Він уклонився пані Крихняк і вийшов із салону. Сам дістався до дверей і покинув її дім.
Наступного дня опівдні Альберт постукав у дім Рамузів. «А може, все-таки в мені й справді є щось від злого духа? — роздумував він, стоячи перед вхідними дверима, пофарбованими в зелений колір. — Куди б я не завітав, туди скрізь приходить смерть».
Рамузова дочка вручила йому пачку нотаток свого батька. В кабінеті вчителя нічого не змінилося з тієї хвилини, відколи Альберт розмовляв з ним. Жовтувата фіранка затуляла полиці з книжками, на стінах висіли репродукції картин Гротгера, підлога аж сяяла чистотою. Ніщо, жоден навіть найнепомітніший слід не свідчив про те, що лише кілька днів тому тут загинув старий учитель історії. Альбертові справді вже ні до чого були його нотатки. Може, вони і взагалі ніколи йому не були потрібні?
— Батько просив мене передати їх вам. Я виконую його волю. Це єдине, що я ще можу для нього зробити.
— Мені хотілося зіграти роль історика-детектива: розшифрувати історичну загадку — таємницю «кришталевого дзеркала» Джона Ді. А втім, можливо, я просто хотів переконатися, чи не гірші ми за тих, що жили задовго до нас?
—І які ж ваші висновки?
— О, це не має значення. Найважливіше те, щоб ви ні на мить не подумали, ніби я хоч трохи причетний до трагічної смерті вашого батька. Звістка про це була для мене несподіваною і страшенно вразила мене. Ви мені вірите?
— Вірю, — кивнула вона.
Він сказав ще кілька байдуже-ввічливих фраз.
У повітовому суді в Р. почався процес дев"ятьох членів таємної організації Рокити. Всі звинувачувані були схоплені із зброєю в руках через кілька годин після нальоту на місто. Вони також несли відповідальність за вбивство понад десяти мирних мешканців міста. Судовий розгляд ішов у швидкому темпі, його наслідки ні для кого не були таємницею.
Альберт не цікавився ходом процесу. Ведмідь, винуватець смерті Міколая, був уже на тому світі. Те саме чекало й інших дев"ятьох, що сиділи на лаві підсудних.
Містечко, однак, хвилювало те, що відбувалося в залі суду. Щодня після судового розгляду на віллу Рачинської приходила зворушена й засмучена Лігенза. Вона приносила новини не тільки з залу суду, а й із лісу.
Міністерство держбезпеки почало впроваджувати в життя свій план ліквідації загонів Рокити. В кількох гмінах[25] Р-ського повіту розташувалися великі військові підрозділи і частини Корпусу внутрішньої безпеки, по шосе й путівцях рухалися автоколони, солдати, розгорнувшись у бойовий порядок, прочісували довколишні ліси. Якось уночі через Р. пройшла навіть танкова частина.
Кінець Рокити ставав очевидним. Він іще огризався, ще надходили звістки про якісь його криваві розправи по селах, про нальоти на тамтешні управи і міліцейські пости. Він намагався виробити нову тактику. На день Рокита розпускав своє воїнство, і воно розтікалося по селах, щоб уночі знову ожити, знову вчиняти напади.
Але й цей метод боротьби не міг урятувати Рокиту. Захоплені в полон бандити виказували явки й прізвища. Автомашини Яруги їздили від села до села, від хати до хати, підіймаючи з ліжок тих, хто відсипався після кривавої ночі.
Рокитин клопіт, здавалося, мало обходив Альберта, що мешкав на віллі Рачинської. Новини, які приносила Лігенза, він вислухував мовчки, з байдужим виглядом. Лише одного разу він спитав з іронією:
— А отой англійський парашутист? Він хіба не допомагає своєму рятівникові?
— Саме це найдужче й дивує. Немовби він не розумів всієї складності становища.
— Ви вважаєте, що його скинули сюди тільки для того, щоб допомагати Рокиті? Напевно він має далеко важливіші справи й завдання. А може, просто не хоче знатися з дурнями? — недбало кинув він.
Після обіду того самого дня на вулицях містечка з"явилися повідомлення про смертні вироки, винесені в справі дев"ятьох бандитів із загонів Рокити. Назавтра на віллу Рачинської примчала пані Лігенза.
ebooksa