Молой

— Ти срав, мій сину? — ніжно запитав я.

— Намагався, — відповів він.

— А хотів?

— Так.

— Але нічого не вийшло? — мовив я.

— Ні, — кивнув він.

— Мабуть, трохи газів? — запитав я.

— Так, — знову кивнув син. Він раптом нагадав мені про сиґару отця Амбруаза. Я запалив її.

— Ходімо, побачимо, — сказав я підводячись. Ми піднялися нагору. Я зробив йому клізму з солоної води. Син відбивався, але недовго. Я витяг кінчик трубки. — Спробуй затримати воду в собі, не сиди на горщику, а ляж на живіт. — Ми були у ванні. Син ліг на кахлі догори своїм товстелезним задом. — Нехай вода пройде глибше, — радив я. — Що за день. Я дивився на попіл від сиґари. Він був твердий і синій. Я сів на край ванни. Порцеляна, дзеркала, хром навівали мені великий спокій. Принаймні я гадаю, що вони. А втім, той спокій був не дуже глибокий. Я підвівся, поклав сиґару й почистив зубною щіткою різці. Ясна в глибині почистив теж. Я придивився до себе, відкопиливши губи, що під час сну западали мені в рот. «На кого я схожий?» — запитав я себе. Мої вуса, як і завжди, дратували мене. їм бракувало довершености. Вуса личили мені, без них мене було б годі уявити. Але вони мали б личити мені краще. Вистачило б тільки трохи змінити їхній фасон. Але як? Може, вони задовгі, чи, може, закороткі? — А тепер, — сказав я, й далі розглядаючи себе, — сідай на горщик і дуйся. — А може, вся річ у кольорі? Шум випорожнення повернув мене до менш піднесених турбот. Син підвівся, тремтячи всім тілом. Ми разом нахилились над горщиком, роздивлялися досить довго, а потім я взяв горщик за ручку й похитав з боку в бік. У жовтуватій рідині плавало кілька жилкуватих грудочок. — Як ти хочеш срати, — здивувався я, — якщо в тебе в животі нічого немає? — Син зауважив, що обідав. — Ти ж ні до чого не доторкнувся, — дорікнув я. Син мовчав. Отже, я вгадав. — Ти не забув, що за годину або дві ми вирушаємо? — нагадав я.

— Я не зможу, — протягнув син.

– І в такому разі, — провадив я далі, — тобі треба поїсти.

І тут раптом гострий біль пронизав мені коліно.

— Батьку, що з тобою? — здивувався син.

Я впав на стільчик, задер холошу, подививсь на коліно, кілька разів зігнув і розігнув ногу.

— Мерщій принеси йод! — крикнув я.

— Ти сидиш на ньому.

Я підвівся, і холоша знов опустилася до щиколотки. Саме ця інертність речей доводить буквально до божевілля. Я застогнав, і той стогін чули, напевне, й сестри Ельснер. Вони припинили читати, підняли голови, перезирнулися, прислухались. Більше нічого. Просто ще один крик серед ночі. Дві старі, жилаві, унизані перснями руки знайшли і стисли одна одну. Я знову підняв холошу, люто підкотив її на стегно, підняв сидіння стільчика, дістав з ящика йод і намастив коліно.

— У коліні повно дрібненьких кісточок, що ворушаться. Розітри його добре, — підказав мені син. Ну, за це він заплатить мені пізніше. Скінчивши, я все поставив на місце, відкотив холошу, сів на стільчик і прислухався. Більше нічого.

— Хіба що ти хочеш спробувати якийсь справжній блювотний засіб, — сказав я, ніби нічого не сталося.

— Я хочу спати, — жалівся син.