— Я пройду ще трохи, — промовив він невпевнено. Тепер вони йшли мовчки, тому почули гул машини задовго до того, як вона виїхала з бічної вулички. Машина проминула їх не дуже швидко — маленький газик із надбудованим верхом.
Коли червоні вогники зникли за поворотом, Альберт стишив ходу. Тепер настала найзручніша хвилина для того, щоб знешкодити Анастазію: безлюдна, темна вулиця, збоку поламані паркани і руїни будинків — залишки колишнього гетто.
— Постій тут, — зупинила його Анастазія. — Он старе кладовище. Там у кущах у моне схований велосипед.
Це чекаючи відповіді, вона шмигнула в отвір у паркані і зникла в темряві. Повернулася вже вуличкою, ведучи дамський велосипед.
— Спершу мені треба з"їздити в кляштор, закопати зброю, — сказала вона. — Завтра я подамся в лісництво Граби. Перекажу Рокиті наказ Желязного. Але знай, що я відмовлятиму його від цієї поїздки. Попереджаю тебе відверто.
— Роби як хочеш, — відповів Альберт.
— Ти приїдеш у Граби? — спитала вона.
— Аякже.
— Побачиш, яка там краса. Густий ліс, і раптом перед тобою відкривається розкішна галявина, а на галявині біла хатина лісника. Ти хам, і такі речі на тебе, мабуть, не справляють враження. Але я тобі скажу, що коли і є на світі таке місце, де ти можеш від мене чогось домогтися, то це саме там. Тільки спершу тобі доведеться назвати своє справжнє ім"я.
— Гаразд, — кивнув Альберт. Він знав, що їм уже не судилося побачитися в хаті лісника. Знав і те, що вони взагалі ніколи більше не побачаться.
— Тримайся, — сказала Анастазія, подаючи йому руку.
Вулицею навпроти них ішло двоє. «Це, напевно, її охорона», — подумав Альберт.
Анастазія скочила на сідло, ногою відштовхнулася від землі і рушила прямо на зустрічних. Вони розступилися, пропускаючи її, бо вона їхала по самому тротуару, як заведено в невеличких містах.
Альберт повернувся і пішов назад до будинку Рачинської. Коли він переходив через вулицю, його ледве не збив той самий газик, який щойно обігнав їх.
З кабіни вискочив Яруга.
— Поїхала? — спитав він. — Я вже думав, що ти від неї не відчепишся.
— Ви її не доженете, — мовив Альберт.
— Е-е-е, балачки. Мої хлопці теж на велосипедах. Вони не пустять її далі того хреста, що за містом.
— У неї охорона. Я бачив якихось двох типів…
— Двох? Пішки? Це мої хлопці,— заспокоївся Яруга.