«Ох, бідолахо, бідолахо, ти що, зовсім збожеволів?» — проклинав себе в душі Альберт. Він простяг руку до мундира, що висів на гачку, не кваплячись, почав натягати його на плечі.
— Документи! — нервував офіцер. Кинув оком на погони Альберта. Козирнув.
— Шлях вільний, майоре. Даруйте, що загаяв вас, але ви були в сорочці…
Рушаючи, Альберт помітив у боковому дзеркальці, як офіцер вичитував вартовому. Потім він побачив, як із караульної будки вибігли троє офіцерів, вскочили у віліс, і від покотився услід за ЗІСом. Альберт додав газу, і стрілка спідометра знову підскочила до цифри «90». Віліс відстав і не пробував догнати їх.
Рокита одтулив віконце, що відгороджувало його від кабіни.
— Я думав, буде жарко… Мої хлопці були напоготові. Одна граната в караульну будку, три черги з автоматів, і лишилося б від них тільки мокре місце.
Альберт витер спітніле чоло.
— Не варто заводитись. Ми все одно не встигли б потім утекти…
— О, у нас сталеві нерви. От тільки де з чим іншим не все гаразд…
Альберт осміхнувся до Рокити і значливо кивнув. У найближчому лісочку він звернув на першу ж бічну дорогу і зупинився, коли шосе не стало видно за деревами.
Рокитині хлопці вивалювалися з кузова машини сонні, запилені. Перекидаючись жартами, вони зникали за деревами. Рокита сів у кабіні поруч з Альбертом.
— А Джонсон напевно мене чекатиме?
— Нас дожене легкова автомашина — чорний «паккард». Деякий час він їхатиме за нами, потім випередить і зупиниться. Я стишу хід, ви вискочите з нашої машини, сядете в «паккард» і поїдете. Там і відбудеться ваша розмова — так найбезпечніше. Полковник підвезе вас аж до ліска неподалік від Гарволіна за Варшавою. За цей час я проведу ЗIС через Варшаву, і під Гарволіном повториться та сама процедура. Ви пересядете до мене в кабіну, і ми гайнемо прямо до Желязного під Замостя.
— Ювелірна робота.
— Ми, розвідники, полюбляємо ювелірну роботу. Спритність і інтелект схрещують шпаги з брутальною й жорстокою силою. Одна людина вступає в двобій з арміями противника.
Сильний гуркіт заглушив його останні слова. Низько-низько над деревами пролетів літак.
Альберт і Рокита вискочили з кабіни. Літак, здавалося, провалився між деревами, тільки мотор свистів, вив, потім зненацька стих: за лісом був аеродром.
— Хай йому чорт! вилаявся Альберт.
Всього за кільканадцять кроків лісок закінчувався і починалися бетоновані злітні доріжки. Збоку, метрів за триста, стояли ангари, снували озброєні військові. Рокитині хлопці, приваблені завиванням моторів, висипали на узлісся і повитріщалися на довгий ряд сріблястих літаків.
— Вертайтеся в машину! Негайно! — горланив Альберт.
ebooksa