— …ризиковано, — вів про щось тихий голос монгола.
— Цей хлопець із Рутенії і є
— Номер один-сто-тридцять доставлено!
Голови гостя та Зарніка майже синхронно повернулися у мій бік. Я приречено озирнувся на Тарапату, але той поквапливо ретирувався за двері. Вони безшумно зачинилися, залишивши мене у прохолодній залі. Зітхнувши, я почовгав до місця дислокації співрозмовників і зупинився перед ними.
Незнайомець, просканувавши мене блискучими воронячими очима, махнув рукою і проказав:
— Юрі[11]…
Я, не зовсім зрозумівши, до кого він махав, про всяк випадок пробелькотів:
— Ні… Мене звати Арсеній.
Верховний магістр звів одну брову і єхидно вирячився на мене. Під його прискіпливим насмішкуватим поглядом я відчув себе повним дурником. А коли Зарнік через секунду ще й весело захихотів, я був ладен провалитися крізь землю. Найгіршим було те, що я не доганяв, чого я такого бовкнув, щоб отак от із мене потішатися.
Гість тільки потер рукою губи, ховаючи посмішку, і м’яко відказав:
— Потім, потім… будемо знайомитися.
Він іще на декілька секунд затримав на мені погляд і, повернувши голову до Зарніка, проказав:
— Гаразд. Я згоден.
Сині очі Зарніка на це задоволено блиснули, немов коштовні сапфіри, а потім він театрально відвів руку вбік і продекламував:
Гість якось сумно подивився на Зарніка і відповів:
ebooksa