Програмер мав рацію: на третій день, десь по обіді, віконечко відчинилося — мені поставили миску баланди, кружку з водою та поклали шматок хліба. Потім знову суцільна темрява і тиша.
Вільного часу в мене було вдосталь. Я лежав із заплющеними очима й уявляв карту ордену, що побачив на моніторі у Тарапати. Вона випливала з моєї уяви з фотографічною точністю. Я перетворював її на трьохвимірну картинку і роздивлявся зусібіч. Як це іронічно не звучить, ліпшого місця для такого заняття годі було й вигадати. Тут я був абсолютно сам, і ніяка зараза не лізла до мене із запитаннями. Скоро я вже міг не тільки уявити карту, але й відчути фізично, як я пересуваюся усіма забороненими коридорами. Я мандрував орденом, зазирав у всі шпаринки і скоро знав про нього все.
Потім я захворів. Я погано пам’ятаю той час. З сірого липкого туману випливають тільки деякі фрагменти, більше схожі на марення.
…В темряві навкруги мерзотні кровожерливі пики, що кривляться і з їхніх вищирених зубів стікають краплини темної крові. Вони простягають до мене волохаті кінцівки, схожі на павучі, намагаючись схопити…
…Тарапата нахиляється до мене. Відкручує пляшку з водою і ллє її мені на обличчя…
…Коло зі старих камінців… Човен, що пливе до мене, і прегарна жінка в білому… Темні хвилі, місячна доріжка…
…Далека рідна пісня… Золоте волосся, ніжні руки, срібна колиска…
…Бліде обличчя Зарніка… Його начищені до блиску чорні шкіряні черевики, в яких чомусь відблискує повний місяць… Його сині очі, що дивляться на мене, пропікаючи наскрізь…
21
З карцеру мене перевели просто у місцевий орденський госпіталь. З пацієнтів я був там єдиний. За мною наглядала худа, як сірник, неговірка медсестра з зеленуватим обличчям. Вона ставила мені крапельниці та колола уколи. Я багато спав. Мені майже нічого не снилося. Інколи, коли я прокидався вночі, світ навколо ставав мерехтливим, блискучим і нетривким. Тверді стіни немов пливли.
Одного разу, коли в кімнату заглядав повний місяць, мене наче хто розбудив. Блідо-жовте світло лягало казковою сріблястою доріжкою між порожніми застеленими ліжками. Я звівся і сів у койці. Стінка, яка була поряд, замерехтіла і «попливла». Я торкнувся цієї «пливучої» стінки. І… моя рука провалилася. Я од несподіванки відсмикнув руку. Мерехтіння щезло. Стінка і світ навкруги перетворилися на звичайні. Я задумливо потер рукою шершаву холодну поверхню. Вона була нормальною, такою, якою я звик її сприймати, відколи народився. Здивований, я довго не міг заснути…
Прокинувшись ранком, я пробував повернути стінку до «пливучого» стану. Даремно, вона не піддавалася. Потім я збагнув: змінювалася не стінка, змінювалося щось у мені. І тільки-но я піймав той стан, що був на тоненькій межі між сном і дійсністю, — й світ навкруги знову почав таємниче мерехтіти… Так у мене з’явилися нові, ніким не пізнані можливості.
22
Я одужував. І наче здогадуючись про це, до мене по черзі завітали мої друзі. Першим заявився Тарапата. Медсестра давно зробила мені останній укол і забралася до себе, тому я навіть здригнувся, коли побачив кирпату пику, що зазирала у прочинені двері.
— Ну що, обранець долі, не чекав? — запитав він із самовдоволеною посмішкою, тихенько причиняючи по собі двері.
Новини сипалися з Тарапати, як гільзи з кулемета. Наостанок безтурботно дзенькнуло:
— Уявляєш, Зарнік посварився з Модестом. Сам чув! Він відіслав Модеста подалі — на спецзавдання. Вся школа в ейфорії…
— Вважай, що я теж уже в ейфорії,— радісно прокоментував я.
— І ще, — не даючи мені оговтатись, продовжував строчити програмер, — поки ти валявся з температурою, він до тебе навідувався…
— Хто він? Модест? — мене аж пробрало від цієї думки.
ebooksa