Вночі, коли всі поснули, я нарешті вирізав клятий чип із мізинця.
Чип лежав у мене на долоні маленький, як зернятко. Я деякий час роздивлявся його. Такий нікчемний, а скільки від нього неприємностей… Потім поклав чип під подушку. Лежи тут, номер один-сто-тридцять, і не рипайся… А я переміщатимуся, як мені заманеться.
Розрізаний палець щемів і кровив. Мені довелося обережно відірвати від простирадла смужку матерії та перемотати руку.
Зате тепер ніяка клята машина мене не зможе вистежити. А з людьми я впораюся.
Десь о другій ночі я вийшов зі спальні й попрямував до Шулі. Він уже чекав мене в коридорі.
— Всі операції проведені,— пошепки повідомив він, показав мені замотаний мізинець і розчахнув одягнуту зверху уніформи куртку — кишені були забиті печивом та хлібом.
— Узяв на кухні все, що зміг… Та ще й оце прихопив, — Шуля підморгнув мені й тицьнув до рук запасну куртку. — Тримай! Бо погодка там бр-р. Не Африка…
Я натягнув її, дивуючись із Шулиної завбачливості
Потім ми тихо рушили повз пост охорони. Черговий педагог тихо й мирно дрімав у кімнатці біля датчиків. Шуля помахав йому рукою у відчинені двері, шепочучи:
— Бай-бай!
— Цить! — смикнув я його за руку. — Ходімо хутчіш!
Школа спала, ми йшли нечутно порожніми коридорами. Пости обходили, застосовуючи мої нові можливості. Одного разу мало не нарвалися на Солдафоншу, яка чомусь поночі сунула коридором. Насуплена і сонна, мабуть, із нічного чергування, зі своїми непропорційно тонкими руками вона нагадувала товсту павучиху. Поки Солдафонша сфокусувала погляд, обертаючи голову, я миттєво схопив Шулю і вдавився в стінку. Ми провалилися в якусь підсобку, де стояли відра та швабри. На щастя, Антоніна, не уповільнюючи кроку, почимчикувала далі.
Потім ми відносно спокійно продовжили рух. Я іноді зупинявся, щоб добути зі своєї пам’яті план ордену і звірити напрямок. Тривимірна голограма миттєво з’являлася перед очима. Мозок мене слухався — працював швидко і безперебійно.
Попереду був прямий, як стріла, коридор. Я не дуже любив такі відкриті місця, тому ми уповільнили крок. Але тут раптом Шуля зовсім зупинився.
— Що сталося? — запитав я.
— Не знаю… — лице у Шулі було розгублене, — я не можу йти далі…
— Як не можеш? — я потягнув його за руку.
Він зблід, зробив невпевнений крок.
— Я не можу, — закусив губу і знову зупинився.
— В тебе щось болить?
ebooksa