай спуститься.

— Йому погано, — мовила Марта.

— Навіть якби помирав, він однаково повинен спуститися. — Гнів інколи спонукав мене до мовних вибриків. Я не шкодував про них. Мені здавалося, ніби вся мова — мовний вибрик. Я, природна річ, признавався в них на сповіді. Адже годиться трохи очорнити себе.

Жак був червоний, мов півонія.

– Їж суп, — звелів я, — потім скажеш, який він.

— Я не голодний.

– Їж! — наполягав я. Я зрозумів, що він не їстиме. — На що ти скаржишся, — запитав я.

— Мені недобре.

Господи, яка огидна річ — молодість.

— Спробуй бути трохи точнішим, — попросив я. Я навмисне вжив ці слова, трохи важкі для розуміння всій молоді, бо ще кілька днів тому я пояснював їхнє значення і спосіб уживання. Отож я мав обґрунтовану надію, що він відповість, мовляв, не знає. Але малий схитрував.

— Марто! — загорлав я. Служниця з"явилася. — Другу страву, — наказав я. Я став пильніше дивитись у вікно. Не тільки вщух дощ, бо я вже знав про це, а й гарні багряні смуги на заході, хитаючись, піднімалися дедалі вище. Крізь свій гай я радше вгадував їх, ніж бачив. Велика радість, тут я навряд чи перебільшую, затопила мене перед тією чудовною красою, такою силою обіцянок. Зітхнувши, я відвернувся, бо радість, яку навіває краса, дуже рідко позбавлена домішок, — і що ж я побачив перед собою, цілком слушно назвавши його другою стравою?

— А це що таке? — здивувався я. Здебільшого в неділю ввечері ми їли холодні страви, рештки птиці — курку, каченя, гуску, індичку, хіба я знаю, — з учорашнього вечора. Мені завжди щастило з моїми індичками, вони, на мою думку, набагато цікавіші для розведення, ніж качки. Індички, можливо, потребують більше мороки, але дають більший прибуток тому, хто вміє їх обходити й доглядати, одне слово, тому, хто любить їх, і знає, як стати любим і їм.

— Це страва вівчаря, — відповіла Марта. — Я куштувала її.

— А де ділась учорашня курка?

Обличчя Марти засяяло тріумфом. Вона вочевидь чекала на це запитання, сподівалася його.

— Я подумала, — мовила вона, — що вам краще поїсти гаряче, перед тим як вирушати в дорогу.

— Хто вам сказав, що я вирушаю? — здивувався я. Марта підійшла до дверей, то був певний знак, що вона кине стрілу. Вона ображала мене, тільки тікаючи.

— Я не сліпа, — відказала вона. Відчинила двері, — На жаль, — додала вона й зачинила за собою двері.