І справді, коли ревонула оглушлива сирена, всі підірвалися зі своїх місць. Потроху вимальовувалися декілька шеренг. Миша, яка знову опинилася поряд, показала рукою на Шулину нашивку і пояснила начальницьким тоном:
— Остання цифра — рік народження, друга — потенціал, перша — ваш порядковий номер. Групи формуються за принципом: рік та потенціал. По-перше, треба знайти свій рік, це зі мною, — і вона потягнула нас уперед. Опинившись у потрібному місці, провадила:
— А потім групу за потенціалом. Їх усього дві: ті, в яких від шістдесятьох до вісімдесятьох, і ті, в кого від вісімдесятьох і вище. Нам сюди, — Миша схопила мене за руку і пристроїлась зі мною в правій шерензі. Шулі вказала на ліву: — А тобі туди!
Виходить, нам із Шулею до різних груп? Мене зовсім не гріло, що в моїй групі опинився і цей неприємний довгоносий хлопець, наш сусіда за столом — Чапля. Та й Миша мене дратувала своєю нахабною манерою верховодити. Що я з ними забув без Шулі?
— Пусти! — я відліпився від Мишиної долоні й ув’язався за Шулею.
— Тобі туди не можна! — засичала навздогін Миша, та я не зважав.
Але на це зважив худий, як жердина, вихователь у військовій формі. Він перехопив мене рукою зі словами:
— А ти куди, новенький? Тобі сюди.
Затиснув, мов кліщами, моє плече і знову запхнув на старе місце до Миші.
Так нас із Шулею розділили. Потім мене з групою повели ’кам’яними сходами на другий поверх, а його залишили внизу.
Вихователь супроводжував нас до кімнат гуртожитку. Там дівчата пішли в один бік, а хлопці в другий.
— Бай-бай! — помахала мені рукою Миша.
Жердина нагадав всім:
— Відбій о десятій. Підйом у шостій!
Потім підізвав Чаплю і, показуючи на мене рукою, наказав:
— Сірий, покажи новенькому його місце.
Він так і назвав його — Сірий! Я ледь не поперхнувся — це ж треба мати таке оригінальне поганялово. Сірий серед сірих. Сіріше не буває…
Тим часом вихователь пішов, і всі потроху почали розходитися на свої місця. Спальня була величезною, як спортзал, і в ній одночасно жило (чи спало?) десь осіб зо тридцять. Рівними рядочками стояли металеві двоярусні ліжка. Стіни були білими і голими. Панелі пофарбовані блакитною олійною фарбою. Причому того огидного відтінку, що самим своїм існуванням навіює нудьгу та тугу. Попід самою стелею притулилися, як сироти, затулені решіткою горизонтальні довгасті віконця.
Решітки, тужливі стіни та залізні панцерні ліжка наче шепотіли мені зусібіч: «Ну ти й попався, лох!» Мені закортіло додому до бабусі. Від раптового приступу відчаю навіть зашкребло у горлі.
Із задуми мене повернув до реальності Чапля. Поки я, розтуливши рота, розглядався, він непомітно підійшов до мене і боляче підштовхнув:
ebooksa