Ми зупиняємось на червоне світло світлофора, і Рассел опускає вікно.
— Ти чуєш? — запитує він.
— Нічого не чую.
— Авжеж. Тиша яка. Це саме те, що тобі треба.
Загоряється зелене світло, і ми в’їжджаємо в такий собі торговельний райончик, який розтягся кварталів на три й складається з крамничок і закладів харчування — тайського ресторанчика, магазину смузі, веганської пекарні, центру денного догляду за собаками і йога-студії. Тут є також позашкільна «Математична гімназія» і маленька книгарня-кав’ярня. І, звісно ж,
Потім Рассел звертає в бічну вулицю, і ми проминаємо один за одним чудові заміські будинки. Тут високі величні дерева затіняють тротуари й забарвлюють довкілля. Час від часу в око впадають таблички, які великими літерами нагадують, що тут живуть діти, і закликають їхати повільніше. А коли виїжджаємо на чотиристороннє перехрестя, нам привітно махає усміхнений регулювальник у неоновому захисному жилеті. Кожна деталь пропрацьована настільки ретельно, що складається враження, ніби ми їдемо серед декорацій якогось знімального майданчика.
Нарешті Рассел з’їжджає на узбіччя дороги й зупиняється в тіні плакучої верби.
— Гаразд, Квінн. Ти готова?
— Не знаю.
Я опускаю сонцезахисний щиток і дивлюсь на своє віддзеркалення. За порадою Рассела, я вдяглась як вожата літнього табору — зелена футболка, шорти кольору хакі й цнотливо-білі кеди. Раніше я носила довге волосся, воно спадало аж до пояса, але вчора відрізала свій кінський хвіст і пожертвувала його благодійній організації, яка бореться з раком. Замість копиці чорного волосся залишилась тільки коротка спортивна стрижка — і тепер я себе не впізнаю.
— Ось тобі дві безкоштовні поради, — каже Рассел. — Перша: обов’язково скажи, що дитина обдарована.
— Звідки ж я можу це знати?
— Немає значення. У цьому містечку всі діти обдаровані. Просто зумій ввернути це слівце в розмову.
— Гаразд. А яка друга порада?
— Ну, якщо співбесіда зайде в глухий кут або якщо ти відчуєш, що вони вагаються, то завжди зможеш запропонувати ось це.
Він відчиняє бардачок і показує мені те, що я зовсім не хочу заносити в їхній дім.
— Ох, Расселе, я не знаю.
— Візьми це, Квінн. Вважай, що це — твоя козирна карта. Ти не зобов’язана нею грати, але може статися так, що муситимеш це зробити.
У реабілітаційному центрі я наслухалась чимало жахливих історій, щоб розуміти, що він таки має рацію. Я беру цю дурну штуковину й заштовхую її аж на дно сумки.
— Чудово, — кажу йому. — Дякую, що підвезли мене.