Ласський просить духа тільки про одне: у присутності Стефана Баторія говорити по-угорському. Марно! Як твердить Келлі, дух святий ненавидить угорську мову і звернеться до короля латиною…»
Альберт усміхнувся, пригадавши цю сцену. У нього несподівано з"явився веселий, безтурботний настрій, клопіт і небезпеки, які на нього чекають, здалися Альбертові не такими вже страшними. Та враз настрій знову змінився від наглого удару дзвона.
«Дзвонять, як на похорон, — здригнувся він. — Цікаво, на чий?»
Він заспокоїв себе думкою, що на його похорон ніхто не битиме в дзвони.
За хвилину, неначе з-під землі, долинув понурий, монотонний голос, одноманітне гугняве бурмотіння, в якому час від часу виразно чувся який-небудь стих із Псалмів Давидових.
На галереї загупотіли ковані чоботи. У двері його келії постукали. Альберт підхопився з лави.
— Анастазія!..
Він дивився на неї приголомшено. Анастазія, котра ввійшла зараз у келію, здавалося, не мала нічого спільного з тією колишньою Анастазією у білому вбранні черниці. Тепер вона була більше схожа на жінку з поїзда. В офіцерських, з високими халявами чоботях, у широкій спідниці, що відкривала коліна, в шкіряній льотній куртці, з-під якої видно було вовняний светр і пістолет у кобурі на широкому поясному ремені. Волосся, що недбало спадало на плечі, відтіняло її обличчя з білою шкірою черниці, орлиний ніс і тонкі, ледь підфарбовані губи.
— Я викликала вас на прохання Рокити. Він хотів би з"ясувати, чи збираються наші англійські друзі бодай трохи допомогти йому. Момент зараз винятковий, вам, певне, це прекрасно відомо. Гадаю, ви дісталися сюди без особливих труднощів?
Альберт насупився.
— Ви, здається, забули, що я прибув сюди, якщо так можна висловитися, інкогніто.
— О, не турбуйтесь. Таємницю гарантуємо, — відповіла вона з іронією.
— А крім того…
— Крім того? — підхопила вона.
— Чому ви кажете: йому, Рокиті? Мені здається, що допомога потрібна передусім вам. Ви повинні виїхати за кордон.
Вона знизала плечима.
— Чому саме я, а не Рокита чи хто-небудь із його людей?
— Бо ви красива жінка, — відповів він. Її оголені коліна вабили його знову, як тоді в поїзді.
Вони сіли на лаву.
— Я вже своє відспівала!
ebooksa