— Давай відійдемо звідси.
Ми відійшли подалі, й Шуля, тримаючи мене за плечі, продовжував шепотіти:
— Я тут дещо довідався. Розпитав хлопців, що тут уже давно паряться. Ми попали в таку байду, — він закотив очі,— щось на зразок шпіонської школи… Коротше, вони шукають здібних… Розвивають спеціальні навички… І розміщують по вузлових місцях… Тут таке розказують, повна фантастика!… Якщо їх послухати, люди звідціля скрізь… Нічого в світі без місцевої братви не обходиться.
— Що не обходиться? — перепитав я.
— Нічого не обходиться! — махнув рукою Шуля. — Вони, так би мовити, таємно управляють усім світом…
— Просто всім і управляють? Самі? Чого ж тоді таємно?
— Ну, не знаю, — скривив носа Шуля, — за що купив, те й тобі кажу… А у вас, кажуть, як у «особо одарьонних», щось на зразок елітного підрозділу. Коротше, вляпалися ми конкретно… Виходу звідціля немає, за всі роки існування тут іще ніхто не втік.
— Ну, це ми ще подивимося… — проказав я, стиснувши зуби і якомога впевненіше додав: — Я все рівно знайду, як нам утекти!
Шуля з повагою глянув на мене. Він вірив мені, й це трохи гріло моє серце, хоч я гадки не мав, як звідціля вибиратися. І мороз йшов по шкірі на думку про «перепустку», яка може залишити нас тут назавжди. Я не став лякати Шулю, тільки попередив його, щоб поки не наривався та слухався вихователів.
Тим часом наша черга наближалася. Я побачив, як тітонька у білому халаті (певно, медсестра) клала на долоню черговому «щасливчику» таблетку і подавала зі столу одноразовий пластмасовий стаканчик, який, уже наповнений водою, стояв серед інших на великій таці. Медсестра пильно стежила, щоб таблетку проковтнули і запили водою. Всі слухняно клали таблетку до рота і ковтали, а порожні стаканчики викидали у великий білий чан.
— Що вони там дають? — кивнув на медсестру Шуля.
— Не знаю, — відповів я, — але я цю гидоту не питиму і тобі не раджу.
Коли підійшла моя черга ковтати таблетку, я поклав її під язик і вдав, що проковтнув. А потім, коли відійшов, виплюнув її в руку і сховав до кишені.
Поспілкуватися як слід із Шулею нам не вдалося, бо знову завила сирена, нас вишикували і повели на тестування.
На тестуваннях мене мордували більше за всіх. Чого тільки не робили! І дротами обвішували, і щось вимірювали, і примушували натискати кнопочки на зоровий сигнал, і малювати кружечки, трикутники, і ще якусь байду… Не знаю, як інші, а я почувався, наче піддослідна лабораторна миша. Під кінець усіх цих витребеньок я так зморився, що був навіть радий зайнятися «вечірніми фізичними вправами», тим більше що на них нас вивела Солдафонша Антоніна, а вона була не така люта, як Іраклій.
На вечерю я ледве волочив ноги. Настрій був препаскудний. Ми домовилися з Шулею зустрічатися за одним столом. Коли я підійшов, Шуля вже сидів і зачумлено копирсався виделкою в макаронах. Він ніколи не страждав на поганий апетит, тому я підозріло глянув і собі в тарілку, чи все гаразд із їжею. З їжею було ніби непогано — макарони з м’ясом густо политі томатним соусом, з цілком апетитним виглядом і принадним запахом.
Шуля мав значно гірший вигляд.
— Що з тобою? Тобі зле?
Він заперечливо захитав головою і поклав виделку на стіл. Ніс у нього підозріло почервонів, і він відвернув од мене лице.
— Розказуй, що сталося, — не відставав я.
ebooksa