Ніколи він не віддавав подібних наказів у разі, якщо я був не згоден, не порадившись зі мною, не перепитавши, не пояснивши, де і в чому я був неправий.
— Ні, — відповів Жарох.
— Ну ма-амо, — почав канючити я.
— Джокере! — я знову дратував його, і це не могло не тішити.
— Так, мамо?
— За годину маєш бути в квартирі об’єкта. Наші хлопці вже їдуть туди — підтримають тебе в разі чого.
— Снайпери?
— І вони теж.
Цікаво… Раніше, коли така підтримка була не просто потрібна, коли вона була конче необхідна, мене залишали наодинці з проблемою, незважаючи на масштаби цієї проблеми. Тепер, коли я маю просто вбити самотню дівчинку, в мене за спиною стоятиме ціла армія. Ба більше — озброєні хлопці з Контори. Це вони її так бояться? Чи мені настільки не довіряють і відповідно бояться мене? Те, що не довіряють, — це, ясна річ, прикро, а те, що бояться, чесно кажучи, лестить…
Утім, знову я вважаю себе центром світу. Нещодавно такий егоїзм був моєю помилкою. Чи є він помилкою зараз?
У будь-якому разі треба з’ясувати причину впевненості керівництва щодо необхідності ліквідації нашого Омена.
— А як щодо моїх рекомендацій?
— Вони необ’єктивні.
— Звісно, необ’єктивні! Мені ж не дали завершити розмову, щоб усе з’ясувати!
— Яку розмову? Ти про ту, де тебе ледь не розколола п’ятнадцятирічна дівчинка?
— Ніхто мене не колов! — образився я. — Я навмисно трохи розкрився, аби розкрити її.
— Не бреши, Джокере. Ні мені, ні собі. Вона колола тебе, як бісів Лускунчик горішки. І ти коловся. Ти розумієш, що це означає?
— Що твоя параноя прогресує?
— Це означає, що більш небезпечного супротивника в тебе ще не було.
Щось у цьому було. Ніхто й ніколи раніше не влізав до мене в душу так швидко. Ніхто й ніколи раніше не викликав зрадницького бажання не вбивати його. Цікаво, чи відчув це бажання Жарох, читаючи мій звіт? Чи дійсно моя брехня в ньому виглядала так правдоподібно, як здавалося мені під час його написання?