Рассел погодився стати моїм спонсором, бо раніше я бігала на довгі дистанції, а він мав чималий досвід тренування спринтерів. Рассел був помічником тренера збірної команди США на літніх Олімпійських іграх 1988 року. Пізніше очолював команди Арканзаського й Стенфордського університетів на чемпіонатах з легкої атлетики Національної асоціації студентського спорту. А потім наїхав на свого сусіда, перебуваючи під дією метамфетаміну. Рассел відсидів п’ять років за ненавмисне вбивство, а згодом став висвяченим священником. Тепер він спонсорує по п’ять-шість наркоманів одночасно, більшість з яких такі ж спортсмени-невдахи, як і я.
Рассел надихнув мене відновити тренування (він називає це «бігом до одужання») і щотижня розробляє для мене індивідуальні вправи, чергуючи біг на довгі дистанції і прискорення вздовж річки Скулкілл зі штангою і оздоровчим тренуванням у Християнській асоціації для юнаків. Расселові шістдесят вісім років, він має штучне стегно, але досі витискає 90 кілограмів, лежачи на лавці, а у вихідні приходить і тренується разом зі мною, даючи вказівки та підбадьорюючи мене. Він постійно нагадує мені, що жінки-бігунки не досягають піку своїх можливостей до тридцяти п’яти років, тож мої найкращі роки ще попереду.
А ще він заохочує мене планувати майбутнє — почати все заново в новому середовищі, подалі від старих друзів і старих звичок. Саме тому він влаштував для мене співбесіду з Тедом і Керолайн Максвеллами — друзями його сестри, які нещодавно переїхали в Спрінґ-Брук, штат Нью-Джерсі. Вони шукають няню, яка б доглядала їхнього п’ятирічного сина Тедді.
— Вони щойно повернулися з Барселони. Батько займається комп’ютерами. А може, бізнесом? Чимось таким, де добре платять, не пам’ятаю деталей. Словом, вони переїхали сюди, щоб Тедді — хлопчик, а не батько — міг піти восени в школу. Дитсадок. Тому вони хочуть, щоб ти пробула в них до вересня. А якщо все вийде? Хто знає? Може, вони залишать тебе в себе.
Рассел наполягає на тому, що сам повезе мене на співбесіду. Він один із тих хлопців, які завжди одягають спортивний костюм, навіть якщо не збираються тренуватися. Сьогодні на ньому чорний спортивний костюм
— Щось не так? — питає Рассел.
— Усе гаразд.
— Ти напружена, Квінн. Розслабся.
Але як я можу розслабитись, коли праворуч повз нас суне отой здоровенний автобус
— А як щодо мами?
— Керолайн Максвелл. Вона лікарка у госпіталі для ветеранів. Там, де працює моя сестра Джинні. Саме так я про неї й дізнався.
— Що вона знає про мене?
Він знизує плечима.
— Знає, що ти вже вісімнадцять місяців не вживаєш наркотики. Знає, що ти маєш мою найвищу професійну рекомендацію.
— Я не це мала на увазі.
— Не хвилюйся. Я розповів їй усю твою історію, і вона з нетерпінням чекає на зустріч.
Мабуть, на моєму обличчі відбився скепсис, бо Рассел не вгавав:
— Ця жінка заробляє на життя, працюючи з наркоманами. Її пацієнти — військові ветерани — і я кажу про морських піхотинців, про справжню травму чортової афганської війни. Без образ, Квінн, але порівняно з ними твоя історія не така вже й страшна.
Якийсь придурок у джипі викидає з вікна пластиковий пакет. Звернути нíкуди, і ми врізаємось у пакет на швидкості шістдесят миль на годину — оглушливо брязкає розбите скло. Звук такий, наче вибухнула бомба. Рассел лише тягнеться до кондиціонера, і, двічі клацнувши, додає холоду. Я дивлюсь униз на свої коліна, аж поки не чую, як двигун сповільнюється, аж поки не відчуваю плавний вигин з’їзду з автостради.
Спрінґ-Брук — одне з тих маленьких містечок Південного Джерсі, заснованих тут ще з часів Американської революції. Тут повно старих будинків у колоніальному й вікторіанському стилях, із прапорами США, що звисають з кожного ґанку. Дороги гладенько заасфальтовані, тротуари бездоганні. Ніде ані смітинки.