— Вісімдесят сьомий, — спантеличено відповів я.
Він швиденько щось набрав на клавіатурі та знову звернувся до мене:
— Ну що ж, давай іще раз руку, будемо номер давати.
Я знову довірливо простягнув руку, він узяв мій мізинець і знагла боляче проштрикнув шкіру чимось схожим на шприц.
— Ой! — від несподіванки зойкнув я та смикнув рукою.
— Спокійно, спокійно… — міцно тримаючи мою руку, протягнув Тарапата, замазав йодом ранку та заклеїв пластиром. І безтурботно провадив: — Нічого, трохи поболить. Три дні не мочити!
— Що це? Що ви мені туди запхнули? Мікрочип? — запитав я, отримавши свою руку назад. Палець палав вогнем. Глибоко під шкірою виднілося щось, схоже на просяне зернятко.
— Яка розвинена нині молодь… — оскалився він. — У деякому сенсі це твоя перепустка… Запам’ятай, розумнику — тепер твій номер 1-130-87. Амінь! Ласкаво просимо до Крижаної Безпеки!
— Чого? — не зрозумів я.
Тарапата відкинувся на кріслі та відповів.
— Ну… до нашого ордену.
Шуля отримав номер 93-70-87. Тепер ми з ним були як брати-близнюки — із заклеєними пластиром мізинцями і в однакових сірих костюмах. Відрізнити нас можна було хіба що за кольором волосся та за нашивкою з номером, яку нам обом приклеїв молодший співробітник Тарапата до верхньої кишені зліва, на рівні грудей.
Після ідентифікації нами знову взялася опікуватися Солдафонша Антоніна. Вона мовчки відвела нас до їдальні. Там саме розпочалася вечеря. На перший погляд все було приблизно так, як і в нашій шкільній їдальні. Запах їжі принаймні не відрізнявся. Тільки приміщення тут було трохи більшим, та діти були одягнуті в однакову сіру уніформу.
Антоніна нас відпустила, і ми швидко змішалися з сірою масою дітлахів, таким чином позбувшись її невсипущого ока. Шуля навіть повеселішав.
— Вроді ще не вмираємо, — підморгнув він мені, коли біля роздавального столу нам наклали в тарілки рисової каші з м’ясом.
Ми з ним узяли ще по салату та компоту. Сіли за столик, де були вільні місця.
Там, окрім нас, сиділо ще четверо. Двоє непримітних хлопців збоку, а навпроти мене, поряд із Шулею — худий чорнявий хлоп із довгим, як у чаплі, носом, і вертлява дівчина з двома білявими кісками та великими передніми зубами (миша мишею). Дівчина одразу ж зацікавлено прошмигнула сірими оченятами по наших обличчях. Це була слушна нагода «розвідати» ситуацію.
— Слухай, — нахилився я до Миші,— скажи, що тут у вас таке? Де ми опинилася?
— Ви новенькі? — посміхнулася вона, і від цього стала ще більш схожою на мишу.
— Угу, — кивнув я.
ebooksa