— А розмістити людей з аварійного будинку? Он шибки всі повилітали…
…
— Що, ніхто не вижив?
— Ніхто…
— Айяйяй…
…
Темне чорне провалля. Порожня голова. Гуде як казан… Здається, я зовсім утратив здатність до мислення. Лише одна-єдина думка свердлом наполегливо вкручувалася до мене у свідомість:
Зарнік… Зарнік… Це він… Мені помстився…
…
Маленьке сіре кошеня на нетвердих кволих ніжках. Воно підійшло до мене і беззвучно нявкнуло, розтуливши рожевий ротик. Я взяв його і притулив до себе. Кошеня було тепле, живе… Та воно не захотіло бути зі мною і почало відчайдушно видряпуватися з моїх обіймів. Я відпустив його. Кошеня побігло, і я тупо подивився йому вслід…
…
Одні люди приходили, інші відходили…
Я сидів на місці.
Надворі почало смеркатися. Потім зовсім стемніло, і по черзі загорілися вуличні ліхтарі. Людей уже не було, тільки чорні тіні від дерев колихалися перед моїми очима на бетонній поверхні дороги.
— Гей! Хлопче! — діткнулася мене м’яка рука. — Ти що тут робиш? Ану, вставай, не сиди на холодному!
Я звів очі. Біля мене стояла тендітна жінка середнього віку, одягнута в білі брюки та блакитний в’язаний плащ.
— Ходімо зі мною, — сказала вона.
І я пішов. Бо мені було байдуже, що робити і куди йти.
2
Я прокинувся у м’якому ліжку. Біля мене на стільці був охайно розвішаний мій випраний і випрасуваний одяг.
ebooksa