Поки він махав запискою, як цуцик хвостиком, я швидко вихопив її з його руки і миттю засунув собі в рот. І, трохи пожувавши, проковтнув. У Чаплі аж ніс витягнувся від розчарування, що зник його речовий доказ.
СС досить швидко опинилася поряд. І, не з’ясовуючи, замахнулася кийком. Лариса аж побіліла від страху й зіщулилися. Я глянув на безпорадну Мишу, і в мене несподівано вилетіло:
— Це не вона! Це я!
Сигізмунда на це моє зізнання радісно хрокнула, як справжнісінький підсвинок. І треба було бачити, з яким задоволенням вона заходилася мене виховувати кийком…
Та прикрішим для мене виявилося те, що Миша після того випадку стала ще більш невідв’язною.
А загалом від занять із Сигізмундою ми всі придбали смугасті, як у тигрів, тіла та повні голови туманних понять, дбайливо запакованих у різноманітні схеми.
10
Коли пригріло сонечко і слабка зелена травичка повкривала сірі пагорби та подвір’я ордену, уроки в аудиторіях дедалі частіше змінювали заняття просто неба. До фізичних вправ із Жердиною додалися так звані «практичні заняття» з Сигізмундою.
Вишикувавши нас на подвір’ї, Птиць із розумним виглядом значуще виголосила:
— Оволодіти силою можна, лиш контролюючи себе. Перше — це вміння концентруватися.
Тож ми сиділи годинами і концентрувалися. Від цих сидінь дико боліли спина та шия. Та ще ноги, бо сиділи ми по-турецькому. Сидіти й глядітися в одну точку, я вам скажу, ще та каторга.
Сигізмунда щодня нудила про важливість внутрішнього спокою, причому сама вона явно його не мала. Бо про кийок не забула і продовжувала лупцювати ним кожного, хто відволікався.
На цих сидіннях я переважно концентрувався на планах утечі. Спокою ці думки мені не навівали.
Потроху дні робилися довшими, і нарешті прийшло літо. Ніяких канікул тут, на жаль, не передбачалося. Закінчилися тільки заняття у приміщеннях. Тепер ми або бігали під наглядом Жердини, або сиділи під невсипущим оком СС. Так неспішно проминула добряча половина літа. Я був радий одному: в нас з’явилося трохи вільного часу.
У нас із Шулею були різні програми, тож зустрічатися ми могли тільки на перервах. Аби здихатися всюдисущої Миші, ми знайшли один закуток. Він ховався між головним корпусом і складським приміщенням, у густих чагарниках. Ми залазили у цю схованку, і нас там ніхто не чіпав.
Того дня, по обіді, коли я проліз у сховок, Шуля вже був на місці. Він сидів набундючений та похмурий. Я всівся поряд і штовхнув його ліктем:
— Ти чого?
Шуля скривився:
— Задрали вони своїми тренуваннями. Всі м’язи болять. Бойові мистецтва, бля… — і сплюнув у пилюку.
— Щастить вам… А ми як юродиві сидимо. Концентруємося, — я й собі цвіркнув слиною поперед себе і задивився на темні цяточки, що утворилися на землі.
ebooksa