— Тоді починаймо на рахунок «три». Панове, приготуйте свої секундоміри. Отже: один, два, три.
Щось дивацьке є в тому, що ти впродовж п’яти хвилин стоїш стовпом посеред кімнати, із зав’язаними очима, в абсолютній тиші, знаючи, що парубки можуть витріщатися на твої цицьки, чи сідниці, чи на що завгодно. І жодного звуку чи натяку на те, що відбувається. Але я чітко відчувала, коли вони дивилися. Кілька разів я піднімала й опускала руку, і ті п’ять хвилин здались мені годиною. Коли ми закінчили, Сьюзен попросила мене повторити експеримент, і ми проробили все знову. А потім сказала повторити експеримент утретє! І коли вона врешті зняла з мене пов’язку, усі хлопці посхоплювалися й почали аплодувати так, ніби я щойно виграла премію «Оскар».
Сьюзен пояснила, що вони цілий тиждень проводили цей експеримент на сотнях жінок і лише я показала майже ідеальний результат, три рази піймавши погляди із 97-відсотковою точністю.
Вона звеліла хлопцям зробити перерву, а сама привела мене у свій кабінет і засипала запитаннями. Найбільше її цікавило, звідки я знала, що чоловіки дивляться на мене. А я не знаходила слів, щоб їй це пояснити, — просто знала. Це було якесь невловиме відчуття десь на периферії уваги, якесь шосте чуття. Не сумніваюсь, що вам доводилось самим це відчувати, тож ви чудово знаєте, про що я кажу.
— До того ж є якийсь звук.
У неї розширились очі.
— Справді? Ви щось
— Іноді. Цей звук дуже високий. Так, наче біля вуха дзижчить комар.
Сьюзен так швидко потяглась за ноутбуком, що ледь не впустила його. Надрукувавши купу нотаток, запитала, чи не хотіла б я прийти ще раз через тиждень, щоб провести інші тести. Я відповіла, що за двадцять баксів на годину я повертатимусь стільки, скільки треба. Вона взяла номер мого мобільного телефону й пообіцяла зателефонувати, щоб домовитись про зустріч, але того ж вечора я обміняла свій айфон на п’ять «вісімдесяток»[2], так що в неї не було можливості зв’язатися зі мною, і більше я не отримувала від неї жодних звісток.
Тепер, коли я зав’язала з наркотиками, мене обсідають тисячі гризот. І проданий айфон — найменша з них. Проте іноді згадую той експеримент, і мене беруть сумніви. Я намагалася знайти ту лікарку в мережі, але ж навіть не пам’ятаю її імені. Якось вранці я приїхала автобусом до університетського медичного центру й спробувала знайти ту аудиторію, але студентське містечко нині зовсім змінилося, тут з’явилось багато нових будівель — і все зовсім заплуталось. Тоді я заходилася ґуґлити такі фрази, як «виявлення погляду» і «сприйняття погляду», але щоразу замість результату я отримувала повідомлення, що такого явища не існує — немає даних про те, щоб у когось були «очі на потилиці».
Тож із часом я змирилася з тим, що насправді то був, мабуть, не експеримент, а один із моїх хибних спогадів, викликаних зловживанням оксикодону, героїну та інших наркотиків. Мій спонсор Рассел каже, що наркомани схильні до хибних спогадів. Він пояснює, що мозок наркомана «пам’ятає» щасливі вимисли, щоб уникнути справжніх спогадів — усього того ганебного, що ми чинили, щоб піймати кайф; усього того лайна, яке заподіяли добрим людям, котрі нас любили.
— Ось сама послухай, що ти говориш, — наголосив Рассел. — Ти приходиш у студентське містечко престижного університету Ліги плюща. Ти під кайфом, і ніхто на це не зважає. Заходиш у кімнату, повну симпатичних молодих лікарів. Потім вони впродовж п’ятнадцяти хвилин витріщаються на твоє тіло, врешті зриваються з місць і вибухають аплодисментами! Тобто, Квінн, схаменись! Тут не треба бути Зиґмундом Фройдом, щоб усе збагнути!
І він, очевидно, має рацію. Під час одужання чи не найважче змиритися з тим, що ти більше не можеш довіряти власному мозку. Фактично, маєш зрозуміти, що власний мозок став твоїм найлютішим ворогом. Він змушує тебе робити неправильний вибір, нехтує логікою і здоровим глуздом, викривляє твої найдорожчі спогади, перетворюючи їх на нездійсненні фантазії.
Але я тримаюся кількох непохитних істин:
Мене звуть Меллорі Квінн, і мені двадцять один рік.
Я перебуваю на реабілітації протягом вісімнадцяти місяців і можу чесно сказати, що не маю жодного бажання вживати алкоголь чи наркотики.
Я виконала програму «Дванадцять кроків»[3] і вручила своє життя моєму Господу й Спасителю Ісусу Христу. Я не роздаю Біблії на вулиці, але щодня молюся, щоб Він допоміг мені залишатися тверезою, і поки що це працює.
Я живу в Північно-Східній Філадельфії в «Тихій гавані» — міському притулку для жінок, які перебувають на останніх стадіях реабілітації. Ми називаємо його не «реабілітаційний центр», а «гостьовий дім», бо довели, що можемо утримуватись від уживання наркотиків, чим і заслужили немало особистих свобод. Ми самі купуємо продукти, готуємо їжу й можемо не дотримуватись купи набридлих правил.
З понеділка до п’ятниці я працюю помічницею учителя в школі-інтернаті Тітоньки Беккі — таунхаусі, де аж кишить від мишей і де живуть шістдесят дітей віком від двох до п’яти років. Добру частину свого життя я витрачаю на те, що міняю підгузки, розкладаю по тарілках крекери «Золота рибка» і кручу DVD-диски з дитячою освітньою програмою «Вулиця Сезам». Після роботи бігаю, а потім відвідую різні збори або просто сиджу в «Тихій гавані» зі своїми сусідками по квартирі, і ми разом дивимось романтичні фільми на каналі