— Ось, — він простягнув мені карточку типу пластикової кредитки, — програмер дав.
— «Перепустка молодшого співробітника Тарапати», — прочитав я напис золотими рельєфними літерами і в захваті протягнув: — Ну, ви і даєте…
— Еге ж! Ну, а ти як? Дивлюся, схуд, — Шуля придивився до мене, ховаючи карточку до кишені,— і блідий…
— Звісно, при світлі місяця… — всміхнувся я і легенько вдарив кулаком його в плече. — Знайшов коли прийти…
— Ага! Значиться, видужуєш! — засміявся Шуля та буцнув мене у відповідь. — Ти що, гадаєш, до тебе так просто потрапити? Насилу діждався, коли всі поснуть…
— Ну що, як життя? — обняв я його.
— Нормально, — відповів Шуля, й око в нього сіпнулося.
Ми сиділи з ним поряд на койці, притулившись плечем до плеча. І в мене виникло щемливе відчуття, що зараз я не маю в цілому світі людини ріднішої за Шулю.
— Шулю, — мій голос зазвучав хриплувато в цілковитій нічній тиші,— я тут дечого навчився…
Я на секунду заплющив очі, ловлячи потрібний стан:
— Дивись!
Стіна замерехтіла.
— Ти диви, як по обкуру, — зачаровано протягнув Шуля, — пливе…
Я простягнув руку — і вона щезла, проходячи крізь стінку.
— Не фіга собі! Як ти це робиш?
— Не знаю, — чесно зізнався я, — щось у мені змінюється — й от таке виходить.
— А що як пройти крізь стінку повністю? — очі у Шулі загорілися.
Ми підхопилися з ліжка. Стінка була холодна, тверда і відділяла нас від коридору півметровою кам’яною перепоною. Нелегко було зважитися знехтувати нею. Та вхопивши потрібний стан, я побачив, як вона замерехтіла, й обережно притулився до неї. Секунда — і я немов би пірнув у коридор. Я навіть і не сподівався, що це буде так просто — як пройти крізь завісу світла.
— Вийшло! — радісно доповів я Шулі, повернувшись до палати.
Шулине обличчя сяяло захопленням у сірому передсвітанковому світлі.
ebooksa